Сигнали з Всесвіту

Я був також щасливий, але й збентежений:
— Отже, ви летите також? Вона засміялась:
— Звісно ж, дурнику! Може, ви б хотіли летіти один, — ви, невиправний егоїст?! Запитуєте, наче не радієте з нього так само, як я!
— Радію… Як не радіти? — сказав я не дуже впевнено. — Але… я боюсь за вас…
До неї одразу ж повернувся веселий настрій:
— Що з нами двома може трапитись?! — засміялась вона. — Що може статись з людьми, які вирушають під керівництвом Навратіла завойовувати Всесвіт?!
Я був обеззброєний. Я здавався собі перед Аленою дурненьким хлопчиськом.
“Можливо, все скінчиться гаразд! — втішав я себе думкою. — За вісім років багато чого зміниться. Можливо, і Олафа вдасться переконати”.
26 квітня. Вже майже місяць, як я не брав щоденника до рук.
Признаюсь, навіть не згадував про нього. І не дивно, бо маю тепер ліпшого сповідника. Шкода, ой як шкода, що найпалючішу таємницю не можу розказати Алені! Це мені таки й нагадало про мій вірний щоденник.
День великого старту наближається швидко. Першого травня ми полетимо з Аленою та всім екіпажем на Місяць, щоб допомогти закінчити монтаж. Про нас пишуть зараз усі газети світу. І в телевізійних передачах наша експедиція в програмі щодня. Хотенков нам, мабуть, заздрить. Академія не схвалила його участі в експедиції. Він мусить лишитись на Землі, щоб в разі якогось нещастя керувати рятувальними роботами…
Зараз мені телефонувала Алена, що Навратіл призначив старт на четвер, п’ятнадцятого травня. Цього дня Місяць, Земля та інші планети будуть в найвигіднішому розташуванні щодо сил гравітації.
14 травня. Корабель уже кілька днів як закінчено і перевірено. Учора в присутності членів президії Академії його було охрещено. Він одержав ім’я, яке вже давно запропонував Навратіл: “Промінь”. Адже він теж мчатиме, як промінь, крізь безмежні простори Всесвіту!
Олаф зі мною про свій план вже не говорить.
15 травня. За дві години стартуємо!
 
Частина друга
ЗАВОЙОВНИКИ ВСЕСВІТУ
 
Розділ XXIIІ
“ВІТАЙТЕ МЕШКАНЦІВ ПЛАНЕТИ ІКС!”
В куполі головної башти висотного будинку, де мешкає Зайцев з родиною, міститься обсерваторія. Сьогодні, напередодні старту експедиції у Всесвіт, вона заповнена вкрай. Звісно, телескопами заволоділи старші піонери, а малюки терпляче чекають, доки й їм дадуть зазирнути в окуляр хоча б на хвилинку.
Оточений юрбою хлопчаків та дівчаток, Митько Зайцев з запалом розповідає про особисто знайомих йому героїв майбутньої подорожі: про Северсона, Надію Молодінову, Алену Свозилову. Загальна увага така приємна хлопцеві, що він аж розхвастався:
— …Вони пообіцяли, що з планети Ікс обов’язково надішлють мені привітання!.. А вони таки полетять, бо тато спеціально для них вигадав надзвичайний атомний двигун!.. Тато теж хотів летіти з ними, але мама сказала, що його не пустить…
Хлопець говорив би ще не знати скільки, але пролунала довгождана команда:
— Малюки, тепер ваша черга!
Розмова вмить урвалась. Спостереження за Всесвітом — важлива справа; тут уже не до балачок.
Митько, як найбільший з найменших, поступається чергою. Відійшовши вбік, до отвору в куполі, крізь який залітає травневий вітерець, хлопчина блукає поглядом по зоряному небу.
“Яка це, мабуть, краса — летіти повз сяючі зірки й дивитись на них зблизька… — думає він. — Шкода, що я ще не дорослий мужчина, як Северсон. Тоді мене матуся, безперечно, пустила б. Цілком спокійно могла б пустити й зараз. Я, звичайно, не побоявся б… От мені б заздрили хлопці в школі!”
Оця фантазія починає Митькові подобатись. Кругле приміщення обсерваторії раптом стає кабіною міжзоряного літака, і хлопець уявляє, що саме він бере на себе керування…
Один рух важеля — і зірки на небі блискавично наближаються, перетворюються на сліпучі сонця, — на крилах фантазії летіти далеко швидше, аніж “Променем”! Посеред неба сяє велике червоне сонце — Проксіма. Навколо неї обертаються кілька планет. На одній з них блимають вогники, — мабуть, сигнали, які подають мешканці невідомого світу. Так, це — телеграфні значки: “. — ./. -../. -/. -././-/. -/-.. -” — планета Ікс!.. Недалеко від великого красивого міста спалахують прожектори, освітлюючи космодром. “Промінь” приземлюється. Музика грає веселий марш, а тисячі людей на космодромі кричать радісно: “Ур-р-ра! Хай живуть мешканці Землі! Вітаємо вас!”
Митько виходить з корабля першим. Натовпом прокочується гомін здивування. “Тринадцятирічний хлопець хоробро вирушив у Всесвіт!” — шепочуть люди. Піонерки дарують йому великі букети квітів, а хлопчики — моделі кораблів і літаків…
Торжествуючий народ несе славетних мандрівників на плечах до головної зали Академії планети Ікс:
— Насамперед пообідаємо, — говорить академік, дуже схожий на Тарабкіна. — На нашій планеті хлопчики не зобов’язані їсти суп, друже Зайцев. Можете починати зразу з десерту… Увага, зараз прийде президент Академії…
Митько дивиться на двері… і що ж він бачить?.. Президентом у них хлопець, такий же, як і він.
— Добре, що вас взяли з собою, друже Зайцев! — говорить президент. — У нас хлопці перебувають на найвищих посадах. Таким чином, нам легше буде домовитись…
— Ми повинні незабаром повернутись. На нас чекає багато роботи… — застерігає Митько і невдовзі кінчає бесіду.
Настає зворушлива мить розлуки. Мешканці планети Ікс приносять стільки подарунків, що їх повинні складати у “Промінь” аж п’ять великих підйомників. За хвилину корабель знову вдома. Митька на космодромі вітає вся школа. Всі слухають його розповідь, затамувавши подих. “Слухайте уважно! — каже вчителька. — Будете про це потім писати переказ…”
— Чи не хочеш подивитись на Місяць? — раптом пробудив Митька від мрій один з піонерів. — Вся малеча пішла вже додому, можеш дивитись хоч п’ять хвилин!
Тільки погляд на Місяць повертає Митька до дійсності. Він блукає очима по яскраво освітлених кратерах, аж доки не зупиняється на маленькому вогнику, який блискає на неосвітленій частині Місяця. Там, мабуть, Северсон чекає на старт “Променя”.
“Як сумно на серці! Обіцяли, правда, що пошлють мені з планети Ікс привітання, та що з того, коли я не можу летіти з ними!”
* * *
Северсон сидить у головному залі космодрому і чекає па сигнал до посадки. Навратіл, Молодінова, Шайнер і Алена вже у “Промені”, готують корабель до старту.
Рамена кранів, як сталеві руки, кладуть до нутра гіганта великі ящики, заповнені найрізноманітнішими апаратами, запасними частинами машин, касетами з кіноплівкою. В одному з ящиків міститься вертоліт, призначений для дослідження невідомої планети.
Сонце повільно хилиться до обрію. Гірські пасма, які облямовують космодром, кидають довгі темні тіні на весь стартовий майдан.
Северсон такий заглиблений у споглядання, що навіть не помічає Цагена, який сів навпроти і щось малює в альбомі.
Серп Землі зазирає через гострі верхів’я скель у долину і своїм блакитнувато-білим сяйвом намагається затьмарити сяйво призахідного Сонця. В цьому дивовижному освітленні могутній корабель справляє враження страховиська. Своїми обрисами він нагадує велетня, який з горло піднесеною до зоряного неба головою чекає на мить, коли, опираючись на конструкцію, яка стискує його тулуб, відштовхнеться і стрибне просто у безмежний Всесвіт. Якими мізерними видаються проти нього люди в скафандрах, що пораються біля кранів; якою маленькою здається тепер і вся Земля!
“У “Промені” наша земна куля має свого першого конкурента! — думає Северсон. — Так само, як вона, наш корабель полетить самотньо темним Космосом; як і вона, мусить стати життєвим простором і захисником для людей… Чоловік походжає собі по Землі і не замислюється над тим, що разом з земною кулею мчить з швидкістю тридцять кілометрів на секунду навколо Сонця, і ще в десять разів більшою — нашою Галактикою, йому навіть на думку не спадає, що повітряна оболонка навколо Землі оберігає його від нищівного впливу рентгенівських, ультрафіолетових та космічних променів; що твердий грунт під ногами створює земна гравітація; що повітря й вода — така розкіш, про яку у міжзоряному просторі і мови не може бути… Як дотепно мусить бути сконструйований “Промінь”, щоб надати чотирнадцяти членам екіпажу ті ж умови для життя, які давала їм рідна Земля!”