Суддя та його кат

— Цим? — спитав він.
— Цим, Чанц.
Молодший поліцейський роздивлявся розбиту шибу.
— Ви стріляли у вікно, комісаре? — здивовано спитав він. Берлах розповів йому все.
— Ви обрали найкращу із можливих стратегій, — мовив Чанц.
Вони вийшли в коридор, і Чанц підняв із підлоги запобіжник.
— Розумно, — сказав він із повагою в голосі і поклав його на місце. Потім повернулися до бібліотеки. Комісар ліг на диван, натягнув на себе ковдру і лежав нерухомо, раптом відчувши себе старезним дідуганом, який ось-ось розсиплеться на порох. Чанц продовжував тримати в руці ножа. Він спитав:
— Ви не впізнали нападника?
— Ні. Він був обережним і швидко втік. Я тільки побачив, що він був у брунатних шкіряних рукавицях.
— Цього мало.
— Це ніщо. Але попри те, що я його не бачив, ледь чув його дихання, я знаю, хто це був. Знаю. Я знаю.
Усе це старий проговорив майже нечутно. Чанц зважив ножа в долоні, подивився на сіру постать, що лежала на дивані, на цього старого втомленого чоловіка, на його руки, які простяглися вздовж крихкого тіла, мов зів'ялі квіти біля мерця. Потім побачив погляд комісара. Очі Берлаха спостерігали за ним спокійно, непроникно і зосереджено.
Чанц поклав ножа на письмовий стіл.
— Сьогодні вранці ви мусите їхати до Гріндельвальда, бо ви хворий. Чи, може, передумали? Чи гори — не те, що вам потрібно? Там зараз зима.
— Ні, ні, я поїду.
— Тоді вам треба трохи поспати. Мені залишитися?
— Ні, Чанце, іди, — сказав комісар.
— На добраніч, — сказав Чанц і поволі вийшов з будинку. Старий не відповідав, здавалося, він заснув. Чанц відчинив вхідні двері, вийшов назовні і знову зачинив їх. Він повільно пройшов кілька кроків до дороги, причинив за собою хвіртку. А потім різко повернув назад до будинку. Ніч усе ще була непроникно темною. Усі предмети потонули в цій темряві, і сусідні будинки також. Тільки високо вгорі світився ліхтар, загублена зірка в густій темряві, сповненій суму та шурхотіння води в річці. Чанц постояв трохи і нараз, тихо лайнувшись, знову відчинив ногою хвіртку і рішуче закрокував до дверей будинку, пройшовши той самий шлях, що його здолав кілька секунд тому.
Він вхопився за клямку і натиснув на неї. Але тепер вхідні двері були зачинені.
Берлах встав о шостій, так і не склепивши очей. Була неділя. Старий помився і перевдягнувся. Потім викликав таксі, снідати він мав намір у вагоні-ресторані. Одягнув тепле зимове пальто і вийшов із будинку в сірий ранок. Він був без валізи. Глянув у безхмарне небо. Повз нього пройшов студент — від нього тхнуло пивом.
«Це Блазер, — подумав Берлах. — Він, бідолашний, уже двічі завалив фізику. Хіба не вип'єш з горя?» Під'їхало і зупинилося таксі. Велика американська машина. Водій високо підняв комір, Берлах не бачив його очей. Відчинилися дверцята.
— На вокзал, — сказав Берлах і сів у машину. Авто рушило.
— І що? — спитав голос поряд із ним. — Як ти себе почуваєш? Добре спав?
Берлах повернув голову. Поряд із ним сидів Ґастманн. Він був убраний у світлий плащ і сидів, схрестивши руки на грудях. На руках — брунатні шкіряні рукавиці. Він був схожий на старого глузливого селянина. Водій повернувся до нього і вишкірився. Він опустив комір, і Берлах впізнав одного із слуг Гастманна. Берлах нараз збагнув, що опинився в пастці.
— Що ти іще від мене хочеш? — спитав він.
— Ти продовжуєш мене вистежувати. Ходив до письменника, — сказав голос збоку, і це прозвучало як погроза.
— Це моя робота.
Співрозмовник не спускав з нього очей.
— Досі кожен, хто мене вистежував, помирав, Берлах.
Водій їхав на шаленій швидкості вгору вздовж Аарауерстальден.
— Я завжди тебе вистежував, але досі живу, — спокійно відповів комісар.
Обоє помовчали.
Водій на величезній швидкості їхав до площі Вікторії. Якийсь дідок кульгав через дорогу і ледь не втрапив під колеса.
— Тихіше, — роздратовано сказав Берлах.
— їдь швидше, — наказав Ґастманн і знущально подивився на Берлаха. — Я люблю швидко їздити.
Комісара морозило. Він не любив приміщень, де бракувало повітря. Вони промчали через міст із срібною стрічкою річки попід ним, обігнали трамвай і зі швидкістю стріли увірвалися в місто, яке охоче розкрилося їм назустріч. Вулиці були ще порожніми, а небо над містом — скляним.
— Я би радив тобі вийти з гри. Настав час визнати свою поразку, — сказав Ґастманн і натоптав собі люльку.
Старий подивився на темні склепіння будівель, повз які вони проїжджали, на примарні постаті двох поліцейських, що стояли біля книгарні Ланга.
«Гайсбюлер і Цумштег, — подумав він. — Треба буде нарешті розрахуватися за Фонтане».
— Ми не можемо припинити нашої гри, — сказав він врешті. — Тієї ночі в Туреччині ти завинив, Ґастманне, бо запропонував парі, а я — погодився.
Вони проїхали повз будівлю Фередальної ради.
— Ти все ще гадаєш, що це я вбив Шміда? — спитав Ґастманн.
— Я не сумнівався в цьому ані жодної миті, — відповів комісар і продовжив, байдуже спостерігаючи за тим, як співрозмовник прикурює свою люльку. — Я тоді не зміг притягнути тебе до відповідальності за злочини, які ти скоїв, тому тепер я зловлю тебе на злочині, якого ти не скоював.
Ґастманн уважно подивився на комісара.
— Про це я не подумав, — сказав він. — Тож змушений буду вжити заходів.
Комісар промовчав.
— Можливо, ти більш небезпечний, ніж я гадав, — замислено сказав Ґастманн зі свого кутка.
Машина зупинилася біля вокзалу.
— Це востаннє я розмовляв з тобою, Берлах, — сказав Ґастманн. — Наступного разу я вб'ю тебе. Звісно, за умови, що ти виживеш після своєї операції.
— Ти помиляєшся, — відповів Берлах, стоячи на майдані і відчуваючи, що ранок холодний і що він старий. — Ти не вб'єш мене. Я — єдиний, хто знає тебе, і тому тільки я можу тебе засудити. І я засудив тебе, Ґастманн, засудив на смерть. Ти не переживеш сьогоднішнього дня. Кат, якого я обрав, прийде сьогодні до тебе. Він уб'є тебе, бо це має врешті статися, така Божа воля.
Ґастманн зіщулився і здивовано вибалушив очі на старого, але той пішов до вокзалу, сховавши руки в кишені. Не обертаючись, зайшов до темної будівлі, яка поволі наповнювалася людьми.
— Ти — блазень! — раптом вигукнув услід комісарові Ґастманн, так голосно, що обернулися перехожі. — Ти — блазень!
Але Берлаха вже не було видно.
День, який все потужніше заявляв про себе, був ясним і сповненим сили, бездоганна куля сонця відкидала чіткі та довгі тіні, які, в міру того, як сонце здіймалося над пругом, ставали лише трохи коротшими. Місто, схоже на білу мушлю, лежало горілиць, вбираючи в себе світло, заковтувало вулиці, щоб уночі знову виплеснути з себе сотнями вогнів це чудовисько, що породжувало, знищувало і закопувало в землю все нових і нових людей. Ранок світився все яскравіше, розжарюючи яскраві куполи над церквами, дзвони яких ще було чути, але вони потроху вже затихали. Чанц чекав уже цілу годину, світло, що падало з мурів, робило його блідим. Він нервово ходив сюди-туди по листю перед катедрою, розглядав потворні фігури, які повтуплювалися у підсвітлений сонцем асфальт, а з їх ротів виплескувалася вода фонтана. Нарешті відчинилися церковні ворота, і з них вилився густий потік людей, але Чанц відразу розгледів у ньому білий плащ. До нього підійшла Анна. Вона сказала, що рада його бачити, і подала руку. Вони піднялися по вулиці Кесслера, загубившись серед потоку старих і юних парафіян. Тут професор, там — по-недільному парадна дружина пекаря, два студенти із однією дівчиною, кілька десятків службовців, вчителі, усі чисті, вимиті, голодні, у приємному передчутті смачного обіду. Вони перетнули площу Казино і спустилися до Марцілі. На мості зупинилися.
— Панно Анна, — сказав Чанц. — Сьогодні я впіймаю вбивцю Ульріха.
— Ви знаєте, хто це? — здивовано спитала вона.
Він подивився їй в очі.
Вона стояла перед ним, бліда і худенька.