З погляду вічності

До мене він поставився з недовір'ям.
— Ти що, молодий, син Череди? — спитав для знайомства.
— Череда,— зраділо підтвердив я, сподіваючись, що зіграю бодай на батьковому авторитеті.
— Череда був добрий майстер, а ти — молодий,— буркнув Чемерис. І все.
Так він мене й прозвав: «Ти, молодий». Ні Митько, ні Дмитро, ні Череда, а тільки «Ти, молодий». І ганяв мене так, що в мені знов почали розгвинчуватися суглоби. Цей чоловік не гаяв жодної секунди за робочий день. Він нагадував у роботі годинниковий механізм з пришвидшеною до максимуму ходою. Якби людство жило за таким ущільненим часом, як жив коло стана Чемерис, воно або ж потонуло в розкошах, або задихнулося б од неймовірної напруги. Я не знаю, чи можна так експериментувати з часом.
Не знаю також, як розпоряджався своїм часом Чемерис поза цехом (може, він удома перероджувався, був зовсім не схожий на того, що в цеху, через те й заборонив дочці приводити будь-кого з хлопців, щоб його не побачили в новій якості?).
Коли прибували для обміну досвідом, Чемерис кивав головою, тицяв пальцем, мовляв, стійте отам і дивіться. Коли дарували вимпели, бібліотечки чи ще там що, він так само показував: отуди. Клади і бувай здоровий! Приходили піонери з горном, з барабаном, він слухав їхню музику і їхні голоси, заглиблений у своє, не всміхаючись навіть до дітей, тільки знов же кивав головою, мовляв, чую, мовляв, зворушений, може, мовляв, ідіть собі тепер, дорогі діточки, бо дядя працює.
Зі мною не розмовляв довго. Я теж не набивався на бесіди. Переборював свою розгвинченість у суглобах, переборював своє безсилля й невміння робити те, що вміють робити такі, як Чемерис, іноді хотілося мені кинути все й податися світ за очі, сісти на поїзд, потім на автобус, потім іти пішки, іти довго, навмання, плутатися в лісових нетрях, аж поки знайду білу лісничівку і побачу сірі очі, мої сірі очі. Але як тільки зроджувалося в мені це непогамовне бажання, так і з'являлися нові сили, була тоді в мені мовби зловтіха, бо ніхто з тих, що мене оточували, не знав про мою таємницю, ніхто не мав таких сірих очей, а я мав.
Ще підтримував мене Шляхтич-молодший, тобто інженер Льоня Шляхтич, який поки що використовував і мене, і Гена не як помічників своїх у цеху, а тільки як співбесідників удома, а ми чомусь чекали, що він от-от має щось вигадати особливе, щось повернути не так, як було досі, вчинити, може, якийсь переворот, цілу технічну революцію в нашій справі, бо Шляхтич для нас належав до людей незвичайних, це не був діляга-інженер, обмежений робочим днем, планом і непотрібними нарадами,— він намагався осмислити нашу роботу, вивести своєрідну філософію нашого цехового буття, він міркував саме з погляду вічності, а що може бути привабливішим для молодих хлопців, які міряють своє життя не куцими відрізками вчорашнього й сьогоднішнього дня, а спрямовують погляди в безмежжя прийдешнього!
Ми знову й знову йшли з Геном до помешкання Шляхтичів, до холостяцького приміщення, в якому вже давно не бачено жінок, до чистих кімнат, у яких було б щось чернецьке, якби дядя Вася не наповнював їх своєю енергійністю і не пропонував нам щоразу «по чарочці». Ми не могли зрозуміти, чому Льоня досі не одружився, чому він уникав дівчат, хоч яка б із заводських красунь не пішла на одне тільки його скинення бровою! На знак солідарності з батьком? Але той прожив бурхливе, тяжке, щедре пригодами життя, то був один час, а тепер зовсім інший. Нам якось мовби навіть жалко ставало Льоню, цього гарного, зграбного в рухах чоловіка, з точним розумом, з точними судженнями, ми губилися перед ним, перед обширом його знань, ми навіть сідати не наважувалися, а так і стовбичили перед ним, і він теж підводився з вигідного кріселка, в якому напівлежав з книжкою, ставав серед нас, мов серед високих і дурних двох деревин, повертав то до одного, то до другого своє бліде обличчя, просвітлював то мене, то Гена своїми пронизливо-розумними очима, і ми ще більше відчували, які ми дурні, які нестелепкуваті, які молоді, висловлюючись термінологією Чемериса.
Для мене взагалі характерне оте почуття, що його хтось влучно назвав комплекс нижчості. Завжди всі мені здаються вищими за мене, благороднішими, розумнішими, і голоси в них гучніші, і очі світліші, і сили більше. Мені навіть здається, що таке відчуття притаманне переважній більшості людей, бо якби це було не так, то люди сідали б одне одному на голову і суспільство наше перетворилося б на суцільне пекло.
А так, коли на тисячу — один нахаба, це ще можна якось знести.
Шляхтич був заполонений ідеєю вдосконалення власного, вдосконалення суспільства, цілого світу.
— Треба рватися, випручуватися, виборсуватися,— палаючи поглядом, бігав він по кімнаті, мабуть маючи на увазі в таку хвилину не себе і не нас, а швидше свого батька, життя якого завжди стояло в нього перед очима,— світ немилосердний, він всіляко пригнічує людину, знаходячи для цього безліч способів, і людина повинна рватися з його пут, як альпініст у прагненні до верхогір'їв, щоб знищити владність їх величі над позірною малістю своєю, бо ніщо не може дорівнюватися людському духові. Найвище досягнення людського духу для мене — Ленін. Його революція! — це не просто революція рівняння людей, відновлення втраченої людським родом справедливості, я чомусь хочу бачити в ній насамперед вічний поступ, вічний розвиток, вічне досконалення. Ніщо не зупиняється, йому не треба давати зупинятися; марксизм теж не створював світу раз назавжди, як непорушну даність. Маркс підкреслював, що світ треба перетворювати. Ленін революціонізував світ.
І революція повинна тривати щодень, у всьому, у кожному. Революція повинна продовжуватися навіть із своїми протилежностями...
Це нам пасувало, нам це подобалося, ми відчували себе так, мовби стаємо вищими, значимішими, нас теж закликувано до перетворення світу, і ми готові були взятися до цього відразу, як тільки Ген збігає до Алі, а я помрію про сірі очі або теж перетворюся на безмовного супутника Генового в його безнадійній мандрівці до Алі Чемерис. Але ми ніяк не могли пояснити собі поведінки Льоні Шляхтича, його відчуження від деяких суттєвих проблем, ми дедалі важче могли зносити пустку й сум цього помешкання, яке вже стільки років не чуло жіночого голосу в своїх стінах, не чуло легкої жіночої ходи, де не було давно отого непередаваного духу, який задомовлюється в кожнім помешканні, в якому з'являється жінка.
Але хіба можна все пояснити?
— Якби все на світі можна було пояснити, тоді не існував би «Дон-Кіхот»,— сказав якось Льоня Шляхтич, правда, з іншого приводу, бо про жінок ми мовчали, не вміючи поєднати таких понять, як «жінки» і «революція».
«Дон-Кіхота» я не читав. Пробував якось, але не подужав: здався нудним. А може, злякався, що книжка товста. Хоч деякі товсті книжки читав. Наприклад, «Щит і меч». Можна було б зекономити час, подивившись фільм, але тоді я ще не знав, що буде фільм, тим більше, що прекрасну можливість економити час мені й моїм одноліткам дав Сергій Бондарчук, поставивши свою «Війну і мир»; потім ми економили час вже не тільки на Толстому, але й на Достоєвському; певно, я діждуся, коли порядних книжок взагалі не читатимуть, ковтаючи їхній зміст на півторагодинних кіносеансах, зате гаятимуть час за жуванням тих нездарних писань, які не зможуть приваблювати навіть кінопрацівників.
Ну, а щодо намагання все пояснити, то несподівано зробив таку спробу Чемерис, в якого я, видно, все ж заслужив сяке-таке довір'я.
Так само, не відриваючись від роботи, він пробуркував тепер щодня до мене по кілька слів, з яких вибудовувалася ціла теорія життєвої поведінки. Якщо стулити всі ті уривки докупи, то могло б вийти таке:
— Ти, молодий, слухай, поясню. Може, колись навчишся гнати трубу — пригодиться. Чоловік повинен уміти гнати трубу. Ти ще молодий — нічого не знаєш. Може, ніколи й не навчишся (весела перспектива!). Є люди, які стоять на своєму місці і щось роблять, а є ті, що заздрять. (До яких же належу я, цікаво?) Ти йому— хліб, а воно писком крутить. Ти йому сталь, а воно під тебе риє. Само не вміє і другого міриться збити з пуття. (Я теж не вмію, але збивати з пуття Чемериса? Не для мене заняття). А робочий чоловік що? Повинен стояти на своєму місці й робити своє діло. Отак, молодий. Хоч де будеш, а все хтось зазіхатиме на твоє. Нечистоти в бочці возитимеш — теж комусь заздрісно стане. Скаже: «Гній возить і білу булку їсть». І видиратиме в тебе ту булку з рота. Ти, молодий, хочеш навчитися? Дивись — і все. Про роботу мовити? Зайве. Роботу треба робити. А обкидати її словами — сміх і гріх. Треба гнати трубу.