Формула щастя

Дрейфуючий маяк осиротів. Ось уже другу добу він нерухомо висів, очікуючи на п’ятий трансгалактичний.
Візитка, залишена “Променем”, була вкрай лаконічною. Після координат “Тієї, що боролася за життя”, — так назвали дослідники планету, було написано: “Цей світ уже заселено. Обійшлися однією людиною”.
 
ЕКСПЕРИМЕНТ
Космічний корабель падав. Ось уже третю добу тривало це падіння. Але куди? Поблизу на кілька десятків парсеків не було жодної зорі. Навіть надпотужні ситуаційні екрани не знаходили жодного небесного тіла, до якого міг би причалити міжзоряний гігант.
Ходові двигуни, до яких учора за командою Чередниченка приєдналися ще й аварійні, працювали на повну потужність, однак у цій передсмертній агонії зоряного мандрівника було щось незнане, підступне…
Степан сидів у глибокому командирському кріслі і вже вкотре намагався спитати хтозна в кого: “Що ж це таке?”
Збуджений мозок хлопця аналізував десятки, сотні ситуацій, які він знав ще з підручників і наукових праць про дослідження наддалекого космічного простору, однак такої, як ця, чи хоча б подібної Степан не знаходив. Його дивувало, що корабель падав невідомо куди. Він відчував це по інерційній тяжіння. Підлогою “Альбатроса-2” майже три доби тому тепер стала ліва стіна рубки. Такого під час роботи маршових і аварійних двигунів міжзоряного гіганта бути не могло…
У просторій світлій рубці було пусто. Лише розмірено відлічував час центральний хронометр корабля, та уже долі, поряд із командирським кріслом, ледве жевріли ситуаційні екрани міжзонального пошуку…
Чередниченко повернувся в кріслі до панелі, па якій оніміли десятки зумерів, згасли сотні лампочок… Хлопець стиснув кулаки так, що нігті вп’ялись у долоні.
“Що ж робити? Як поводитись у даній ситуації?” — Степан глибоко зітхнув, потім, можливо для того, аби трохи зосередитись, порухом важеля підняв ситуаційні екрани з підлоги і “повісив” їх на колишню стелю. Знову кинув оком на хронометр, ще за мить перевів погляд на пусті екрани…
— Дивно, — проказав він уголос сам до себе, — невже й головний ситуаційний екран відмовив? Але ж…
Чередниченко, напевне, вже всоте клацнув тумблером, щоб перевести корабель на ручне керування, проте марно: “Альбатрос-2” не слухався… Ігор Соловйов був зараз, як і інші члени екіпажу, у анабіозі й мав змінити його у командирському кріслі тільки через двадцять діб, тому розраховувати на чиюсь допомогу чи пораду годі було й думати.
Комп’ютер корабля уперто мовчав, не відповідаючи на численні запитання Чередниченка.
— То що? Так і будемо гратись у мовчанку?
— Ні, — нарешті пробурчав комп’ютер голосом, у якому з’явились незвичні, невластиві машині нотки. — Ні, не будемо.
— Мені потрібні розрахунки, карти маршруту. Що з кораблем? Чому ми падаємо? Що діється? — скоромовкою проказав Степан.
— Не все зразу, — видихнув комп’ютер і додав після паузи: — Це не так важливо, те, про що ти питаєш.
— Як? — здивовано мовив Чередниченко, позираючи туди, де за ситуаційними екранами то розгорялося, то пригасало невеличке зелене вічко.
— А так! — знову пробасив комп’ютер, і в його інтонації хлопець вчув глузливі нотки. — Чого вони варті, твої запитання? — після хвилинної мовчанки чи то ствердив, чи то перепитав комп’ютер і знову змовк.
— Не зрозумів!
— І нічого тобі розуміти, — з якоюсь злістю, чого ніколи з комп’ютером вищого класу не бувало, відповів той і вимкнув живлення.
Степан отетерів, несподівано відчувши за грубим холодним голосом машини погано приховану погрозу. Втрачаючи самовладання, юнак вигукнув:
— Та я тебе на… — Чередниченко затнувся, підшукуючи потрібне слово, яке у пориві гніву призабув, — на деталі розберу! На дріб’язок!
Степан схопив зі столу викрутку, якою донедавна порпався у пульті, підскочив до машини і спересердя тицьнув нею у згасле вічко фотоелемента корабельного комп’ютера.
Однак викрутка, ледь ковзнувши по прозорому пластику, вислизнула із вмить задерев’янілих пальців Чередниченка. Степан здивовано простежив за її падінням і безсило сів у командирське крісло.
Щось було незрозуміле і в падінні корабля, і в агресивних діях корабельного комп’ютера… Що саме, Степан не міг збагнути.
“…І треба ж такому статись! Може, вдача у мене така — встрявати в усяку халепу”, — подумав Чередниченко і встав з крісла. Пригасивши загальне світло, юнак пройшов у напівтемряві командирської рубки від пульта до корабельного комп’ютера, обвів поглядом принишклі прилади, німі ситуаційні екрани міжзонального пошуку. Потім, немов у напівсні, знов увімкнув світло, з полиці праворуч від командирського крісла взяв Кодекс розвідника всесвіту, перегорнув кілька сторінок, поклав його на місце і, підійшовши до крісла, пірнув у нього. Обхопивши голову руками, просидів кілька хвилин, затим набрав код екстреного пробудження командира “Альбатроса”, першого астронавігатора й психолога.
У каюті було жарко. Стрілка термометра вперше за півтора місяця польоту неспішно переповзла за позначку плюс тридцять п’ять і поступово піднімалася вище.
“Напевне, до всіх бід ще й кондиціонер у командирській рубці зіпсувався”, — подумав Степан і, схопившись із крісла, знову підійшов до комп’ютера:
— Послухай, твоя поведінка, мені здається…
— Ніколи мені. Розумієш, ніколи, — якось винувато прошипів той.
— Та ти що, з глузду з’їхав? — Чередниченко знизав плечима і пройшов до пульта. Зсунувши до купи всі розрахунки, хлопець спересердя зіжмакав їх і жбурнув в утилізатор. Потім, наче знехотя, натиснув на пульті кілька кнопок, середнім важельцем висвітлив на головному ситуаційному екрані маршрут “Альбатроса-2”. Ще один поштовх сусіднього важельця. Поряд із Чередниченком спалахнуло синє вічко дешифратора. З його широкого отвору одразу ж посунула яскраво-жовта стрічка, помережана рівними рядками п’ятизначних цифр.
— Ха! Таки працює! — зрадів Чередниченко.
Тричі за кілька хвилин хлопець порухом важільця примушував дешифратор давати нові відомості, і щоразу вони обривалися, як тільки доходило до того часу, коли з міжзоряним мандрівником почало діятися щось незбагненне. Отже, корабель не рухається і застиг у квадраті десять-двадцять.
Чередниченко нічого не міг уторопати. Маршові й аварійні двигуни “Альбатроса-2” працюють на повну потужність, а корабель уже майже три з половиною доби стоїть на місці. “Та нас розчавило б від несподіваної зупинки! — подумав Степан. — Мокре місце лишилося б! Ні, щось тут не те! Не те!!!”
Посадка була вдалою. Комп’ютер опустив корабель на невеличкому — площею кілька квадратних кілометрів — скелястому острівці, що невідомо звідки взявся у цьому квадраті, саме в ту мить, коли в командирську рубку швидко увійшли командир Павлов, астронавігатор Майоров і психолог Кравчук.
— Що сталося? — стурбовано запитав командир, за звичкою пригладжуючи довгі чорні вуса і оглядаючи збляклі ситуаційні екрани.
Тільки-но Чередниченко розповів їм про те, що взнав за ці тривожні години сам, як почувся старечий голос комп’ютера. Втомлений, тихий і якийсь ніби благальний:
— Я зробив усе що міг! Я врятував корабель, врятував вас, земляни. Всі ви живі. Всі сорок…
— Комп’ютер зроблено на Землі, — в задумі проказав Павлов, зручніше вмощуючись у високому кріслі, — кожен блок десятки, а у найвідповідальніших місцях і більше разів продубльовано. Ні, він не міг вийти з ладу! — рішуче докінчив командир.
З тим, як Павлов упевнено висловив свою думку, були згодні всі: і Чередниченко, і Майоров, і Кравчук. Однак корабельний комп’ютер знову сплутав усі карти:
— Міг, чому ні! — Він знову майже по-людськи зітхнув, потім у ньому щось сухо клацнуло, і машина повела далі: — Корабель попав у переплетіння надсилових магнітних полів, мішанина яких і вивела з ладу ваш комп’ютер… Він перебудовувався. Горів один блок комп’ютера, одразу ж підключався запасний. Але допоміжних блоків було замало… і…