Операція «Кришталеве дзеркало»
Рачинська, нарешті, відпустила Альбертову руку. Поставила нову платівку.
— Потанцюємо? — звернулася вона до Крихняка. Черевань танцював, смішно підстрибуючи і крутячи задом. Приземкуватий, він увесь час зачіпав носом бюст господині. Це збуджувало Крихняка. Та поволі він заспокоювався: з очей його відринула кров, вони знову ставали голубими, а погляд — наївним і добродушним.
Альберт підійшов до «нареченої» архітектора. Її негарна, зів'яла шкіра, де-не-де вкрита плямами екземи, здалася йому відразливою.
— Ви полюбляєте небезпечні ігри? — мовив він неуважливо, цілуючи її всипану перснями руку. Альберт вирішив, що такий початок розмови відповідає стилю провінційних донжуанів.
— Ви говорите по-англійському? — спитала жінка. Її англійська вимова була бездоганна.
— Так… — відповів Альберт, трохи повагавшись. А подумки дорікнув собі: «Треба рахуватися з примітивною уявою цих людей і напускати якомога більше таємничості».
— Я провела в Англії всю війну. Повернулася з сяким-таким капітальцем і відкрила тут кравецьку майстерню. А ви?
— Я історик.
— Учитель?
Він кивнув.
— Авжеж. Шукаю роботи. Можу давати уроки англійської мови.
— Переважно вродливим жінкам, правда ж?
— Я кажу серйозно.
— Ви були в Англії?
— Так.
— У Лондоні?
— У Мортакле.
У дверях вітальні Альберт побачив уже одягнену панну Рамуз. Він вибачився перед «нареченою» і, ні з ким не попрощавшись, поквапився до виходу. За хвилину вони вже йшли вулицею. Альберт узяв дівчину під руку і повів її досить швидко, боячись спізнитися на зустріч з Міколаєм.
Нічого важливого для передачі він не мав, просто кортіло побачити обличчя приятеля, почути його голос, дружній і сердечний, голос людини, якій він міг повністю довіряти.
— Як бачите, я все-таки повернувся з Домброви. І післязавтра провідаю вашого батька.
— Куртман не повернувся. Я передчувала це. Передчувала вже тієї миті, коли проводжала його до автобуса.
— Ви кохали його?
— Ні… Так, так, — швидко поправила вона себе. — Я з ним цілий рік, як у нас тут кажуть, «ходила». Його вважали моїм нареченим. По суті, він був мені байдужий до того моменту, поки не вирішив податися в ліс. Я заперечувала, але саме це рішення зробило його героєм у моїх очах. Я трохи сентиментальна. Сумувала за ним, боялася за нього. А це зближує жінку з чоловіком. Ваш знайомий не розповідав подробиць про смерть Куртмана?
— Ви ще когось проводжали в Домброву?
— Шкільного товариша. Він був тропіки закоханий у мене, я не знала про це. Коли він ішов у ліс, несподівано набрався сміливості й освідчився мені в коханні. Я здивувалася, ніколи про нього не думала. Він загинув. Я часто піддражнювала Куртмана розповідями про цього юнака, про те, як він прощався зі мною, як освідчився в коханні. Може, тому Куртман і вирішив податися до Рокити? Якщо так, то саме я винна в його смерті.
Дівчина почала плакати, схлипуючи, як дитина.
— Ви вчинили надто жорстоко, — буркнув Альберт. Він був злий на неї. Можливо, за її дурість.
— У вашого батька в кабінеті висить картина Гротгера, на книжковій полиці за фіранкою стоїть «Вірна річка» Жеромського. Юнак, який не хоче бути вбитим, здається вам неромантичним. Ви змусили його податися в ліс. Не треба було колоти йому очі тим божевільним. Куртман таки загинув, але не через вас. Йому влаштували втечу з в'язниці, він погодився стати інформатором. Але хтось виказав Рокиті. Куртмана застрелили, тільки-но він з'явився в свій загін. Я бачив його через три дні. Він лежав на лісовій стежині, підібгавши ноги, весь обліплений мурахами.
— Ви брешете! Ви брешете! — надсадно крикнула дівчина.
Альберт відступив на два кроки, боячись, що вона видряпає йому нігтями очі.
Стенув плечима. Натяг капелюха на лоба, потім засунув руки в кишені плаща. Йому стало ніяково. «Я розповів їй усю правду, бо вона розізлила мене своєю дурістю», — виправдовувався він перед самим собою.
— Брехня… брехня, — повторювала дівчина дедалі тихіше.
Вони стояли одне навпроти одного на вузькій вуличці, забудованій напіврозваленими старими будинками. Віконниці були зачинені, будинки, здавалося, вимерли.
— Не розумію вас. Ви хотіли стати коханкою Крихняка, щоб урятувати Куртмана. Тепер же вас жахає думка про те, що він хотів урятувати своє життя, зрадивши товаришів.
— Я хотіла «продати» тільки себе. А він…. інших. Це різниця, — пискливо крикнула вона. Тепер уже не жалість, а ненависть до Куртмана звучала в її голосі.
— Отже, ви вірите мені?
— Вірю. Правда завжди схожа на найбезглуздішу брехню. Він пішов до Рокити, бо хотів сподобатися мені. Тому й зрадив відразу. Ненавиджу його, навіть пам'ять про нього. І вас теж ненавиджу. Ви зграя бандитів!
Дівчина повернулася й побігла вулицею. Її високі підбори лунко стукотіли по нерівній бруківці.
Альберт зачекав, поки вона зникла за рогом бічної вулиці, потім рушив до мосту.
— Я вже втретє приїжджаю сюди, — почав Міколай. — Ти був зайнятий у кляшторі?
— Так.
—Є щось цікаве?
— Немає.
— Як справи з «кришталевим дзеркалом»?
— Відчепися! Адже ти все одно не віриш у цю нісенітницю…
Міколай більше ні про що не питав, ображений роздратованістю Альберта. Вони курили, мовчки дивлячись на підсвічений червоним вогником спідометр машини.
— Я побував у вчителя Рамуза, обнишпорив кляштор згори донизу, до потайних підвалів, — заговорив нарешті Альберт. — Я знаю все, але не просунувся ні на крок уперед. «Кришталеве дзеркало» досі лишається загадкою. Ради собі не дам, як почати цю справу. Тупцюю на одному місці.
— Чого ж ти прийшов на зустріч зі мною?
— Просто кортіло побачити твою фізіономію. Я тут зовсім самотній, кругом вороги. Ти розумієш це?
Непорозуміння кінчилося ладом, між ними знову настала згода. Міколай похвалився:
— Я напав на слід прецікавої історії. Завтра опівдні все знатиму. Намацав контакти, довідався про шифри, криптоніми. А що буде, як не ти, а я, саме я розкрию таємницю «кришталевого дзеркала»? Сьогодні вранці був в УБ у начальника Яруги.
— Ти збожеволів! — вигукнув Альберт.
— Я був обережний. Яруги не застав. Мене провели до заступника.
— Такий пузатий? Прізвище Крихняк?
— Ти його знаєш?
— Трохи…
— Так от. Я його застеріг. І тобі раджу бути обережним. На завтрашній вечір щось готується. Ще не знаю, що саме, завтра опівдні матиму докладну інформацію.
— Будь обережний. Засиплешся сам, підведеш мене, зірвеш усю операцію.
Міколай образився.
— Тобі здається, що ти розумніший за всіх. Тричі на день приймаєш ванну, за кімнату платиш доларами. Ось новий стиль твоєї роботи.
— Звідкіля ти знаєш?
— Тутешні панійки нашіптують одна одній. Дружина лікаря — дружині адвоката, дружина адвоката — дружині аптекаря і так далі, і так далі: «Ох, який він вродливий, оцей англієць, який елегантний!» Навіть у ресторані був. Ти і в кляшторі так поводився? — глузував Міколай.
— Ото вже відразу й англієць? Долари? Та тепер кожен спекулянт платить доларами.
— Ти забув про ванну. «Це не поляк, як такий чепурун», — гомонять.
— Хто тобі про це розказував?
— Приятелька твоєї господині. Кравчиня. У неї майстерня на базарному майдані.
— Хто вона насправді?
— Кравчиня. Дама з демімонду. [16] Полюбляє все, що пахне небезпекою. Підіграє Рокиті, підіграє Ярузі. Якщо, скажімо, Яруга хоче дізнатися, куди запропастився його співробітник, вона розвідує й повідомляє, де й коли його стукнули. І ті й ті про неї знають. І тим і тим вона на руку.
— Зрозуміло. — Альберт кашлянув.
— Що зрозуміло?
— Нічого. Говори, говори.
— Мені більше нема чого сказати.
Однак Міколай розповідав далі. Альберт слухав неуважно, п'яте через десяте, аж поки, нарешті, заснув.
Міколай штовхнув його під бік. Альберт через силу розплющив очі.
16
Демімонд — середовище розбещених жінок у буржуазному суспільстві, які намагаються наслідувати аристократію.