КРАХ

 
Альберто Моліна Родригес
КРАХ
роман
Хуакіно Родрігесу, моєму дідові,
який завжди для мене буде взірцем
 
Розділ перший
 
ПОГЛЯД У МАЙБУТНЄ
Коли в п'ятницю, 22 березня, чоловік набере останню цифру на диску телефона-автомата, виповниться якраз десять хвилин з моменту появи на світ плану операції. Після третього гудка почується голос:
— О'кей!
І чоловік одгукнеться:
— Кіт.
Голос відповість:
— Я чекав на твій дзвінок.
І між ними зав'яжеться розмова.
— Що? Є щось?
— Так. Давай записуй.
— Кажи.
— «Гості прибувають чотири години після нічного обходу якщо бризи порядку».
Кіт занотує повідомлення в записній книжечці.
— Ще щось? — запитає.
— Ні, — отримає відповідь. — Це все.
— Але ж… Серафіне, чи до тебе не дійшло?
— Я… А хіба що?
І Кіт розсміється, а тоді пояснить:
— Серафіне, це означає, що свято скоро. Слухай уважно. Залишайся вдома, чекай на мої вказівки. Відтепер я можу подзвонити в першу-ліпшу хвилину, а не лише о дванадцятій, як було досі. Зрозуміло? І, не чекаючи на відповідь, Кіт повісить трубку.
А в п'ятницю, 22 березня, плановій операції виповниться дванадцять хвилин від народження.
Ледве мине чотири години після розмови, як тишу над темними водами пляжу біля північного узбережжя Куби проріже звук мотора.
Високо в небі потопатиме серед хмар місяць. Коли він вирине на мить, сяйво вихопить із темряви бліді обриси берега, скель, поодинокі сосни.
На березі, за два метри від води, — дві тіні. Одна з них скаже:
— Це вони. Подай сигнал. Інфрачервоним.
Друга виконає наказ.
Мине кілька хвилин — шум мотора поближчає, тіні на березі пересунуться до самих скель над водою. І темна пляма вирине біля берега — швидкохідний катер типу 20.
— Де стануть на ніч гості? — долине з катера.
— Нічліг чекає, — пролунає з берега.
З катера спустять на воду гумового човна, і два чоловіки спрямують його до прибережних скель. Море битиметься об скелі, прибульці з валізами зіскочать на берег.
— Нельсоне, — скаже один з них тому, хто залишиться на катері, — запам'ятай час і місце, щоб забрати нас.
— Не бійся, Аренсібіє. Буду на місці, — запевнить чоловік на борту і додасть запобігливо:
— Звичайно, якщо буде сигнал, — стовп диму.
— Це вже я беру на себе, — скаже прибулий. — Відчалюй.
Катер швидко зникне. Усі четверо — і гості, і ті, що зустрічали — рушать до «кадилаку», який стоятиме метрів за двадцять від берега.
Інфільтрація пройде без ускладнень, і контрреволюція надасть обертів своїй машині. Так, 22 березня, в п'ятницю, на світанку розпочнеться операція «Покер».
Так буде. Але до 22 березня ще два місяці, а зараз — січень.
Ще треба щось підготувати, де з ким зустрітися, внести певні пропозиції, простежити за деякими об'єктами та людьми. Поки що «Покер» існує лише в голові одного-двох чоловік. Навіть саму операцію ще не назвали. Не дано остаточного дозволу на її проведення. Розділ цей — лише погляд у майбутнє. Згадка про те, що має відбутися.
 
ДЯДЬКО ТАСУЄ КАРТИ…
14 січня.
Бюро оперативного управління. Штаб-квартира
Центрального розвідувального управління.
Ленглі. Віргінія. Сполучені Штати.
Чоловік за столом розігнав долонею дим від цигарки, муркнув:
— Завжди ви мудруєте. Коротше, — тицьнув пальцем у співрозмовника. — Скільки у вас людей, хто вони?
Чоловічок задріботів до шафи, покірно витяг кілька тек. Джеймс знав: хоча він і довірена особа у свого шефа, проте коли справа торкається «надзвичайних операцій», шеф скорий на розправу.
— Ось тут усі матеріали.
Шеф скинув чорні окуляри, глянув у розгорну п на столі теки і, не читаючи, відкинувся на спинку крісла. Схилив голову і запитав:
— Висновок спеціалістів?
— Пристали на мою пропозицію. Ось його досьє.
Джеймс підсунув теку. Справа Пабло Аренсібія Роке. В минулому мафіозо з довгим переліком злочинів. Шеф швидко пробіг очима справу, час від часу ствердно киваючи головою. Згорнув теку, відсунув.
— Дуже добре. Саме те, що треба. Ще що?
— Минулого понеділка ми зробили йому пропозицію: п'ятдесят тисяч доларів і чисте досьє, щоб міг вільно в'їхати до Штатів.
— І що?
Джеймс потис плечима, розвів руками:
— Згодився, звичайно.
Шеф знову відкинувся на спинку крісла, на мить звів очі до стелі, зітхнув глибоко, тоді опустив голову, зустрівся очима з Джеймсом, промовив:
— Гаразд. Давайте вказівку послати його до нашого учбового табору, та попередьте, що йдеться про роботу на Кубі, — кахикнув, прочищаючи горло. — Країну він знає, це полегшить справу.
— Слухаю, — схилився Джеймс, не відриваючи очей від нотатника, в якому стенографував розпорядження.
— Скажіть, що коли буде треба, ми введемо його в курс справи і обговоримо усі деталі операції.
— Це все?
— Так. Попередьте, що він піде не сам. Матиме помічника. Досвідченого підривника.
Шеф зачекав, поки Джеймс занотує сказане, витяг хустинку і додав, старанно протираючи скельця окулярів:
— Переходьмо до другого питання.
Джеймс відклав нотатник, доповів:
— На сьогодні є підходящі кандидатури.
— А вони що, працювали там?
— Так. Обидва були там інженерами в різний час.
— Чудово! Продовжуйте, — підніс шеф до світла скельця окулярів.
— Ми ведемо спостереження. На даний момент обидва — торгові аташе Куби в країнах нашого блоку, ми займаємося ними, проте нам потрібно більше інформації, щось таке, що дало б нам можливість встановити з ними контакт.
— Ваша думка? — шеф знову заходився протирати окуляри.
— Мені здається… — Джеймс вдихнув повітря, розтяг уста в несмілій посмішці, — нам лишається лише чекати.
Огрядний начальник Бюро оперативного управління начепив окуляри, не кваплячись згорнув хусточку, сховав її, ледве звівся на ноги і рушив до дверей.
Джеймс схопився, догідливо відчинив двері. Біля порога шеф обернувся:
— Я згодний. Почекаємо, — і натис на ручку дверей.
Двері зачинились перед носом чоловічка.
Шостого березня у спеціалізовану ортопедичну лікарню поклали хлопчика Альберто Альвареса Ріверу. Діагноз: остеміеліт нижніх кінцівок.
 
…ПАСТКА…
19 березня.
ДОСЬЄ.
«Архів оперативного бюро Центрального розвідувального управління.
Альберто Альварес Мартінес.
Народився в Гавані в 1934 році в заможній родині. Початкову і середню освіту дістав у приватних школах. Батько займався імпортом електротоварів із США, процвітав.
В 1951 році вступив до Гаванського університету, де познайомився з деякими студентськими лідерами. Після нападу на казарму Монкада в Сантьяго-де-Куба був затриманий з іншими студентами за участь в демонстрації протесту проти вбивства, які, як гадали, вчинили війська. Наступного року батько відіслав його за кордон — через небажання сина відмовитися від своїх підривних ідей.
Так він опинився в 1954 році в Нью-Йорку і в 20 років вступив до Колумбійського університету, де й продовжив перерване навчання.
В університеті потоваришував з сином Ральфа Морріса, одного з провідних економічних радників родини Рокфеллерів. Коли Альберто в 1956 році отримав диплом, Морріс допоміг йому влаштуватися на роботу в «Стандард ойл оф Нью-Джерсі». В службових справах Альберто кілька разів виїздив зі Сполучених Штатів до, Латинської Америки (зокрема на Кубу). Певно, відійшов від підривної діяльності проти уряду президента Батісти.