Сигнали з Всесвіту
Розділ XVIIІ
ПРОГУЛЯНКА МІСЯЦЕМ
Збурюючи хмари пилу, ракетоплан важко опустився на ідеально рівний космодром, ще трохи проїхав на широких гусеницях і зупинився біля ангара. Відчинились великі ворота проміжної камери. Ракетоплан заїхав всередину.
— За хвилину можемо вийти. Камеру наповнять повітрям, — сказала Алена.
— Скафандрів надівати не будемо?
— Ми сіли на головному аеродромі, а тут в цьому немає потреби. Ангари обладнано бездоганно, так що ми опинимось просто в “земному” середовищі.
Пасажири пройшли головним коридором до виходу з ракетоплана і почали повільно сходити приставленою драбинкою. Северсон по-молодецькому стрибнув з п’ятого щабля… і вирячив очі від здивування. Він опускався повільно, як на парашуті.
Алена зареготала:
— Не забувайте, що сила тяжіння тут вшестеро менша, ніж на Землі. Ви повинні пересуватись обережніше, бо ненароком можете опинитися на вершині якогось кратера.
Назустріч їм поспішали “місячани”. Незважаючи на те, що між Місяцем і Землею вже давно було встановлено регулярні рейси, приліт кожного ракетоплана був тут радісною подією. Космічні кораблі ніби прихоплювали з собою трошки “земної атмосфери”, будили спогади про рідний край; вони ж приносили листи та подарунки від родичів і друзів.
Навіть з деякою заздрістю Северсон відзначив у думці, що на Місяці Алена — своя людина. З нею віталися майже всі. Привітно посміхались і до нього, але, як йому здавалось, це була зовсім інша увага — увага цікавості.
Пасажири пообідали в їдальні головного будинку космодрому, трохи відпочили, а потім Алена запропонувала вирушити в подорож по Місяцю.
Вони з Северсоном наділи скафандри і сіли у всюдихід, що скидався на танк з прозорим сферичним ковпаком замість башти.
— Прошу до кратера Тіхо, — попросила дівчина водія машини і обернулась до Северсона. — Я хочу показати вам наші визначні місця.
Машина з великою швидкістю помчала до високого пасма гір за недалеким обрієм. Незабаром подорожні опинились у вузькій долині, облямованій прямовисними химерними скелями. Ущелина привела їх до оточеної маленькими кратерами рівнини.
— Чи не хочете зазирнути в один з кратерів? — запитала Алена. Заздалегідь упевнена в згоді, вона відчинила дверцята кабіни й стрибнула вниз. Северсон і собі стрибнув слідом за нею, — цього разу далеко обережніше, бо пам’ятав про пересторогу.
Підйом скелястим схилом був не важким: адже сила м’язів лишилась тою самою, а тіло стало легеньким. Мандрівники й незчулися, як опинились на вершині кратера. Перед ними розкрилось вузьке глибоке провалля, дно якого було вкрите дивною склоподібною речовиною.
— Цей кратер, як і більшість інших, — вулканічного походження. Гірське пасмо, яке ви бачите на обрії, — результат падіння велетенського метеорита.
Зацікавившись ущелиною, Северсон схилився над нею, тримаючись за велику брилу.
— Обережніше! — вигукнула дівчина, хапаючи його за рукав скафандра. — Камінню тут не можна довіряти! Ось погляньте! — вона сильно штовхнула брилу; камінь зрушив з місця і, як у сповільненій зйомці, покотився до жерла. Дорогою він прихопив ще кілька інших, таким чином до вулкана посипалась уже лавина. Все це відбувалося в абсолютній тиші: адже навколо — космічна порожнеча, якою звуки не проходять.
— Мабуть, ви знайомі з твердженням, що життя можливе без кисню й білка… — сказала Алена, коли все навколо заспокоїлось. — Раніше гадали, наприклад, що вуглець можна замінити кремнієм, а воду — аміаком. Але тут, на Місяці, ми переконались, що за таких умов про життя не може бути й мови. Можете пройти увесь Місяць уздовж і впоперек і не знайдете не тільки примітивних лишайників, а й мікробів. Не справдилось навіть припущення, що тут можна відшукати вірусоподібні частинки, які нібито мандрують Всесвітом під тиском світла і розсіюють у ньому життя…
Дівчина зробила знак Северсону і попростувала ліворуч, в ущелину, утворену двома закам’янілими лавовими потоками. Незабаром перед мандрівниками показався темний вузький отвір. Алена зайшла туди першою і ввімкнула прожектор, укріплений на шоломі скафандра.
— Ця печера виникла при вулканічному вибуху близько п’ятдесяти тисяч років тому. Вона відома у науковому світі, бо саме тут розбились останні ілюзії тих, хто гадав знайти на Місяці хоч якісь форми життя. Печера з усіх боків, крім входу, закрита, — і все ж вона абсолютно безповітряна і не має ані найменшого сліду води.
Повертаючись назад, вони підійшли до перепони, яка здалась Северсону непереборною: грунт прорізала глибока тріщина завширшки не менше як п’ять метрів.
— Ця перепона не зможе нас затримати! — сказала Алена, і Северсон не встиг навіть опам’ятатись, як вона плавним стрибком перескочила на протилежний бік. — Ось одна з переваг меншої сили тяжіння! — додала вона.
Всюдихід знову рушив уперед. Фантастичні обриси скель швидко змінювали свої форми. Перед мандрівниками з’явилась напроти зоряного неба прямовисна стіна. Всюдихід їхав уздовж неї, аж доки зупинився біля входу в широкий тунель, який вже з зовнішнього вигляду свідчив про діяльність людей.
Всередині широкого коридора сяяли вогні.
— Цим тунелем ми потрапимо на протилежний бік гір? — запитав Северсон.
Алена похитала головою:
— Він веде до багатющих копалень, друже мій. Тут ми видобуваємо уран, вольфрам, хром, марганець, кобальт та залізо.
Всюдихід заїхав у широке приміщення, закрите з усіх боків скляними стінами. Гостей привітали кілька чоловік. Вони піднялись від довгих пультів з екранами і вийшли їм назустріч.
— Рекомендую вам тутешніх гірників. Як вам здається, вони виглядають дуже виснаженими? — лукаво запитала Алена, помітивши подив на обличчі Северсона.
— Не кепкуйте з нас, товаришко Свозилова, бо не дамо вам на побудову “Променя” й грама металу! — засміявся один з гірників. — Хіба ж це важко — керувати високочастотними випромінювачами на відстані? — звернувся він до Северсона. — Випромінювачі індуктують такі могутні струми, що проти них не встоїть найміцніша гірська порода. А втім, погляньте самі…
На великому екрані виднілась одна з ділянок рудника. На передньому плані проступав випромінювач — непоказний на вигляд металевий циліндр на гусеницях, до якого тяглося кілька броньованих кабелів.
Безлюдно… Тихо… Чисто…
А стіна перед загадковим апаратом під впливом невидимої сили тріскається, розпадається на дрібне каміння, яке осипається на нескінченну стрічку транспортера і пливе геть.
Северсону мимохіть пригадалась каторжна праця в старій копальні, де він побував свого часу з шкільною екскурсією. Там було…
— На нас ще чекає довга, цікава подорож! — відірвав його від спогадів голос Алени. — Їдьмо!
Машина поїхала до вузької ущелини, стиснутої стрімкоспадними стінами. Освітлені сонцем гірські верховини відбивали вниз так мало світла, що водій не бачив ані на крок уперед. Тому ввімкнули прожектори, щоб вчасно обминати тріщини та брили каміння, що траплялись на шляху.
— Проїжджаємо крізь кільцюватий вал кратера Клавіус, — сказала Алена. — Оцю ущелину видно з Землі в найсильніші телескопи, як незначну рисочку.
Машина їхала швидко. Велетенські рухливі тіні, вималювані прожекторами на хвилястих стінах, впливали гнітюче.
Северсон з полегкістю зітхнув, коли машина виїхала з вузької ущелини на всіяну дрібнии кратерами рівнину.
З зоряного неба сяяло сліпуче Сонце, облямоване зеленкуватою короною. Недалеко від нього тьмяно світив серп Землі. Стіни дрібних кратерів, зірки, великий глобус на небі, навіть саме Сонце — все справляло своєю нерухомістю таке сильне враження, що Северсон аж затремтів.
— З ваших слів я зрозумів, що ми в’їжджаємо до цирку Клавіус, а ми тим часом проїхали якимись горами, — дивувався він. — Все ще не можу призвичаїтись до чудесного краєвиду: гори й рівнини внизу яскраво освітлені, а нагорі — чорне небо з зірками, Сонцем та Землею.
