Сигнали з Всесвіту

— Будь ласка, пишіть, кому завгодно і що завгодно. Ми ні перед ким нічого не приховуємо… Хвилиночку, я принесу вам письмове приладдя.
Від допитливого ока Северсона не приховалося те, що Наташа Орлова була збентежена.
 
Розділ VII
ЛИСТИ В МИНУЛЕ
Северсон почував себе дедалі краще. Непомітно, поступово до нього повертались життєрадісність і енергія, наповнювались силою м’язи. Очі звикали до денного світла, ноги зміцніли. Щораз більше поширювався для хворого діапазон можливого, а одного вечора Наташа Орлова нарешті сказала, що академік Тарабкін дозволив йому зробити першу прогулянку по місту.
Тієї ночі Северсон спав неспокійно, і тільки-но до кімнати зазирнув ранок, схопився.
Наташа прийшла точно о восьмій. Северсон вперше побачив її не в халаті і зразу майже не впізнав: на ній був елегантний світлозелений костюм і кокетливо зсунутий набакир берет. Дівчина принесла верхній одяг і для свого підшефного.
— Переодягніться, прошу! — сказала вона невластивим їй трохи офіціальним тоном. — Я чекатиму вас біля головного ліфта.
— Буде виконано! — жартівливо козирнув Северсон.
Через кілька хвилин вони вже були на горішній терасі палацу. Наташа приводила його сюди не вперше: звідси відкривався чудесний краєвид. Але сьогодні дівчина попрямувала ліворуч, до майданчика, де вишикувався довгий ряд вертольотів. Зрозумівши її намір, Северсон трохи збентежився:
— Чи не хочете ви часом, щоб я заліз у такий підозрілий літак? Адже я все-таки льотчик і звик до крил… А що, коли верхній гвинт зрадить?.. Гепнеш на землю, а тоді лікуйся знову?.. — він жартував, але досить вимушено. — Не гнівайтесь, Наташо, — волію ходити пішки.
— Ваше бажання для мене — наказ! — пожартувала в свою чергу дівчина. — Якщо не хочете піднятись у повітря — то опустимося під землю.
Ліфт швидко переніс їх до великої красивої станції метро. Северсон з цікавістю оглядав стіни, інкрустовані мармуром, барельєфи і статуї.
— У ваших архітекторів непоганий смак! — сказав він схвально.
Метро було справді чудесне. Комфортабельний сигароподібний вагон блискавично мчав від станції до станції, і кожна з них відзначалась своєрідністю планування, оригінальним архітектурним оздобленням.
Після десятихвилинної подорожі Северсон і Наташа вийшли з вагона і піднялись ескалатором на поверхню, просто у великий парк.
— Мені не подобається, Наташо, що ми обдурили власників метро, — раптом сказав Северсон напівжартома.
Наташа подивилась на нього спантеличено.
— Власне, нашу провину легко виправити… — Северсону стало прикро за свою нетактовність. — Коли будемо їхати назад, купіть по два квитки, от і все. Я в боргу не залишусь. Як тільки повернусь до Норвегії, розрахуюсь з вами за все…
— Ах, он у чому справа! — весело засміялась дівчина. — Ні, Северсон, я просто забула вам пояснити, що за транспорт у Москві не платять…
— Чому?
— Ну, бачите… — Наташа вдала з себе заклопотану. — Даруйте, я хочу насамперед дізнатись, які ваші побажання щодо плану сьогоднішньої прогулянки?
— Я хотів би оглянути місто, а також відвідати який-небудь палац. Але чи дозволять нам туди зайти?
— А чом би й ні? — здивувалась Наташа. — Це — звичайні житлові будинки.
— Тоді ходімте в отой… — сказав з погано прихованою недовірою Северсон. — Не заперечуєте?
— Прошу, прошу! — лукаво посміхнулась Наташа.
* * *
Северсон повернувся з прогулянки пізно ввечері. Зайшовши до кімнати, яка стала йому знайомою й рідною, він сів до вікна, підняв штору.
Просторе приміщення сповнилось присмерку, але не темряви: сюди проникало світло незліченних вогнів великого міста, вливалось зеленувате сяйво повного Місяця.
Северсон довго сидів не рухаючись. Сповнений вражень після пережитого дня, він все ще не міг осмислити побачене й почуте і водночас хотів назавжди зафіксувати в свідомості неповторне відчуття зустрічі з невідомим, чудесним; прагнув поділитись з кимось своїми думками.
Майже підсвідомо він пересів до столу, увімкнув світло і почав писати листа до свого друга в Норвегію, — до друга, який вже давним-давно постарівся й помер. Це був лист у минуле, лист в нікуди, але пробуджена від крижаного сну людина, звичайно, навіть не підозрювала про це.
“Дійсність перевищила всі мої сподівання, любий Альберт, і взагалі все, що людина може вимріяти. Люди тут, у Москві, живуть так розкішно, що їм можуть позаздрити навіть наші мільйонери.
Я відвідав один з палаців і, скажу тобі щиро, був просто приголомшений пишністю і красою будови. Тільки тепер я усвідомлюю, скільки це коштувало і яка висока має бути квартирна плата в такому будинку. А зі слів моєї милої провідниці, Наташі, це — “звичайний житловий будинок”, і так, мовляв, живуть у Москві всі. Скажу одверто: я нічого, нічого не розумію!
Ми з Наташею оглянули кілька квартир. Вони обставлені красиво й просто; меблі в них зручні, але чомусь дуже незвичні для мене. Одна з родин запропонувала нам пообідати.
Уяви собі, Альберт, в квартирах зовсім немає кухонь, їжу замовляють телевізефоном (я тобі вже писав, що це таке) на фабриці-кухні; страви доставляє спеціальний підйомник. Меню не обмежується ніяк, замовлення виконуються надзвичайно швидко.
Мене почастували “фірменою стравою”. На вигляд то було щось схоже на пудинг, а на смак — справжнісінький біфштекс. Та уяви собі мій подив, коли я дізнався, що в цьому “пудинговому біфштексі” немає ані шматочка м’яса!
Страву було виготовлено штучно: російські вчені вже синтезують білок. Чи ти хоч чув про це?
Як твердять тутешні лікарі, штучні страви корисніші й смачніші за звичайні, проте, як визнала Наташа, люди ще відчувають недовіру до синтезованої їжі, і дехто навіть не куштував її.
Як бачиш, я, технік, поткнувся тут у біологію. Скажу тобі одверто, що ця наука починає мене страшенно цікавити. Переді мною розкриваються просто-таки неймовірні речі. Але хай я не фахівець. Однак чому про досягнення росіян нічого не знають у Західній Європі? Я дивуюсь з цього і нетерпляче чекаю на твою відповідь. Пишу тобі вже шостого листа, а ти — мовчиш. Чи, може, мої листи конфіскує наша цензура, щоб приховати правду про Радянський Союз?..
Коли ми попрощались з гостинними господарями, то відвідали в тому ж будинку громадські заклади та місця розваг, фізкультурний зал, басейн, кінотеатр. Все це збудовано спеціально для мешканців палацу.
Тут добре потурбувались і про дітей. Є чудові ясла та дитячі садки; малята життєрадісні, красиві й здорові.
Старші діти мають прекрасно обладнані майстерні та лабораторії. Я був дуже здивований розвитком тутешніх дітей. Адже я все-таки пілот і навігатор, а за рівнем знань стою ненабагато вище за того дванадцятирічного хлопчиська, з яким мені довелось сьогодні говорити.
Кілька молодих ентузіастів організували астрономічний гурток і збираються в невеликій обсерваторії в куполі палацу. Вони мають досконалу апаратуру, виконують серйозні наукові спостереження. Деякі прилади мені абсолютно незнайомі. Я посоромився розпитувати, для чого вони, але тобі скажу: знову ж таки, я нічого не розумію!.. Я поступово звикаю до оточуючого; всі чудеса сприймаю як належне. Але буває, блисне думка про те, що все це — тільки сниться; що я ось-ось прокинусь і побачу мертву, зелену кригу печери, почую тоскне завивання хуртовини і далекий-далекий гуркіт “Латама”…”
Северсон писав так швидко, що його перо майже не відривалось від паперу.
Та ось він підвів голову і задивився в темне небо над містом.
Вогні, вогні, вогні… Неспокійними, мерехтливими відблисками вони лягають на прозорі хмарки, запинають легеньким серпанком безмежно далекі зорі. Пропливають небом численні кольорові ліхтарики незвичайних літаків.
“Тільки ти, Місяцю, вірний друже ще з часів мандрівок і нескінченними просторами крижаної Арктики, і лишився незмінним. Поясни хоч ти, що відбулось у світі, чому так змінилось усе довкола?”