Втрачений скарб. Інший світ
— Вона померла?
— Так… У тисяча дев’ятсот двадцять п’ятому році. Там же, в загсі, я дізнався про її останню адресу. Вона жила на Ординці.
— Їдьмо зараз же туди! — запалилась Тася.
— Не можу, — втомлено сказав молодий бригадмілець. — Я вже дві ночі не сплю через вашу бабусю та її колишню хазяйку… Я валюся з ніг.
Але Тася була невблаганна і безжалісна.
— Дайте мені адресу! Я поїду сама…
— Завтра… Разом…
— Я збожеволію! Ви хочете, щоб я посивіла за цю ніч?
Він засміявся:
— Сива дівчина! І з таким характером… Мені дуже хочеться подивитися на вас зараз, але я все-таки відкладу це задоволення до завтрашнього дня.
Вона заспокоїлась, у ній прокинулася вдячність до цього спокійного й енергійного хлопчини. Тася сказала:
— Пробачте. Я божевільна.
— Ви така, як треба.
— Ідіть спати… Ваню.
— На добраніч, Настусю, — сказав він і повісив трубку..
В БУДИНОЧКУ НА ОРДИНЦІ
Про дореволюційне “купецьке Замоскворіччя” написано немало, і тому автор не буде тут перелічувати всі негативні сторони “темного царства”. Це зробив Олександр Миколайович Островський. Про нове ж Замоскворіччя часто пишуть у газеті “Вечерняя Москва”, не так барвисто, як Островський, але все ж досить докладно.
Автор лише ненадовго зупиниться разом з читачем біля маленького одноповерхового будиночка за зеленим палісадом на одній із самих замоскворіцьких вулиць (якщо можна так висловитися), на Великій Ординці. Оточений багатоповерховими будинками, цей старий будиночок скидався на пані і няньку з відомого полотна “Усе в минулому”, які потрапили в сучасну Москву. Колись цей будиночок був чепурним купецьким особнячком середньої руки. Тепер, забутий будинкоуправлінням, він здавався занедбаним, хоч був густо заселений. Того ранку, коли Волошин і Тася зупинилися біля його палісадника, найбільш юна частина мешканців будиночка під наглядом бабусь бавилась на подвір’ї у квача або, залежно від настрою, співала, билася, сміялась і плакала.
— Тут, — сказав Волошин. — Зараз ми виберемо найідейнішу бабусю і вчинимо їй допит.
Вони пройшли у двір і сіли на лаву коло однієї з бабусь. Визначивши з типу обличчя, що бабуся, мабуть, татарка, Волошин чемно промовив:
— Селям алейкум, апа!
Бабуся не зрозуміла і чистою російською мовою спитала, що йому треба. Зав’язалася жвава розмова, до якої незабаром приєдналися бабусі з усього двору. Але Клавдії Антипівни серед них не було. Виявилося, що вона справді живе в цьому будиночку вже багато років, а служить через три будинки звідси “собачою бонною”, тобто виводить гуляти болонку, на кличку “Мадам Боварі”, якоїсь худої літньої аспірантки.
Виявилося також, що одна з бабусь, яка проживає в цьому будинку з вісімнадцятого року, чудово пам’ятає княгиню Євгенію Феліксівну Бєльську.
— Не наша вона була, француженка, чи що, і часто якісь кумедні слова говорила. Говорить, а сама сміється — забула, мовляв. Тільки вона рідко сміялась. Як зараз бачу її: тоненька, мов стеблина, бліда, і все кашляла. Очі великі і сумні, горе у неї якесь на серці лежало… Наша Антипівна любила її, як рідну сестру доглядала, а все-таки вона померла, голубка. Розказувала Антипівна, ніби сохла її хазяйка за якимсь чи то князем, чи графом, а він, бачиш, схибнувся з розуму і безвісти пропав.
Усе це благодушна круглолиця бабуся розповідала не поспішаючи, співучим голосом, наче казку про сплячу царівну. Закінчила вона свою розповідь гучним голосом:
— Ігоре! Кинь палку, халюган! Ось скажу матері!..
Ігор кинув палку і, на прохання своєї бабусі, охоче збігав по “Антипівну”. Та невдовзі прийшла, несучи на руках крихітну аспірантську Мадам Боварі, покриту кокетливою попонкою. Старенька впізнала Тасю і дуже зраділа їй, а на повідомлення Волошина, що старовинна книга знайшлася, Клавдія Антипівна тільки махнула рукою:
— Віддайте її ученим людям, а то з нею тільки біди наживеш.
Вони пройшли в дім. Клавдія Антипівна тулилась у маленькій комірчині, більшу частину якої займав пузатий темно-червоний комод. Над комодом, у красивій позолоченій рамі, висів середнього розміру портрет молодої жінки, написаний тушшю.
— Вона… — сумно дивлячись на портрет, сказала Клавдія Антипівна. — Їй тоді було двадцять років…
Не відриваючи очей, Тася дивилася на портрет. Обличчя Євгенії Бєльської, трохи продовгувате і, мабуть, бліде, привертало увагу несподіваною і незвичайною красою. Його обрамляла хмарка темного волосся і комірець світлої блузки, оздобленої мереживом тонкого, як у сніжинки, рисунка. Великі очі дивились на Тасю насторожено, навіть тривожно.
Здавалося, що жінка, зображена на портреті, ось-ось запитає: “Ви що-небудь знаєте про мене, мадемуазель?”
— Які у неї очі! — тихо сказала Тася.
— “Мене захопив портрет пані де Гріньян… На цьому портреті була зображена молода жінка, яка вміла кохати”, — замислено промовив Волошин.
— Що? — немов опам’ятавшись, запитала Тася. — Про що ви?..
— Я не вмію вести ідейні розмови про живопис, Настусю, тому навмання цитую Стендаля.
— Вона завжди була як мале дитя, — зітхнувши, сказала Клавдія Антипівна і погладила Мадам Боварі, за що та одразу ж лизнула її руку. — А як призначили революцію, вона аж зраділа і сказала мені: “Ну, слава богу, тепер я зовсім піду від князя Андрія, і ми з Платоном одружимось”. От і “пішла”… на той світ.
Забувши подивитися на підпис художника, Тася попроси на стареньку негайно розказати їй і Волошину все, що та знала про Євгенію Бєльську.
Розповідь Клавдії Антипівни заслуговує на те, щоб її навести тут. Це розповідь про зворушливе і велике кохання, яке загинуло за химерних і майже фантастичних обставин.
Батьки молоденької дівчини Ежені де Мерод, зубожілі французькі аристократи, у 1913 році віддали її заміж за багатого російського князя Андрія Бєльського, але Ежені, переїхавши в Росію, покохала тут свого дівера, чоловікового брата, князя Платона (вій був гарний і розумний, чого не можна було сказати про Андрія).
Своє кохання Платон та Ежені приховували недовго; незабаром усе розкрилося. Але революція примусила Андрія Бєльського тікати за кордон, а князь Платон таємно вивіз Ежені з Петербурга у Вологду. Як потім розповідала Євгенія Бєльська Клавдії Антипівні, Платон Бєльський ще до революції розшукував старовинні книги в якомусь вологодському монастирі. Він часто їздив у Вологду з Петербурга і одного разу навіть брав з собою свою кохану… Тут Волошин, який уважно слухав, запитав стареньку:
— Ви точно знаєте, що він їздив у Вологду?
— У Вологду, синку, у Вологду, — підтвердила Клавдія Антипівна. — Вони і мене того разу взяли, але в місті залишили, а самі далі поїхали пароплавом по річках та озерах. Кажуть, там у лісах та за сімома озерами монастир древній стоїть, святим Кирилом збудований. Ото в той монастир і їздили князь Платон з Євгенією Феліксівною. Там він і книги старовинні шукав…
— А звідки взялась у Євгенії Феліксівни та старовинна книга, що я у шахрая одібрав? — спитав Волошин.
— А ту книгу князь Платон своїй дорогій кралечці ще в першу війну подарував і навіть напис зробив. — Клавдія Антипівна лукаво посміхнулась і розповідала далі; — А чоловік її якось і знайшов ту книгу. “Он, — каже, — які написи вам роблять, мадам?” А Євгенія Феліксівна розсердилася. “Забирайтеся геть, — каже, — йолоп!” — і вирвала у нього книгу, та тільки не всю, верхня палітурка в руках у чоловіка зосталася. Сміх і гріх!..
— Ну й що ж? Знайшов князь Платон старовинні книги? — нетерпляче запитала Тася.
— Не знаю, донечко, — відповіла старенька і зажурено вела далі: — Відомо тільки мені, що пішов він з Вологди та так і пропав навіки…
— Чому пішов? — діловито поцікавився Волошин.
— Сварка між ними відбулася. Євгенія Феліксівна вирішила, що князь Платон не інакше, як схибнувся з розуму, а старовинні книги — це тільки його примха. Вона навіть лікаря покликала, А він розгнівався, штовхнув лікаря в груди і пішов світ за очі. Більше вона, сердешна, його і не бачила, хоча два роки по всьому Вологодському краю шукала… А потім зібрала свої пожитки та й приїхала до мене. Я їй ще в Петербурзі на прощання московську адресу своєї сестри дала.