Втрачений скарб. Інший світ

Вибравшись з “кам’яного мішка”, авантюристи буквально на ходу, ще не дійшовши до церкви Іоанна Предтечі, виробили план дій, і Джейк з швидкістю натренованого спринтера кинувся навздогін старому. Він догнав його біля воріт, що вели на головне подвір’я, пішов поряд з ним і швидко зашепотів йому щось на вухо. Платон Бєльський ішов, похмуро дивлячись собі під ноги. Здавалося, він більше слухає, як побрязкують ключі на його паскові, ніж вникає в задушевний шепіт Джейка. Раптом він зупинився і здивовано глянув на свого настирливого супутника:
— Професор? — глухо перепитав він. — Дурниця! Він нічого не знайде…
— Ні, знайде! — твердо сказав Джейк. — Але якщо на нас ви можете донести і позбутися нас, то на професора не донесете. А він не заспокоїться, доки не переверне весь монастир. Зрозумійте ж це, князь!.. Ось хто ваш головний ворог, а не ми! Ми друзі, тільки ми можемо допомогти вам…
— Чим? — недовірливо дивлячись на Джейка, спитав старик.
Джейк озирнувся і, не помічаючи навколо себе нікого, крім Кортеца, який поволі підходив до них, стиха вів далі:
— Ми допоможемо вам позбутися цього небезпечного професора раз і назавжди.
— Вбити? — спитав тихо старик.
— Навіщо? — з удаваним жахом вигукнув Джейк. — Нещасний випадок… Винуватих нема, але ж нема і професора.
Старик слухав уже уважніше, похмуро сопучи і ховаючи очі в сивих кущах брів.
Джейк узяв його під руку і повів до воріт, не перестаючи шепотіти.
 
НІЧНЕ СТЕЖЕННЯ
Того ж дня десь близько третьої години Волошин і “Єланський”, забравшись у церкву Іоанна Предтечі на горбочку проти Кузнецької башти і озброївшись біноклями, стежили за дивною поведінкою Джейка, який виліз на другий ярус фортечної стіни. Цей ярус був споруджений на висоті семи метрів і, мов нескінченний балкон, оперізував фортечні стіни монастиря, поглядаючи на монастирське подвір’я порожніми вікнами без рам…
Джейк просувався вздовж стіни, час від часу визираючи у вікна.
Зненацька зупинившись і визирнувши, Джейк став уважно оглядати вікно, потім помацав підвіконня і зразу ж пішов назад до башти.
— Що воно за маніпуляції? — пробурмотів Руднєв.
— Не розумію, товаришу майор. Чаклує… Видно, щось задумав.
— Але що?..
Джейк спустився вниз, пройшов повз церкву їоанна Предтечі і зник у воротах головного монастирського двору.
Руднєв і Волошин вийшли з свого сховища і піднялися на другий ярус стіни, туди, де щойно “чаклував” Джейк. Волошин рахував:
— Перше… Друге… Десяте! Ось тут він зупинився.
Руднєв уважно оглянув десяте вікно.
— Дивіться, товаришу майор! Помітка крейдою… — Волошин вказав на одну з бурих цеглин “підвіконня”.
— Так, справді, хрестик… — промовив Руднєв, розглядаючи невеличку помітку крейдою. Він озирнувся навколо. — Що це означає?
Відповідь на запитання Руднєв дістав уночі…
* * *
Тієї ночі майорові не спалося. Він довго ходив по скрипучій підлозі кімнати Будинку колгоспника і, як звичайно, в думці вів полеміку з постійним своїм співрозмовником — із самим собою. При цьому співрозмовника Руднєв називав “стариком”, хоча йому (тобто самому Руднєву) було всього лише тридцять років.
“Отже, старик, закордонні гості щось задумали. Не умовивши князя-сторожа, Джейк, у дужках Богемський, помчав услід за ким і вже на ходу продовжував урезонювати непокірного князя… Вони могли про щось домовитися… Як ти думаєш, старик?”
“Могли… цілком…” — погоджувався “співрозмовник”.
“А після цього Джейк почав дертися на фортечну стіну і малювати на ній хрестики. Є над чим подумати, старик…”
Руднєв прислухався. У Будинку колгоспника всі спали, тишу порушувало тільки богатирське хропіння якогось голови колгоспу, що поселився в сусідній кімнаті. Кортец і Джейк влаштувалися на третьому поверсі, якраз над кімнатою Руднєва… Майор глянув на стелю:
“Цікаво, що вони зараз роблять? Невже сплять?..”
Руднєв заздалегідь пристосував одежну шафу для підслуховування через стелю розмов Кортеца і Джейка. Але секретні розмови гості вели в Будинку колгоспника рідко. Очевидно, вони боялися, що їх можуть підслухати. Правда, один раз вони почали щось говорити по-англійському, але знання Руднєва в “інгліші” були дуже обмежені.
Раптом зверху тихенько скрипнули двері, і почулися кроки, приглушені килимовою доріжкою в коридорі. Руднєв прислухався… Хтось тихо спускався сходами. Заскрипів східець, другий… Кроки завмерли… Тиша… Глуха розмова… Легенько грюкнули надвірні двері… Знову тиша…
“Вперед, старик!.. Швидко!” — в думці наказав собі Руднєв. Схопивши сірого капелюха, він нечутно вислизнув у коридор і швидко пустився вниз. Чергувала молоденька кирпата Надя. Вона одірвалася від пошарпаної “Королеви Марго” і здивовано подивилась на Руднєва.
— Вам що, товаришу художник?
— Хочу погуляти, подихати повітрям, — швидко кинув Руднєв і прослизнув у двері.
Надя несхвально похитала головою і подумала: “І цей теж!.. Дома, певно, дружини чекають, а вони тут ночами бігають “повітрям дихати”!..”
Руднєв не був певен, що з Будинку колгоспника тільки-но вийшов саме той, хто його цікавить, але, помітивши вдалині на стемнілій вулиці постать невідомого, пішов за ним, намагаючись триматися на солідній відстані. Невідомий на хвилину зупинився на освітленому перехресті і озирнувся. Руднєв припав до темного паркана і завмер: він упізнав Джейка…
Оглядівшись, Джейк перетнув вулицю і попрямував до монастирської стіни…
Руднєв почекав трохи, перебіг вулицю в темному місці і рушив за ним.
“Увага, старик! Увага!..” — в думці наказав він.
Скрадаючись, Джейк просувався вздовж сірого громаддя фортечної стіни. Так він дістався до могутньої Кузнецької башти. Тут, на березі озера, Джейк зупинився, знову озирнувся і, не помітивши Руднєва, який миттю впав у траву, ввійшов у воду.
“Вбрід?.. — Руднєв підвів голову і вирішив постежити за невиразною постаттю Джейка, який обережно пробирався по тьмяній гладіні води. — Мисливські чоботи взув, чи що?.. Ну, доведеться, старик, і нам у воду лізти, хоча мисливськими чобітьми не запаслися”.
Руднєв почав підповзати до води, як тільки Джейк вийшов на сухе місце біля фортечної стіни. Але у воду йому лізти було рано; Джейк попрямував не до маленьких ворітець, що вели на задвірки монастиря, а поволі рушив уздовж берега, нагинаючись час від часу і старанно розглядаючи валуни біля води. Деякі з них він штовхав ногою, а інші навіть пробував підняти. Проте, коли камінь виявлявся дуже важким, Джейк не натужувався і відразу ж ішов далі, оглядаючи нові валуни.
Руднєв, припавши до холодної стіни башти, уважно спостерігав у бінокль. Поведінка Джейка здавалася йому загадковою, майор ніяк не міг зрозуміти, навіщо потрібні молодому авантюристові ці вправи у підніманні важких речей.
“Що він тут робить?.. Навіщо йому це каміння?.. Дивно!.. Увага, старик!.. Увага!”
Нарешті Джейк, очевидно, знайшов потрібний йому камінь. З його зусиль Руднєв визначив, що в цьому камені не менше двох пудів. Однак Джейк навалив валуна собі на плечі і, притримуючи його обома руками, зашкандибав до маленьких воріт у задній стіні монастиря. Камінь затулив від нього Кузнецьку башту і Руднєва, який причаївся за нею. Майор швидко ввійшов у прохолодну воду. За хвилину Джейк з каменем зник у ворітцях, а ще за хвилину в ті самі ворітця обережно зазирнув і Руднєв. Він не сумнівався, що таку важку й незручну ношу Джейк на плечі далеко не понесе, і не помилився: Джейк скинув з плеча валун і сів на ньому відпочити.
Руднєв посміхнувся: від незвички воно, звичайно, важко… “Мішок треба було взяти, якщо вже вам, містер Джейк, знадобилось тягати такі важкі камінці…”
Він знову висунувся з воріт. Джейк уже встав і розглядав камінь, немов Архімед, який збирається відкрити ще один закон про важіль енного роду. Однак нічого не придумавши, Джейк скрушно зітхнув, присів над валуном, піднатужився, ледве навалив його собі на живіт і потягнув уздовж кам’яної стіни до Кузнецької башти…