Суддя та його кат

Комісар зауважив, що було б непогано повернутися до самого Ґастманна, бо ця тема йому ближча.
— Як хочете, — сказав письменник. — Повернімося до Ґастманна, комісаре, до одного із полюсів зла. У нього зло не є виявом філософії чи манії, а лише свободи, свободи заперечення.
— За таку свободу я не дам і ламаного шеляга, — відповів комісар.
— І не потрібно, — сказав письменник. — Але можна віддати все життя, вивчаючи цю людину і цей тип свободи.
— Його життя, — сказав Берлах.
Письменник промовчав. Здавалося, він більше нічого не хоче говорити.
— Але я маю справу із реальним Ґастманном, із чоловіком, що мешкає біля Ламлінгена на рівнині Тессенберга і влаштовує вечірки, які коштували життя одному із лейтенантів поліції. Я хотів би знати, чи той портрет Ґастманна, який ви мені показали, справжній, чи це лише відображення ваших мрій?
— Наших мрій, — сказав письменник.
Комісар промовчав.
— Не знаю, — сказав письменник і підійшов до обох із наміром попрощатися, хоча руку подав тільки Берлахові. — Я ніколи не цікавився усім цим. Зрештою, розслідування цієї справи має провести поліція.
Двоє поліцейських повернулися до свого автомобіля, за ними, люто гавкаючи, побіг білий песик. Чанц сів за кермо.
— Цей письменник мені не подобається, — сказав він.
Перед тим як сісти в машину, Берлах поправив пальто. Песик вискочив на загорожу і продовжував гавкати.
— А тепер до Ґастманна, — сказав Чанц і завів мотор. Але комісар похитав головою.
— До Берна.
І вони поїхали дорогою, що спускалася до Лігерца, в долину, яка відкривалася перед ними у своїй моторошній глибині. Далеко за горизонтом розпласталися окремі її елементи — каміння, земля і вода. Вони ще їхали в тіні, але сонце, яке сідало за Тессенбергом, освітило озеро, острови, пагорби, передгір'я, глетчери на горизонті та нагромаджені один на один гірські масиви, які пливли кудись вдалину у синьому морі неба. Не відриваючись, старий комісар дивився на цю передзимову погоду, яка невпинно змінювалася. «Постійно одне і те саме, — думав він собі. — Навіть у своїх змінах постійно одне і те ж». Але ось дорога круто повернула, і просто під ними, немов опуклий щит, зблиснуло озеро. Чанц зупинився.
— Я мушу поговорити з вами, комісаре, — збуджено сказав він.
— Що таке? — запитав Берлах, оглядаючи скелі.
— Ми мусимо поїхати до Ґастманна, немає іншого шляху, це ж логічно. І насамперед ми повинні допитати слуг.
Берлах, сивий, респектабельний, відкинувся у кріслі і незворушно спостерігав за юнаком навпроти себе крізь холодні щілинки очей.
— Господи, ми не завжди можемо робити те, що логічно, Чанце. Лютц проти нашого візиту до Ґастманна. І його можна зрозуміти, бо він мусить передати цю справу федеральному суду. Зачекаймо на його рішення, на жаль, ми маємо справу із примхливими іноземцями.
Чанца дратував зневажливий тон Берлаха.
— Але це безглуздя. Своїми політичними міркуваннями Лютц саботує розслідування. Фон Швенді — його друг і адвокат Ґастманна, решту можна собі додумати.
На обличчі Берлаха не ворухнувся жоден м'яз.
— Це добре, що ми самі, Чанце. Лютц діяв, можливо, поквапливо, але мав на це вагомі причини. Таємницю справи треба шукати біля Шміда, а не біля Ґастманна.
Але Чанц не дав збити себе з пантелику:
— Ми повинні шукати тільки правду, нічого більше, — вигукнув він у відчаї хмаровинню, що насувалося на них. — Правду і тільки правду про те, хто убив Шміда.
Молодий поліцейський поклав старому руку на ліве плече і подивився в його незворушне обличчя.
— Тому ми повинні прориватися вперед за допомогою будь-яких засобів, і саме проти Ґастманна. Розслідування має бути повним. Не завжди можна робити те, що логічно, — кажете ви. Але в цьому разі ми справді повинні це зробити. Ми не можемо переступити через Ґастманна.
— Ґастманн не убивав, — сухо сказав Берлах.
— Існує ймовірність, що він замовив це вбивство, тому потрібно допитати його слуг! — відповів Чанц.
— Не бачу жодної причини, яка могла б спонукати Ґастманна вбити Шміда, — сказав комісар. — Ми маємо шукати вбивцю там, де вбивство мало б сенс, а це вже стосується тільки федерального суду.
— Письменник теж вважає, шо вбивця — Ґастманн, — вигукнув Чанц.
— Ти теж так вважаєш? — наїжачився Берлах.
— 1 я, комісаре.
— Тоді тільки ти, — зробив висновок Берлах. — Письменник вважає його лише здатним на будь-який злочин, а це велика різниця. Письменник сказав не про дії Ґастманна, а лише про його потенційну здатність.
Тут у Чаниа луснуло терпіння, і він схопив старого за плечі.
— Я багато років був у тіні, комісаре, — сердито мовив він. — Мене завжди обходили, зневажали, ставилися як до останнього лайна, використовували в кращому разі як надійного листоношу!
— Згоден, Чанц, — незворушно сказав Берлах, вдивляючись в обличчя зневіреного юнака. — Ти багато років стояв у тіні вбитого.
— Тільки тому, що він був більш освічений і знав латину!
— Ти несправедливий до нього, — відповів Берлах. — Шмід був найкращим слідчим з усіх, кого я знав.
— І тепер, — уже майже кричав Чанц, — коли в мене раптом з'являється шанс, все знову зривається, я його, свій єдиний шанс, маю втратити через дурнуваті дипломатичні ігри! Тільки ви можете щось змінити, комісаре, поговоріть із Лютцом, тільки ви можете переконати його пустити мене до Ґастманна.
— Ні, Чанц, — сказав Берлах. — Я не можу цього зробити.
Молодик струсонув його за плечі, мов хлопчика, і благально заволав:
— Поговоріть із Лютцом, поговоріть!
Але старий залишався незворушним.
— Це неможливо, Чанц, — сказав він. — Я більше не можу перейматися всіма цими речами, я старий і хворий. І мені вже потрібен спокій. Ти мусиш сам про себе подбати.
— Гаразд, — сказав Чанц і наразі відпустив Берлаха, знову взявшись за кермо. Він був страшенно блідий і тремтів. — Ні, то й ні. Ви не можете мені допомогти.
1 вони поїхали далі в напрямку Лігерца.
— Ти, здається, був у Гріндельвальді під час відпустки, у пансіонаті Айгер, — спитав старий.
— Авжеж, комісаре.
— Тихо і не дуже дорого?
— Так точно.
— Гаразд, Чанце, завтра вирушаю туди, щоб трохи заспокоїтися. Мушу виїхати в гори. Я взяв відпустку на тиждень через хворобу.
Чанц відповів не відразу. Аж коли вони повернули на вулицю Біль-Ноєнбург, його голос знову зазвучав, як завжди, і він сказав:
— Гори — це не завжди добре, комісаре.
Ще того самого вечора Берлах пішов до свого лікаря, Самуеля Гунгертобеля, що мешкав на Беренплятц. Уже засвітили ліхтарі. Насувалися сутінки. Берлах подивився із вікна Гунгертобеля вниз на майдан, на якому роїлися люди. Лікар запаковував свої інструменти. Берлах і Гунгертобель знали одне одного вже давно, вони вчилися разом у гімназії.
— Серце в порядку, — сказав Гунгертобель. — І то слава Богу!
— Ти маєш записи про мою хворобу? — спитав його Берлах.
— Цілу теку, — відповів лікар і показав на стос паперів на письмовому столі. — Це все про твою хворобу.
— Ти ні з ким не говорив про мою хворобу? — спитав комісар.
— Що ти таке кажеш, Гансе! — відповів лікар. — Це ж таємниця.
Унизу на майдані зупинився «мерседес», яскраво зблиснув поміж інших машин, зупинився під ліхтарем і припаркувався поряд із іншими машинами. Берлах придивився уважніше. З машини вийшов Чанц, а поряд із ним була дівчина у світлому плащі, по якому білявими пасмами розсипалося волосся.
— Тебе грабували, Самуелю? — спитав комісар.
— Звідки ти знаєш?
— Просто питаю.
— Одного разу у моєму столі хтось нишпорив, — зізнався Гунгертобель. — І зверху лежала твоя історія хвороби. Гроші не пропали, хоча у столі була кругленька сума.
— А чому ти не повідомив про цей випадок?
Лікар почухав потилицю.
— Я ж кажу, фоші не пропали, та я все одно збирався про це розповісти. Втім, якось забув.