Втрачений скарб. Інший світ

 
ІВАН І АНАСТАСІЯ
Надходила ніч. Сонце пішло з монастиря і збиралося заночувати десь за далекою гладінню Сіверського озера. Але його криваво-червоне проміння ще струменіло з-за зубчастих стін і сонних сторожових вишок, схожих на дозорних стародавнього московського війська…
Професор Стрілецький сів на гладенький камінь посеред темно-зеленого лужка між двома невеличкими церковками і прислухався. Він подумав, що ця тиша колись перейшла звідси на картини Нестерова з ясноокими лісовими отроками, а тепер повернулася знову.
Поряд із Стрілецьким стояли Тася й Волошин. Вони також слухали цю чарівну тишу, вдихаючи солодкі й гіркі запахи трав, стежили за меркнучою загравою заходу. Але вони не бачили того, що бачив на цьому горбі старий професор.
Стрілецький заговорив тихо й урочисто, немов розповідач стародавніх билин…
…По реке, по Шексне, с Волги-матушки
Встречь воде, меж лугами зелеными
Выгребают суда государевы,
Идут барки высокие, новые,
Пологами цветными прикрытые.
В тех судах, расписных по-владимирски,
Едет царь-государь к Белу-озеру,
Князь великий Иван свет Васильевич…
Беззаботное солнышко божие
С неба светит високого…
День веселый, и светлый, и радостный,
Что ж не радостен царь с поезжанами,
Молодыми князьями-боярами?
Почему государь запечалился?..
…Он сидит на скамье призадумавшись,
Уронил молодую головушку…
Плачет горько царица Настасия
Над царевичем юным Димитрием,
Во пути от истомы преставшимся…
…………………………………………………….
Царь приехал в обитель далекую,
Обнял он Симеона игумена,
Испуская слезу не єдиную…
…Под священное пение иноков
Положили во гробик царевича
И в предтеченской церкви покоили,
Что как дар по рожденьи Ивановом
Государем Васильем поставлена…
Стрілецький замовк. Він дивився на невеличку церкву Іоанна Предтечі, що височіла на горбі серед молодих, радісних беріз.
— Отут, у цій церкві, чотириста років тому стояв гробик першого сина царя Івана Васильовича, немовляти Дмитрія, який помер у дорозі, коли молодий Грозний з царицею Анастасією вирушили в мандрівку з Москви на далеку північ, сюди, в монастир Кирила Білозерського… Щойно я прочитав вам уривок із стародавньої билини “Кирилівська поїздка”, яку знайшов у запилених архівах монастиря.
Невідомий автор у цій билині докладно описує подорож Івана Васильовича і його молодої дружини Анастасії Романівни…
— Анастасія… — прошепотіла Тася. — Її теж так звали… Ваню!
Волошин поглянув на неї:
— Що, Настусенько?
— Як звати вашого батька?
— Його звуть Василем, — просто відповів Волошин. — А що?
— Нічого… Я так…
“Іван і Анастасія… Государ Іван Васильович і його молода дружина Анастасія…”
Думка Тасі заметалася, наче птах у тенетах, але її скував рівний голос Стрілецького, природженого лектора, що перетворився раптом на чудовому лужку романтичного монастиря у розповідача билин про сиву давнину. В далекому минулому Тася побачила…
Це було чотири століття тому. Заходило сонце…
Сила-силенна барвистих парусів ще тріпотіла на розмальованих барках флотилії, що кинула якорі біля стін Сіверського монастиря. Найбільша барка, з царським наметом на палубі, пристала до берега, і її мировою сходнею, вкритою килимом, зійшов молодий Грозний. На зріст він був високий, але не цибатий і одягнутий просто. Великі карі очі дивилися суворо, навіть дуже суворо… Під благословення до товстого, багроволицього ігумена Іван підійшов швидко й діловито. Потім підвів голову. Ледве розтуливши губи, вимовив: “Горе в мене, отче…”
Ігумен прислухався до голосінь Анастасії Романівни в царському наметі на барці й відповів, тяжко зітхнувши:
“Гінці донесли сумну звістку, государю… Молитися треба… Господь тебе, як святого Іова, випробовує…”
“Воля божа… — похмуро сказав Іван. Він підвищив голос: — Княгиня Євфросинія і вороги мої, певно, раді будуть. Нема в мене спадкоємця!.. Братця мого двоюрідного, дурника Володимира, на великокняжий престол ладять. А землю руську по уділах розкрадуть…”
Він заскреготав зубами. Потім, обернувшись закам’янілим обличчям у той бік, звідки прибули його барки, хрипло крикнув:
“Але ні! Не бути цьому!.. А стару сучку Євфросинію я сюди, в Горицький монастир зашлю і в келію під замок посаджу!..” [7]
Ігумен мовчав.
“Перенеси, отче, новопомерлого младенця Дмитрія в храм Іоанна Предтечі і сьогодні ж похоронну відправу учини”, — наказав Іван і пішов до монастирської стіни, за якою вже були збудовані для нього та його почту дерев’яні хороми…
Професор Стрілецький підвівся і показав на триярусну стіну, за якою плюскотіло озеро.
— Отут стояли ті хороми, і сюди з барки царської були перенесені ковані скрині з цінною поклажею. А відав похованням тих скринь друг і наперсник царя боярин князь Іван Дмитрович Бєльський, людина спритна і кмітлива… Про те оповідає стародавня билина…
І знову перед Тасею постало марево минулого. Вона виразно бачила суворе обличчя молодого царя і скорботні, заплакані очі Анастасії Романівни; наче крізь сон чула Тася тихий голос Стрілецького:
У царевича гробика малого
Плачет горько Настасия.
Нет ей радости в детках ниспосланных:
До годочка не выжила Аннушка,
Померла осьми месяцев Марьюшка,
И прибрал бог царевича малого,
Доброго сыночка Димитрия.
По родителе князе наследника…
Тася бачила їх обох, Івана й Анастасію. Вони сиділи поруч отут, біля цієї церкви, де стояла малюсінька трунка… Він гладив її темне волосся і ласкаво говорив:
“Не сумуй, Настенько!.. Ми з тобою молоді, будуть у нас ще дітки. І синочок буде…”
“Шкода його, Ваню!.. — відповіла заплакана молода жінка. — Який він пригожий був! Оченята великі, твої… І агу вже казав, згадай…”
А тихий вечір обгортав тінню цю зажурену пару… І гірким полином пахло тоді так само, як і тепер… Нема тільки скорботного співу ченців і не чути слів урочистої молитви.
А Волошин бачив іншого царя Івана. І цей інший Іван ходив з ігуменом по монастирю, приглядався до всього хазяйським оком, усе примічав.
“А чого в тебе, отче, над могилами засланих бояр Воротинських і Шереметьєвих великі храми стоять?”
“Доброхітними дарами вдів боярських збудовані, государю”, — єлейним голосом відповів Ігумен.
“Он як! — загримів молодий цар. — Дарами вдів?.. А над могилкою святого Кирила, премудрого старця, який цей монастир заснував, ветха капличка стоїть! Чи гоже так, отче?..”
“Негоже, государю, — квапливо погодився ігумен. — Спорудимо храм великий…”
“То ж то! А ту поклажу, що Бєльським у погреби монастирські захована буде, бережи, отче, як свою голову. Вона в тебе одна, і скарб у мене один… Вник?..”
“Вник, государю…”
“Тут, у вас, нема бояр, ворогів моїх, монастир цей не говорить, і дикий татарин у ваші ліси не заходить…”
В уяві Волошина ігумен був у цю хвилину схожий на завгоспа, якому молодий, але дуже ощадливий директор підприємства доручає збереження гостродефіцитних матеріалів. Завгосп розуміє, що збереження цих матеріалів принесе йому, завгоспові, багато клопоту, і тому вислуховує настанови начальства без усякого ентузіазму….