З погляду вічності

— А може, працюючи разом із колективом?
— Не прикриєшся. Згуртованості нашої не дамо розбити. Ліпше розбити чиюсь амбіцію і прагнення до слави. Хто йде проти маси, той її ворог. Тобі потрібна слава.
— Мені? Слава?
— А що ж? Заради чого стримиш ти в цеху по дванадцять годин, покинув скаліченого батька без догляду, козиряєш зайнятістю, не можеш створити сім'ї, щоб для ветерана війни, для Героя...
— Не чіпай мого батька!
— Часи подвижництва минули. Відійшла епоха воєнного комунізму. Наше суспільство...
— Ти вимовляєш «наше суспільство» так, ніби воно тільки твоє. Звідки це право власності? Чим ти його заробив?
— Я чесно працюю...
— Додай ще: і не хапаю зірок із неба... Не кожен може хапати, але ж навіщо заважати іншим, тим, хто хоче, прагне до цього? Ми так багато говоримо про труд, що розучилися вже, здається, працювати як слід. І нас дратує, якщо хтось по-справжньому береться за діло. Нероби бояться такого чоловіка, ненавидять його. Для них він справді підозрілий.
— Ми чесно даємо метал для Батьківщини. Знаєш, що сказав Ленін: метал — основа цивілізації.
— Любите цитувати Леніна. Щоразу, при кожній нагоді. А чи думаєте про більше? Про ленінський приклад. Чи є у вас відчуття, що Ленін — з вами або ж його немає коло вас — і тоді вам повинно ставати страшно. А треба б як учасникам тої арктичної експедиції, яким серед безмовних просторів Півночі весь час вважався ще один член товариства. Мовби йшов до них на поміч. Отак би й нам. Щоб завжди серед нас — одним більше. І той один — Ленін. І щоб завжди підставляв він плече, як підставляв колись під кінець колоди на першому комуністичному суботнику. І якщо не повториться його геній, то прагнути бодай до його працьовитості. Чи можемо забути про його приклад? Ось про що я думаю, Токовий. І про це думають ті, хто мені помагає. І ми доб'ємося свого. Ти згадував мого батька. Так от: я навчився у нього твердості.
Вони розійшлися по своїх місцях, і аж тепер голова комісії нарешті важко підвівся зі свого місця, трохи постояв мовчки, мовби давав змогу помилуватися на себе, потім посміхнувся новою для себе усмішкою:
— Моральний бік справи ясний. В технічному розберемося. Висновків комісія робити не буде. Доповідатимемо урядові. А тут — на відповідальність дирекції. Дивіться. Якщо у вас такі інженери, то... Як думаєш, директоре?
— Державний підхід,— пробурмотів директор.
— Державний... Тісно в одному цеху таким двом інженерам, як Токовий і Шляхтич. Тісно, а доведеться й далі співіснувати. Кожен іде своєю дорогою. Хто перший прийде, відзначимо. Хто відстане, поб'ємо. А поки що — треба разом, паралельно. Куди ж вас дівати? Що ж, вас до в'язниці саджати, в різні камери, чи що? Треба жити разом. До кінця. Життя довге. Боротися? Правильно. Треба боротися. Але й жити...
Мабуть, я помилився. Майстер Матвій Череда, напевне, таки знайшов десь у готелі свого давнього друга молодості, і вони говорили. Про що? Хіба я знаю. Може, з погляду вічності. І, може, й не самі були, а сидів з ними і Василь Шляхтич? Не відразу й не до кінця збагнеш людину, проведеш різку межу між її справжністю й несправжністю, надто ж якщо розділяють вас роки й покоління. Втішатися можна хіба що тим, що колись і ми станемо старшим поколінням і так само назбираємо за життя мудрої загадковості, щоб було над чим поламати голову новому поколінню, бо інакше воно зледащіє і розбеститься.
Важко мені втриматися від спокуси розповісти при нагоді одну нашу історію, бо — виразно це відчуваю — поки що я викладаю події, які відбулися, власне, тільки в нашому цеху, а події завжди охоплюють надто вузьке коло людей, події — це ще не історія, тут ще до часу приховано всі причини й зв'язки, тут ніхто не знає тої міри, за якою лежить цікавість,— мені ж не хотілося бути схожим на доцента Крижня з його занудливими лекціями, спрямованими лише на доцентське вихваляння перед Алею, яка зрештою теж не слухала тих розпатякувань і сміялася Крижню просто в ніс.
Навіщо розповідати цю історію? Адже її всі знають. Вона існує для всіх так само, як наш завод, як «Діловий клуб», як клумба коло пошти, як Глиняна гірка посеред міста. Але бажання в мені виникло з особливою гостротою тоді, коли Шляхтич став перед тисячею людей до суперечки з Токовим. Бо коли стаєш перед тисячами робітників, то вони не питають тебе, що ти вмієш робити. Питають: хто ти? І Шляхтич для них був передовсім не інженер з цеху холодної прокатки, а син Шляхтича-Героя. Героя, що про нього дехто казав: «Несправжній».
А раз так, то ось вам історія про несправжність...
ІСТОРІЯ ПРО НЕСПРАВЖНІСТЬ
Початок цієї історії визначити важко. Можна б розпочати з того, як колись край битого шляху один чоловік поставив кузню, підковував коней, обшиновував вози, в пекельній тій роботі серед вогню й заліза набув надлюдської сили в руках, яку й передав своїм нащадкам разом із прізвиськом Шляхтич, тобто чоловік край шляху. А може, саме тому, що мав неабияку силу, став ковалем, отож тоді початки історії відсуваються ще далі, до якихось попередніх поколінь і народжень, і там знайдемо ще якісь історії, бо хоч, з одного боку, тільки людина наділена здатністю до вигадування, з другого боку, виходить так, що людина нічого не вигадує, все має свої первені, свої першоджерела, але в історії з Василем Шляхтичем важить не заглиблення в минуле, все починається з нього самого, він виступає перед нами особою самодостатньою, він ні від кого не успадковує і нікому не передає свого тяжкого досвіду, своїх мандрів від несправжності до справжності, хоч не виключено, що подібні історії бодай у деяких частковостях відбуваються ще й довго відбуватимуться, набуваючи тим самим мовби універсальності, чи що.
Батько Василя Шляхтича теж був коваль, але не край битого шляху, а коваль заводський, робітник; він пройшов революцію і громадянську війну, належав до тих людей, які співали: «Мы свой, мы новый мир построим» і не чимось і не з кимось, а «своєю собственной рукой», йому здавалося, що ця визволена гордість робочої людини тепер запалюватиме всіх довкола, увесь світ, він, власне, й не помилявся, а якщо й помилився, то тільки в одному випадку, і випадком тим, якщо можна так висловитися, був власний син — Василь. Перед його дитячими очима проходила найбільша світова революція, прокочувалися білі й червоні фронти, банди на тачанках і на диких схарапуджених конях; він змалку мав би навчатися законів класової боротьби й законів високого героїзму та відваги: батько не мав часу на виховання сина, батько зайнятий був соціальними перетвореннями, його масштаби вимірювалися масштабами цілого робітничого класу — гегемона світового значення; син мав засвоювати уроки поведінки з самого життя та ще хіба від матері — цієї ідеальної і дивної істоти в жорстокому світі переворотів, потрясінь, крові й мук. Але він засвоїв науку, якої ніхто його не вчив. Робота?.. Хай хтось. Завод?.. Хай комусь. Послух?.. Для когось.
Незбагненне прагнення зіпхнути на інших всі обов'язки. А що ж самому? Йому залишалися Назарько й Калмик. Назарько на три роки старіший, Калмик — Василів одноліток. Три роки, коли тобі ще дванадцять або чотирнадцять,— це ціла епоха, це недоступність і зверхність у всьому. А ще Назарько — високе, жилаве, замашне у всій постаті, щось від тропічного удава, з його досконалістю і безпомилковим спритом. Його звали Назар, але що таке Назар? Нудьга. Назарком ні в кого б не повернувся язик його кликати, бо що таке Назарко? Щось маленьке, несерйозне, несправжнє. Але Назарько звучало саме так, як треба. М'який знак надавав імені чогось тигрячого, до цього м'якого знака відразу клеїлася улюблена Назарькова фраза, яку він кидав кожному, хто мав нещастя йому не сподобатися: «А ось я тобі видряпаю очі!»
Василя Назарько взяв до себе через його силу. Бо хлопець, хоч був менший, не поступався йому дужістю, а з Назарьком жарти були короткі: кидав через себе найздоровішого дядька. Калмик не мав з ними нічого спільного. Батько його ще до революції служив на заводі конторником, мав звичку мружити зневажливо очі на кожного робітника, за ту вузькоокість його й прозвано Калмиком; успадкував прізвисько й син, а ще успадкував меткість розуму, добре вчився в школі, читав книжки, любив інтелігентні слова «катастрофа» і «політично»; Назарько допустив його до своєї особи, мабуть, щоб доточити свою освіченість, яка, кажучи правду, дорівнювала нулю.