Сигнали з Всесвіту

— Бачу, що ви хворобам не скоряєтесь! — привітав Северсона Навратіл.
— А це тому, — пожартував Северсон, — що я хочу взяти участь у випробуванні ракети. Дозволите?
Навратіл почухав потилицю:
— Ой друже, вирішальне слово мають лікарі. Запитайте Наташу. Я особисто нічого не маю проти, але попереджаю заздалегідь: багато надій на спробу не покладайте.
— Чому? — здивувався Северсон.
Алена, стоячи за його спиною, щосили моргала академікові, щоб той не продовжував розмову.
— А тому, щоб ви не розчарувались при можливій невдачі.
Наташа Орлова, звісно, заборонила Северсону навіть думати про експериментальну ракету. Пацієнт, мовляв, ще потребує повного спокою; пацієнт буде хвилюватись, отже, хай собі лежить та чекає, поки спроба закінчиться, а тоді йому все розкажуть.
Як не сперечався Северсон, йому довелося скоритись.
* * *
Експериментальна ракета академіка Навратіла готова до старту.
Представники президії Всесвітньої Академії наук сидять біля приймачів у приміщенні поблизу стартової естакади. Ватсон, поглядаючи на металеву сигару, яка зараз помчить у темний Всесвіт, іронічно посміхається.
— Старт! — розрізає напружену тишу голос Навратіла.
Червоне полум’я на естакаді; ракета, що зникає в неозорій далині, — це вже багатократно бачена, цілком прозаїчна картина. І все ж сьогодні кожен стежить за нею напружено, з хвилюванням. Очі ще довго не можуть відірватись від того місця, де розпливається останній слід міжзоряного мандрівника, який ніколи не повернеться назад.
Періодичні сигнали радіопередавача ракети монотонно відбивають час, як метроном. Тільки дуже чутливе вухо розрізнить збільшення інтервалів між окремими звуками.
Ватсон витягає з кишені записну книжку і спокійно читає свої зазначки. Швидкість — мізерна, якихось там кількасот кілометрів на секунду; те, що відбувається навколо, його ще не цікавить.
Складні апарати точно вимірюють збільшення інтервалів між сигналами і з тихим шерехом перераховують їх на швидкість ракети.
Тридцять п’ять тисяч кілометрів на секунду…
Шістдесят тисяч кілометрів на секунду…
Сімдесят тисяч!
Ватсон починає скоса поглядати на циферблат покажчика.
Навратіл заплющує очі й прислухається, ніби побоюється, що ось-ось в далях Всесвіту пролунає оглушливий удар. На чолі в нього виступають холодні перлинки поту.
Шайнер почуває себе приблизно так, як родич пацієнта, покладеного на операційний стіл.
— Сімдесят тисяч п’ятсот!.. — чується тремтячий голос оператора електронно-обчислювальної машини.
— Критична мить… — шепоче академік Шайнер, стискаючи руку Навратіла.
— Вісімдесят тисяч!
Всі підводяться з крісел.
Кожен звук метронома нагадує Навратілу удар серця.
— Та… та… та… Серце не зупиняється.
А швидкість все зростає: 80 500… 81 000… 85 000… 90 000…
Хотенков знову сідає і гладить собі коліно.
— Ну? — обертається він до Ватсона.
Але не задирливе запитання виводить того з удаваного спокою.
— Не кажіть гоп, поки не перескочимо! — відповів він тихо.
Навратіл чує це, але не гнівається, його теж мучать сумніви: “А й справді, чи перескочить ракета через сотню тисяч?”
Бурхливу радість після кожного наступного повідомлення виявляє тільки академік Шайнер. Він навіть пробує жартувати в цій напруженій обстановці. Але його жарти не зустрічають відгуку.
* * *
А Северсон, не підозрюючи, що історична спроба вже розпочалась, тим часом нудьгує у великій оранжереї Тіхського металургійного комбінату. Завідувач лікарнею наказав обладнати йому чудесний куточок серед тропічних рослин, — з ручним кріслом, бібліотечкою, письмовим столом, тахтою та телевізором. Тут красиво й затишно, але сьогодні пацієнтові якось не по собі.
Він думає про минуле й про сучасне.
“Я живу у величну епоху… — каже він сам до себе. — Війни зникли назавжди, але боротьба людства проти природи якраз сягає своєї вершини… Час летить, і незабаром ці славетні роки збіжать у минуле, як і незабутні подорожі з Амундсеном… Я повинен їх якось затримати… Почну писати щоденник”.
Хід його думок уриває Алена, що бурею вривається в оранжерею:
— Лайфе, любий! — кричить вона, насилу переводячи дух. — Ракета досягла швидкості сто двадцять тисяч кілометрів на секунду! Швидкість дедалі зростає… Лайфе, ми виграли!
Северсон зробив крок назустріч дівчині, міцно взяв її за обидві руки:
— Аленко, я хочу піти туди.
— Ходімте, Лайфе, ходімте! Це справді для вас буде потрібно.
Коли вони зайшли до бункера біля стартового майданчика, електронні покажчики швидкості ракети показували сто сорок п’ять тисяч кілометрів на секунду.
— Ура! — вигукнув Шайнер. — Це — швидкість, з якою вже можна вирушати в путь!
Тепер його підтримали й інші. Перемога була беззаперечна. Політ до іншої зоряної системи з неймовірної фантастики перетворювався на цілком реальну річ.
Академік Ватсон довго сидів мовчки, потім підійшов до Навратіла:
— Я радий, що помилявся… — сказав він тихо. — Якщо ракета досягне запланованих вами ста п’ятдесяти тисяч, я охоче візьму участь в експедиції на Проксіму.
Навратіл глянув на нього здивовано:
— Ви це кажете серйозно?.. Ви, принциповий противник мого проекту?!
— Так. Ось вам моя рука! Я б хотів на власні очі побачити, як виглядають оті ваші квакаючі люди.
— О, перший доброволець! — іронічно посміхнувся академік Хотенков. — Чи усвідомлюєте ви, яким рискованим буде цей політ?
— Можливо, я усвідомлюю це краще, ніж академік Навратіл. Саме тому й хочу взяти участь в польоті.
Хотенков повільно похитав головою й подумав: “Він ще відмовиться від своїх слів або ж сподівається, що ракета отих ста п’ятдесяти тисяч кілометрів не досягне”.
Коли індикатори показали швидкість сто сорок дев’ять тисяч кілометрів на секунду, Ватсон ледь помітно зблід. Він напружено стежив за екранами апарата і мовчав.
Збігала хвилина по хвилині, минула година, а швидкість не підвищувалась. Сигнали не замовкали; вони повторювались через довгі проміжки часу, але інтервали вже не збільшувались.
— Мабуть, ракета вичерпала все пальне… — з досадою сказав Навратіл.
— В такому разі можна вважати, що спробу закінчено… — академік Хотенков підвівся і потиснув руку Навратілу. — Закінчено з дуже хорошим результатом. Дозвольте мені ознайомити президію Академії з експериментальними даними і запропонувати, щоб було дано наказ розпочинати побудову міжзоряного корабля.
— Одночасно повідомте, що я добровільно зголошуюсь бути членом екіпажу цього корабля! — попросив академік Шайнер і глянуз скоса на Ватсона. — Оті тисяча кілометрів, яких не вистачає до ста п’ятдесяти, мене не зможуть зупинити.
Ватсон здригнувся:
— Зачекайте! Я ще не сказав, що вони зупинять мене. Я наполягаю на своїй заяві: я теж хочу взяти участь у польоті!
Сидячи в куточку, Северсон мовчки спостерігав за вченими. Йому було сумно й тоскно; його також вабила мандрівка в далекі зоряні світи, але можливість такої подорожі виключалась. На Проксіму Центавра його ніхто не візьме.