Хлопці з карного розшуку
— Нічого не скажу, Михайле Миколайовичу, — похнюпився Сашко. — Тут стільки страшного, що в мене мурашки по спині забігали. Не збагну лише, чому Картинський усі ці злочини об'єднав? Бандити ж наче різні.
— Так, Сашко, учасники пограбувань різні. Та ось кремезний у масці фігурує в усіх випадках. Усі без масок, а він один лице закриває.
— Мабуть, дуже помітний, може, косоокий або з рубцем…
— Правильно. Може, й косоокий, а може, рябий.
— У тій справі, що я підшивав, по першій крадіжці, коли дрожки вкрали, — пожвавішав Сашко, — жінка каже, що злочинець був рябий. Хочете, перечитаю це місце?
— Не треба, я пам'ятаю. Може, він надіває маску ще й тому, що в нього у місті багато знайомих, боїться, що його впізнають. Адже він сам до зубного техніка не пішов. Так?
— Цікаво, Михайле Миколайовичу, запитували в зубного техніка, чи нема серед його знайомих рябого?
— Знову правду кажеш. Запиши це питання на окремому аркушику, ми завтра в Бориса з'ясуємо. Що ти про пограбування на Русинівській скажеш?
— Не збагну, Михайле Миколайовичу, про що ви?
— Як не збагнеш? Про коней. Прочитай свідчення чоловіка, у якого вкрали візка на ринку.
— «Кобили рідкісної масті, гніді з жовтими підпалинами, забайкальської породи, низькорослі, дуже баскі. Купив їх минулого року в Агінському національному окрузі чотирирічними, підбирав однакових, на вигляд їх одразу й не відрізнити…»
— Так. Тепер читай у довідці свідчення потерпілого, на якого напали саночники.
— «Я йшов Русинівською додому. Почув позаду рипіння саней, озирнувся і під самим ліхтарем побачив пару коней, запряжених у широкі, глибокі сани. Бандитів не роздивився, зате коней добре запам'ятав: обоє низькорослі, мабуть, забайкальські, я на конях знаюся. Гніді, біломизі, їх називають мухортими. Хотів утекти, але посковзнувся, і бандити накинули на мене аркан…»
— Схоже, Сашко, що це справа рук рябого. Давай поміркуємо, де нам коней шукати. Особливо помітних кобилок.
Довго обговорював Фомін зі своїм практикантом можливі варіанти розшуку. Зібралися по домівках опівночі.
— Тебе провести? — запитав Фомін Сашка. — Ти де живеш?
— На вулиці Карла Маркса, майже навпроти кінотеатру. Я не боюся, Михайле Миколайовичу.
— Ще б боявся, — пробурчав Фомін, відчиняючи сейф. Заховав документи, трохи постояв біля відчиненої залізної шафи, видно, розмірковуючи, а потім з її глибин дістав револьвер. — Іди сюди, — покликав він Дорохова. — Умієш поводитися з цією штуковиною?
— В інституті на заняттях з військової справи ми вивчали гвинтівку системи Мосіна.
— А що воно за гвинтівка?
— Зразка 1893 року, так звана трьохлінійка.
— Треба ж! Скільки попотягав я цю трьохлінійку, і не знав, що вона Мосіна.
— Вивчали ми й наган. І пістолет системи Токарева.
Сашко узяв револьвер. Вправно відкрив защіпку барабана, вийняв усі сім патронів, перевірив про всяк випадок, чи не зосталося ще в камерах заряду, звів курок, а потім, притримуючи його за спицю, плавно, без клацання опустив на місце.
— Бачу, револьвер знаєш. Носи поки що мій. Одержиш казенний — повернеш. Завтра, якщо буде змога, зазирнемо до нашого тиру. Подивлюсь, як у тебе зі стрільбою. Ну, ходімо по домівках.
Вже на вулиці Фомін попередив:
— Дивись, обережно з револьвером, а то ви, молодь, зброю за іграшку маєте.
Сашко й раніше приходив з тренувань пізно, тому вдома не звернули уваги на нічне повернення.
ЗА ПРИКМЕТАМИ
Вранці наступного дня Фоміна на місці не виявилося і кабінет був замкнений. Сашко зазирнув до кімнати, де працював Чекулаєв зі своїм старшим, і застав Женьку самого.
— Щось мого Фоміна нема на місці,— повідомив Сашко.
—І Чиркова теж. Що ж його робити?
Дорохов почав був розповідати про свої враження, та до кабінету зайшов Огарков.
— Ти, виявляється, Дорохов, уже в люди вибився. Начальство тобі листи надсилає,— промовив він, передаючи Сашкові ключ од сейфа та записку.
Фомін писав, що разом з іншими виїхав на операцію, а він, Сашко, має зібрати всіх практикантів і разом з ними вивчити довідку про «конячу справу». Та гарненько запам'ятати прикмети грабіжників.
Усі п'ятеро колишніх студентів, зібравшись у кімнаті Фоміна, уважно, немов після довгої розлуки, роздивлялися один одного. Дорохов поважно всівся за стіл і розгорнув довідку.
— Та зачекай-но, Сашко, — не витримав Анатолій Боровик. — Скажи краще, як твій Фомін?
І, не давши відповісти, почав сам схвильовано розповідати. Він жестикулював, то підвищував голос, то переходив на шепіт, корчив грізну фізіономію, підкріплював свою розповідь боксерськими випадами, і Сашко був змушений найсправжнісіньким чином заблокувати кілька його ударів. Було видно, що Толя заново переживає своє «бойове» хрещення».
— Мені, хлопці, пощастило одразу. Знаєте, який мій старший? Учора вранці познайомилися, сиджу чекаю, коли він мені хоча б сяку-таку роботу підкине, коли раптом дзвінок. Мій з кимось поговорив і заквапився, прибрав усе зі столу й каже: «Одягайся, ходімо, тут недалеко, дещо перевіримо». Прийшли на базар, він підбадьорювати мене почав. — Боровик засміявся. — Це мене! Каже: «Не бійся, нічого страшного». Ну, я тільки плечима здвигнув. Теж мені, знайшов боягуза! Завів мене до китайської пельменної. Ну, до тієї, що у дерев'яному бараці край базару. Увійшли, сіли за столик. Кіхтенко роздивився й непомітно мені показує: «Бачиш? Отам у кутку двоє сидять. Той, що до нас ближче, в кожушку, — збіглий». Я спочатку не зрозумів, запитую, що означає «збіглий»? Кіхтенко пояснив: «Місяців зо три тому дали йому п'ять років за крадіжку, направили в колонію, а він утік. Брати його треба, але тихо. Тут, у пельменній, незручно: якщо здійме галас, порядним людям апетит зіпсуємо. Давай так. Я зараз вийду, а ти за ними попильнуй, а коли вони встануть, іди слідом. Цей тип напевно не затримається, подумає, що я по підмогу пішов, він мене вже помітив… А я на вулиці біля виходу чекатиму». Тільки-но старший вийшов, ці двоє підвелися й попрямували до дверей: я, звісно, за ними. Вони на ходу пошепотілися, і той «збіглий», пропустив дружка вперед, а сам трохи відстав. Мені здалося, що він повернутися захотів, і я його трішки підштовхнув. «Чого, кажу, у дверях застряв, прохід загородив». Той, ні слова не мовлячи, спробував мені в пику заїхати, а я його руку відбив лівою і не стримався, відповів правою у щелепу. Ну, він на вулицю й вивалився, а там уже старший з іншим розмовляє. Цей втікач прямо у них під ногами опинився. У пельменній ні тамбура, ні східців нема, двері відчинив — і на вулиці. Я ще й слова не встиг вимовити, як він зірвався і правою рукою з-за халяви ножа тягне, довгого такого, кухонного. Тоді я його на крюк спіймав — і тут вже нокаут повний. Коли старший револьвера видобув, я й не помітив. Наказує: «Забери в нього ніж і цього обшукай». Понишпорив у іншого по кишенях, нічого нема, а мені Кіхтенко підказує, щоб за поясом подивився. Я помацав, відчуваю, щось є, і коротку залізячку витяг, з обох боків заточена, у них вона фомкою називається. Кіхтенко каже: «Ходімо до себе». Зайшли до кабінету, і він давай з мене стружку знімати. Каже, карний розшук — це не ринг, не можна тут кулаками розмахувати. Запитую: «А як треба?» — «Треба було відразу обшукати і ніж забрати без бійки. Ми не маємо права в кожному випадку пускати в хід зброю, а кулаки й поготів. Ніколи не забувай, що перед тобою людина, а чому вона стала злочинцем, тут розібратися і зрозуміти треба».
Отаку мені мораль мій старший прочитав. Перед обідом до нас у кімнату начальник зайшов. Ми з Кіхтенком тільки розмову з «хрещеником» почали, ну, з тим, якого я нокаутував. Начальник подивився на втікача, усміхнувся. «Наступного разу, — каже, — з карним розшуком без ножів здоровкайся, а то ми тут цілу роту боксерів до себе на роботу взяли», — І підморгнув мені.— Анатолій на мить замовк і торкнув Сашка за руку: — Знаєш, мені мій казав, що навчив його працювати твій Фомін.