Втрачений скарб. Інший світ

— Мосьє Кортец! — не повертаючись, сиплим голосом сказав Бібевуа. — Ви хочете перешкодити мені працювати?
Кортец догадався: Бібевуа побачив його відображення в темній шибці вікна.
— О ні, професоре, я почекаю…
— Вам доведеться чекати ще з годину. Я пишу статтю замість одного ідіота, що має учений ступінь бакалавра.
— Це цікаво. Яка тема?
— Палеографічне дослідження еволюції заголовних букв у мінускульному письмі дев’ятого століття…
— О-ла-ла! — з повагою вигукнув Кортец. — А що це за письмо? Хто його автор?
— Ви невіглас, мосьє Кортец! — просипів Бібевуа, не перестаючи строчити свою статтю. — Це не чийсь особистий лист, а тип латинського рукописного письма. Висловлюючись сучасною мовою, це шрифт, яким написано більшість рукописів латинських класиків…
— Розумію, професоре. Я прийшов невчасно, але… бачите, у мене приблизно така сама тема, — стараючись говорити якомога м’якше, сказав Кортец.
— Теж стаття?
— Ні… Консультація… Зі мною старовинний рукопис.
Бібевуа перестав писати і повернувся до нього всім тілом:
— Покажіть…
Кортец передав йому пергамент, залишений Джейком Бєльським. Тепер пергаментний аркуш був прикріплений ріжками до ватманського паперу і таким чином його зворотний бік був закритий.
Бібевуа поправив окуляри і пронизливий поглядом уп’явся в текст. Через хвилину він підняв голову і подивився на Кортеца. Той мовчки чекав.
— Підробка?.. — тихо спитав Бібевуа.
Кортец розвів руками:
— Не знаю. Це ви повинні мені сказати.
Бібевуа схопився, підбіг до настільної лампи і знов уткнув свій гострий ніс у пергамент. Потім, метушливо понишпоривши в кишенях, витяг лупу. Кортец з цікавістю стежив за його рухами.
Бібевуа довго розглядав аркуш в лупу. Він був явно схвильований.
— Неймовірно! — пробурмотів він нарешті. — Оригінал! Ви знаєте, що це?
Кортец непевно ворухнув кошлатими бровами:
— Приблизно…
— Це перша сторінка книги, яку вважають утраченою. Разом з іншими скарбами візантійської столиці вона була вивезена в Рим із Константинополя в середині п’ятнадцятого століття. Дальша доля її невідома! — Голос Бібевуа звучав патетично. — Цьому пергаменту нема ціни. Як він до вас потрапив?..
— Я потім розкажу вам, професоре, — ухилився од прямої відповіді Кортец. — А що тут написано?
— Прошу! Ось точний переклад: “Кіклос. Антологія візантійських поетів. Епіграми елегічні, сатиричні і любовні, зібрані Агафієм, юристом і поетом”.
— Цікаво… — задумливо сказав Кортец.
— Яка розкіш! — з захопленням вигукнув Бібевуа, розглядаючи емблему стародавньої титульної сторінки. — А де ж уся книга?
— У мене є надія, що з допомогою цієї титульної сторінки я знайду всю книгу, — багатозначно промовив Кортец.
Він забрав пергамент з рук “професора”, коли той спробував одірвати ватманський папір.
— Ви добре заробите, якщо знайдете її. За таку книгу заможні колекціонери дадуть багато грошей, — сказав Бібевуа.
— Наприклад?
— Оцінщиком мене візьмете? — хитро підморгнувши, запитав Бібевуа.
— Візьму.
— Глядіть! Без обману. Ця книга повинна коштувати не менш як сто тисяч доларів. Мій гонорар скромний, два проценти.
Кортец поплескав Бібевуа по спині.
— Я люблю вас, професоре, і тому частину гонорару можу запропонувати вам зараз.
Бібевуа пожвавішав:
— О! Це було б непогано.
Кортец підійшов до дверей і покликав:
— Мосьє Птібо!
Буфетника не довелося довго чекати.
— Професор винний вам три тисячі франків?
— Цілком правильно, мосьє.
Кортец вийняв бумажник і відрахував кілька кредиток.
— Ви більше не боржник пана Птібо, — весело сказав він, звертаючись до Бібевуа.
— Віват, дон Педро Кортец! — вигукнув Бібевуа. — Сподіваюсь, ви тепер не маєте сумніву в моїй кредитоспроможності, мосьє Птібо?
— Сьогодні не маю, а завтра знову сумніватимусь, — відповів Птібо, з іронією і жалістю дивлячись на нього.
— В такому разі, приготуйте мені склянку коньяку, — чемно попросив Бібевуа. — Я підійду до вашої стойки, як тільки закінчу статтю.
Кортец витяг з бумажника ще одну кредитку і подав Птібо.
— Я у великому боргу перед професором і не хочу, щоб він сьогодні був вашим боржником, — сказав він і, потиснувши руку Бібевуа, попрямував до виходу.
В спільному залі Кортец підійшов до групи художників, які сиділи за маленьким столиком. Тут точилася жвава розмова, що перебивалася сміхом, але як тільки Кортец наблизився, за столиком замовкли.
— Сідайте, маестро! — запросив художник з піратською сережкою.
— Ні, я тільки на хвилину, — сказав Кортец. — Але я перешкодив вам, панове? Ви про щось говорили…
Він ще здаля почув своє ім’я і зрозумів, що мова йде про нього.
— Ні, чому ж. Я все можу повторити, — з незалежним виглядом обізвався художник з сережкою. — Я розповідав їм забавний анекдот про те, як ви, мосьє Кортец, хотіли виміняти в ленінградському Ермітажі ван-дейківського “Лорда Уортона” на підробленого Гогена.
Кортец саркастично посміхнувся:
— У Парижі все йде в анекдот! А щодо підробленого Гогена ви придумали, Прежан.
— Але він так смішно розповідає! — захоплено вигукнула маленька натурщиця з великим гребенем.
— А-а! Ну, тоді я йому прощаю, — поблажливо мовив Кортец. — До речі, ви мені дуже потрібні, Прежан. Ви можете мені подарувати зараз хвилин десять?
— З задоволенням, маестро!
Кортец підморгнув маленькій натурщиці і, взявши художника під руку, попрямував з ним до вільного столика в дальньому кутку кафе.
— Сідайте, Прежан, — сказав він і важко сів на стілець. — У мене дійсно є до вас справа. Але ці ваші анекдоти…
— Мосьє! — засміявся Прежан. — Це невинна балаканина… ніхто в неї не вірить.
— Балаканина! — докірливо хитнувши головою, мовив Кортец. — На Сході є розумне прислів’я: “Будь обережний, коли брешеш, але ще більше стережися, коли говориш правду…”
— Чудове прислів’я! — вигукнув Прежан. — Завтра ж його знатиме весь Париж.
— А те, що я вам скажу зараз, повинні знати тільки ви, Прежан, та я, — пильно дивлячись на нього, сказав Кортец.
— Найкращий замок для таємниці — це гроші, маестро, — глузливо відповів Прежан, граючи зрослими бровами і поляскуючи пальцем по своїй серповидній сережці.
— Ви можете добре заробити, Прежан, — багатозначно мовив Кортец.
— Як?
— Слухайте…
Кортец нахилився і, оглянувшись, зашепотів:
— Ого! Цікаво… Знову Гоген? — вигукнув Прежан.
— Ні. Це зовсім інша річ… Ви в мене бували. Пам’ятаєте ті два пейзажі, що я привіз із Москви?
— Пам’ятаю, маестро. Але… — художник знизав плечима. — Я нічого особливого в них не бачу.
— Я теж, Прежан. І все-таки я певен, що, коли ми добре пошукаємо, то зможемо знайти не в них, а під ними щось дуже цікаве.
— Он як? А що саме ви хочете під ними знайти?
— Боровиковського! Ви бачили у мене два портрети його роботи, які я купив у князя Оболенського?
— Бачив.
— Два московські пейзажі треба нанести на Боровиковського так, щоб було видно розчистку. Розумієте?
— Починаю розуміти, маестро, — пильно дивлячись на співрозмовника, сказав Прежан.
— Я не мав сумніву, що ви мене зрозумієте…
Кортец присунувся ближче до молодого художника і зашепотів йому щось просто у вухо з піратською сережкою.