Корида

Пальці дівчини вже лягли на маленьку блискучу головку годинника. Натиснути на неї — і враз протягнеться невидима волосінь темпорального зв’язку з Центром. ІІДе можна повернутися…
Їхня одежа, теж полотняна, як і в підлітків, вражала чистотою, і взуття було непристойно нове, хоч у Центрі їм і видали “дрантя того часу”, і навіть кров на обличчі Ліани видавалась неприродно червоною, яскравою.
“Ба, Пашко, вони про щось домовляються! Ану, зніми з них годинники!”
Найменший підійшов і, смішно закопиливши губи, схопив Дорія за руку. Той не пручався, навіть допоміг. Діана прошепотіла:
“Чому, Дорію? Ми могли вернутися…”
“Ні”, — заперечив твердо.
Вони обоє розуміли, що ЧАС, ця вічна нить, з якої зіткано життя, може обійтись і без них, без їхнього втручання у структури глибинних циклів. Вони знали весь хід історії. Але їхнім завданням було внести в неї свою частку знань, уміння, енергії, своє слово і свою думку. Велике полотно великого всесвіту чекало від них їхнього штриха, аби ще на крок наблизитись до досконалості.
“Ну, от і все. — Ліана заплакала. — Як же ми тепер?”
“Побачимо…”
Босоногий Пашко ступав попереду і насвистував щось веселе. Старший підліток, його кликали Яшею, ішов з рудим Грицьком позаду. Дорій фізично відчував наставлений йому в спину револьвер. Ліана, часто дихаючи, ішла поряд, тримала міцно Дорія за руку.
“Кумедні годинники”, — голос рудого Грицька за спиною.
“Ану, покаж! Стій, контрики!”
Дорій з Ліаною не озирались. Розуміли, що хлопчаки роздивляються їхні годинники. Пашко хотів також подивитися, але старший гримнув:
“Ану, сліди за гадами! Бо повтікають!”
І раптом… Голосно закричав Пашко. Закричав дико, неначе його зненацька привалила кам’яна брила. Потім кинувся бігти, впав і довго не міг підвестися. Нарешті схопився на ноги й помчав по шпалах.
Дорій повільно обернувся. Ні Яшки, ні рудого Грицька біля них не було.
“Ліано! — крикнув. — Вони натиснули на грейфер кохлеара! — І раптом зайшовся у пароксизмі нервового сміху: — Ха-ха-ха! Уявляєш?! Вони опиняться десь у майбутньому! Ха-ха-ха! Може, пройдуть увесь кохлеарний цикл!”
“Тільки ми самі вже ніколи не повернемось додому”, — тихо мовила Ліана.
Дорій з Ліаною вийшли на залізничне полотно і рушили до людей. За кілька годин вони були вже такі брудні, втомлені й голодні, що не викликали ні в кого ніякого почуття, окрім жалю.
— А наше перше втручання в історію відбулось тільки через два роки, — сказав Дорій. — Тоді ми вперше зрозуміли, що наша присутність у цьому часі потрібна… Після цього вже почалися серйозніші справи, але тих днів нам не забути ніколи. Ось послухай…
…Старий Федосій налив собі в склянку ще трохи самогону, випив, скривився і повів далі:
“Ви роботящі. А я таким довіряю. Ви мені зараз — як діти… От… — Федосій пригладив долонею сиву бороду і дістав з кишені великий зелений кисет, натоптав люльку, неквапом закурив: — А час нині такий, що без дітей, без помочі не проживеш. Підімнуть. Правда ж? Моїх дітей бог забрав. Царство їм небесне. От… Чув я, скоро прийдуть і млин мій забирати. Я не панської крові, Дорію. Я все своїм горбом… А ви мені, як діти, бо біля парового млина сам не впораєшся. Га? Я в п’ятому році теж ходив з вилами, панам півнів пускав. З бідних я. А потім землиці клаптик урвав. День за днем, та трохи й вилюднів. Дак вони прийдуть мого млина забирати! А яке ж мають право?! Що, я — пан?! Чи контра якась? Ну, маю млин… А хто біля нього жили надриває? Вже ж не вони. Хай і собі роблять! Мені ніхто не дав! І не забирав я ні в кого! Га, Дорію?!”
Ліана підвелась і підсипала старому Федосію ще вареної картоплі:
“Їжте, доки не задубіла”.
“А як там моя стара? Поїла хоч щось?”
“Та трохи покопирсала…”
“Тяжко мені дивитись на неї, бідолаху. Серце кров’ю обливається. Спасибі, дочко, що ти за нею доглядаєш… У неї життя здоров’я забирало, а я ніби помагав… Чого мовчиш, Дорію? Вроді наймит… Чи я тобі чимось не вгодив? Га? Чи й ти наслухався тих? От вони прийдуть до мене, а ти з ким будеш, Дорію? Ну? Правду скажи”.
“Ми будемо з вами, Федосію”.
Старий подивився на нього вдячно і раптом п’яно зірвався з місця, гупнув кулаком по столу, аж задвигтіла і мало не впала гасова лампа, закліпавши кволим вогником, і побіг до комори. Повернувся, важко дихаючи, із старезною рушницею в руці й полотняною торбинкою.
“А вони прийдуть і скажуть: “Давай!” А я відповім! — Переломив рушницю, витягнув з торбинки два набої і нервово загнав їх у ствол. — Мені є що сказати! Ось! У мене слів для них вистачить”.
“Ми будемо з вами, Федосію, — спокійно повторив Дорій. — Але ви будете з ними”.
“Це ж як?”
“Ви будете з ними”.
…Ліана підхопилася з-за столу.
— Що жми сидимо! ТребаЗенонові подзвонити. Побачиш нашого сина, Орлане. Він про нас усе знає. Це йому вже тридцять. Конструктор на авіазаводі. Одружений. Онуку маємо. Чуєш, Орлане? Чи, може, не треба розкривати таємниці?
— Які від сина можуть бути таємниці, — стенув плечима і знову звернувся до Дорія: — Ну, і що ж ти йому сказав?
— Сказав, що знав. І слова не збрехав, не умовляв його, не переконував ні в чому. Розказав, як розвиватимуться події далі, говорив про людську природу і про державу, про бідність і про багатство…
— А він же як?
— Ні пари з уст. Ще випив. А вранці мовчки одягнувся — і в артіль.
— З рушницею?
— Та ні. Все навпаки. Віддав млина добровільно. Сказав, що сам був бідним, що розуміє “історичеський момент”. Подав заяву до артілі. Отак.
— І як він пережив це все? Мучився, мабуть?
— Ну, що ти! Адже той млин, вважай, йому і лишився. Бо, окрім нього та ще нас з Ліаною, ніхто не міг дати ради паровій машині. Але вже не треба було боятися, що млин заберуть, не треба було тамувати страх і злість. То було наше перше справжнє втручання в історію.
— Якби люди могли повертатися в минуле, вони весь час верталися б у своє дитинство і жили б вічно. А такого не буває. Жити вічно неможливо, — сказала вона, прополіскуючи масний віхоть під струменем гарячої води.
Вона мила посуд. Зенон узяв рушник і почав перетирати вимиті тарілки. Довго мовчав, нарешті мовив:
— Чому ти думаєш, що, вирушивши в минуле, ти помолодшаєш? Як ти це собі уявляєш? Можливість мандрувати в часі не впливає на фізіологію. Вирушай у минуле чи в майбутнє — а життя собі йде. Твої клітини змінюються…
— Зеноне, я не люблю фантастики.
— Валю, послухай. Це все дуже просто. Багатовимірний організм нашого всесвіту кожної миті є сам собою і водночас змінюється, стає іншим. Тобто структура всесвіту передбачає обов’язкове існування одночасно всіх формацій, які постійно розвиваються, але не зникають, а лишають по собі копію, нащадка… Так, як клітина в організмі залишає по собі іншу клітину. Я свідомо добираю біологічні приклади, щоб тобі, медикові, простіше було зрозуміти.
— Була колись медиком, — сказала Валя, розвішуючи над газовою плитою випрані пелюшки.
— Час — категорія необоротна. Ще нікому ніколи не вдалося і те вдасться повернутись у своє власне минуле. Але можна опинитися в чужому теперішньому, котре як дві краплі води схоже на твоє минуле. Всі історичні формації існують одночасно, постійно переходячи одна в одну, проте не зникаючи. Така будова багатовимірного всесвіту. І тут у нашій кімнаті є зараз і древній праліс, і печерні люди, і середньовічні лицарі, і київські князі, і, може, поруч тебе стоїть біокібер з майбутнього, але всі вони з іншого виміру, і ми їх не можемо побачити… Розумієш?
— Писав би ти, Зеноне. В тебе так гарно виходить. Ти вмієш вигадувати. Написав би книгу… Телефон дзвонить… Підійди, бо в мене руки мокрі.
— Алло! Я слухаю! Це ти, мамуню?
— Що ви робите, синку?
— Та так… Господарюємо…
— До нас… Ти пам’ятаєш, синку, ми розповідали… До нас завітав твій дядько, Орлан Стах…
— Орлан Стах?
— Якщо хочеш, можеш приїхати.
— Звичайно, приїду. — Зенон поклав телефонну трубку. — Валюшо, поїдемо до моїх у гості?