Операція «Кришталеве дзеркало»
Відчув, як його паралізує страх. Здавалося, затерплість розливається від ніг по всьому тілу, хапає за серце, підступає до горла.
…На довгих дощаних стелажах стояли ряди білих домовин, їхня білина, в котрій відбивалися промінці свічки, вражала дивною свіжістю. На білих віках вигравали соковиті червоні троянди. Деякі з них були аж пурпурові.
«Тут білі, а там чорні, для контрасту», — подумав Альберт з іронією. Страх минав, він відчував себе глядачем на якійсь чудній виставі. Щоб остаточно подолати страх, ступив ще три кроки. Помітив, що кілька домовин було відкрито. В них лежали мумії черниць. Тіла збереглися, одяг прилип до шкіри, висох, як підошва. Він бачив їхні обличчя, повіки, що глибоко ввалилися в очниці, запалі щоки, прозорі носи, руки, складені на грудях. Вони не лякали, як не лякають воскові фігури.
Альберт здогадався, що тут поховані останки норбертанок. Це вони колись були господарями кляштора, який лише півтора сторіччя тому перейшов до рук сестер-камедулок. Норбертанок ховали в білих домовинах — смерть була для них мовби весільним ритуалом.
Свічка догоряла. Полум'я починало обпікати пальці. Разом із болем поверталося усвідомлення власної приреченості. Та найдужче він боявся, що в голову лізтимуть усякі думки…
Альберт повернувся до ящика. Послинивши пальці, акуратно загасив гніт. Сів на те ж місце, отупілий і сонний, не в змозі більше пі про що думати.
…А потім усе відбулося надто швидко і просто. Почулися шарудіння відсовуваної труни і голос сестри-економки:
— Вони вже пішли. Можете виходити….
Альберт вибрався з підземелля. Йдучи по галереї до своєї келії, він запитав про сестру Анастазію.
— Вона молиться за вас, — відповіла економка.
На обід йому принесли нічим не приправлену бурду з товсто нарізаними скибками чорного хліба, а на друге трохи розварених овочів. Дерев'яна ложка відгонила згірклим маслом. Він їв з огидою. Потім закурив, ліг на ослін. Було холодно, та Альберт не вкрився ковдрою: з хвилини на хвилину він чекав приходу Анастазії. Адже вона повинна була пояснити йому все!
Товсті мури оберігали його спокій. Інколи тільки з галереї долинало човгання сандалій якоїсь черниці. Але в його двері ніхто не стукав. Час спливав повільно, відмірюваний закличним бамканням дзвона, жалобним молитовним співом. І йому здавалося, що єдиною живою істотою в цих мурах був він сам і його годинник. Альберт повернувся на бік, поклав ліву руку під голову; монотонне цокання секундної стрілки трохи зменшувало відчуття самотності. Кляшторна тиша лежала у нього в головах, гнітила, як важкий камінь.
Анастазія не прийшла. В келії було так само похмуро, брудні шибки майже не пропускали світла.
Альберт підвівся, пригладив чуба. Знехотя побрів у бібліотеку, поскладав книжки на полиці, затулив Єву, архангела і розп'ятого Христа. З бібліотеки він вийшов на подвір'я. Хмарний, але недощовий день уже згасав, на землю спадали сірі сутінки.
На вимощеному великим камінням кляшторному подвір'ї жовтими купками ріс сухий мох. Де-не-де стояли невеличкі калюжі дощової води. В саду, обгородженому облупленим муром, росли свіжовибілені фруктові дерева, тут і там виднілися дбайливо скопані грядки, рівні ряди кущів. Стежки були вкриті товстим шаром прілого листя. У самісінькому куточку саду одна з черниць палила листя. Важкий дим стелився по саду, довгими пасмами чіпляючись за землю й кущі. Все було тихе, сіре, сумне — стіни, сад, небо, дим, кляштор, вбрання черниці, її дзьобате обличчя. її очі, здавалося, були вкриті полудою. Вона дивилася на Альберта, але навряд чи бачила його. «Чому її думки про бога сповнені такого смутку?» — подумав Альберт.
— Я від'їжджаю. Повернуся за кілька днів, щоб закінчити свою роботу, — сказав він абатисі.
Вони знову стояли одне навпроти одного в трапезній, обіч довгого, погано обструганого ослона.
— Можна за вас молитися? — спитала абатиса.
— Моліться за прелата…
Вона схилила голову на груди.
— Ми й так молимося за нього… Він зробив багато доброго для нас. Більшість черниць нашого кляштора прибула сюди з Франції відразу ж після війни. Він допоміг нам прижитися тут. У нас, правда, ще не все гаразд, але ми тішимося спокоєм.
—І смутком, — вихопилося в Альберта.
— Ви тут сумували?
— Так, сестро.
— Ви не розумієте, що кожен день приносить нам нову радість. Тут немає місця для смутку. Все, що відбувається довкола, — це гімн радості. Світ дедалі менше приваблює нас, він ніби віддаляється від нас, залишається десь унизу. Ніхто тут не лічить днів. Тільки щасливі не ведуть лік часу. Є в нас і свої турботи, прикрощі. Скажімо, коли в якоїсь із сестер виходить негарний узор на ризах… Ви цього не розумієте, правда?
— Розумію, сестро. Навіть більше. Я знаю, що ви робите, коли сюди приходять такі, як я.
Абатиса усміхнулася.
— Сестри не знають, хто ви… Це діло моє і сестри Анастазії. Шлях до спасіння веде через католицьку церкву. А церква наша — це велика організація. Ви, мабуть, знаєте, що таке працювати в організації? Це означає виконувати накази, яких ніхто не давав. Не можна думати тільки про сьогоднішній день. Ми помремо, нас покладуть у домовини і поховають у підземеллі під кляштором, але в пащі келії прийдуть інші сестри. Треба пам'ятати про них, про майбутнє.
Альберт уклонився і вийшов із трапезної. До останньої хвилини, до того, як за ним зачинилася залізна хвіртка, він тішив себе надією, що зустріне Апастазію.
Вночі на шосе він зупинив вантажну машину. Шофер підвіз його до міста.
— Я така рада, що ви вже повернулися! — вигукнула Рачинська.
Радість її була, здається, щирою. Вона відступила на крок, ніби намагаючись упевнитися, що він справді живий і здоровий. Потім, допомагаючи Альбертові скинути плаща, притислася до нього. Він відчув запах спиртного.
Господиня показала йому на двері в кухню.
— Ви, певно, зголодніли? Мене сьогодні провідали знайомі, кілька чоловік. Бридж, трохи музики, трохи вина… Повечеряйте, а потім я відрекомендую вас гостям. О, серед них є дуже гарненька панночка.
Альберт поїв у кухні, потім піднявся в свою кімнату, надів чорний костюм, чисту сорочку. Поблажливо похитав головою, завваживши, що тоненька ниточка, якою він перев'язав чемодан, була перервана.
У вітальні грав патефон. Одна пара танцювала, за журнальним столиком під торшером троє чоловіків і жінка грали в бридж. Землемір і вродлива чорнява дама у вечірньому туалеті сиділи за столом і їли тістечка. Господиня і дівчина в зеленій сукні з великим вирізом умостилися в кріслах. Біля дівчини, на бильці крісла, прилаштувався лисий черевань. Крісло було високе, черевань — низенький. Його коротенькі ніжки смішно чеберяли в повітрі, мовби весь час шукали, на що опертися.
«Дочка вчителя Рамуза», — упізнав Альберт дівчину в зеленій сукні.
Він мовчки подав дівчині руку. Побачивши в її очах збентеження, навіть страх, відчув неабияке задоволення. Гравці в бридж неуважно вітали його. Лише землемір зустрів Альберта весело, як давнього знайомого. Наповнив для нього чарку, долив свою і чорнявої дами. Мабуть, він уже добряче випив. Говорив майже без упину і змусив Альберта випити три чарки вина підряд. Альберт насолоджувався думкою, що ось досить було маленького фокуса, і з холодної кляшторної келії, з краю мовчання й тужливого співу він зненацька перенісся в цю кімнату з вином і збудливою музикою, до веселої компанії.
Плечі жінки, що сиділа поруч із землеміром, були красиві. Красиве було й її обличчя — прямий ніс, повні губи і довге чорне волосся, що спадало на оголену спину. Залицяння землеміра вона сприймала як щось належне. І тільки коли він уже занадто нахабно притиснувся до неї, вона не витримала:
— Та хай вам грець! Ви що, збожеволіли?
