КРАХ

— Ви лишень послухайте! — вигукнув Освальдо, не відриваючи рук від керма.
— І ти певен, що вони повірять? — запитав доктор. І додав: — На кілька годин візьмуть район під нагляд, та коли ніхто не з'явиться, зрозуміють, що їх обдурили.
Кіт усміхнувся.
— Кажу ж, що все передбачено, докторе. Річ у тім, що там дехто з'явиться.
Доктор Алехандро Тамайо зіщулив очі.
— Як то? — поцікавився.
— Пригадуєте, докторе, того типа, Серафіна? Ми ще хотіли його позбутися, бо він придуркуватий і необачний. Так от, він з'явиться на так званому місці виходу з Куби. Держбезпека гадатиме, що ми теж потрапимо у засідку. А коли до них дійде, що їх ошукали, ми вже балакатимемо по-англійському на судні-матці.
Серафін, радист, їхав на своїй машині і співав:
— Їдемо в Пінар дель Ріо, мулатко! Їдемо в Пінар дель Ріо!
«Понтіак» звернув з Віа Бланки і вузьким в'їздом під'їхав до оглядового майданчика біля мосту Бакунаягуа. Біля кафетерію машина зупинилася, усі п'ятеро вийшли. В кафетерії юрмилися люди, багато було й на майданчику.
— Ходімо, перехопимо щось, — запропонував Кіт.
— Сенк'ю, містере Кіт, але я не голодний, — сказав Хуаніто ель Джонні.
— Кафетерій — місце явки, — відрубав Кіт.
— Що з тобою, Хуане Хосе? Живіт прихопило? — глузливо поцікавився Тіто Гаванець.
— Слухай, Тіто, ти ж знаєш, що вся Куба називає мене Хуаніто ель Джонні. Я тобі не хтось, а борець за демократію. І, крім того, в бою в мене ніколи живіт не болить…
— В якому ж це бою? — глузував Гаванець.
— Досить, — наказав доктор. — Кафетерій поруч, а ви сперечаєтеся. Хай би вже чубилися в Маямі, а зараз воювати треба лише з комуністами.
Четверо пасажирів з машини Даніеля теж зійшли на терасу оглядового майданчика. Хуліо та Маріо Порруа забилися в куток, Данієль і Хрипун відійшли якнайдалі.
День стояв сонячний, краса навколишньої природи вражала.
Та цим людям було байдуже.
Вони чекали. Лише чекали.
Трохи згодом блакитний «шевроле» зупинився біля шосе в Бакунаягуа. Три чоловіки вийшли з машини і спустилися до довгого, високого мосту.
Відхід завершився вдало. Лишалося чекати димового сигналу, щоб почати реалізацію плану виходу з країни.
Кіт глянув на годинник і відсунув тарілку.
— Розплатися, — наказав він Освальдо і встав. Попрямував, не поспішаючи, на терасу оглядового майданчика. Там уже стояли Данієль і Хрипун, вдаючи, ніби милуються величною, глибокою панорамою.
Кіт перехилився через кам'яний мур, кинув погляд на міст. Серце тьохнуло: два чоловіки у військовій формі та один у цивільному розмовляли, спершись на поручні. Це були Аренсібія, Вільям Лейва і механік. «Прибули. Операція вдалася». Кіт глибоко зітхнув. Лише зараз усвідомив, що увесь цей час він був у полоні страху. «Якщо досі все йшло гаразд, то з виходом з країни проблем не буде», — подумав він, намагаючись заспокоїтися. Та йому це не вдалося.
Тіто Гаванець, Освальдо Делас, Хуаніто ель Джонні та доктор Тамайо закінчили свій вимушений обід.
— Місце вибрано дуже вдало! — зауважив Тіто, коли вони вийшли з кафетерію.
— Пейзаж вандефул, прекрасний, містере Тіто, — ствердив ель Джонні. — Оті горби нагадують мені гори, де Хемфрі Богарт перестріляв голодранців-мексіканців, коли вони хотіли одібрати в нього золото. Не пригадуєте? В тому фільмі, де копальня і така сама гора.
— Я не про те, Хуане Хосе. Місце гарне тим, що тут завжди повно людей. Тут зупиняються автобуси по дорозі з Гавани і в Гавану. Бачиш, оно під'їжджає. Чим більше людей, тим важче нас зауважити.
Тіто Гаванець показав на шосе — саме прибув міжміський автобус. Підійшов Кіт, стис руку Освальдо.
— Вже! — вигукнув.
— Що? — запитав доктор Тамайо.
— Дим! — голос Кота урвався. — Дим.
Усіх наче пружиною підкинуло — дивилися в напрямку, куди вказав Кіт: вдалечині помалу ріс чорний широкий стовп диму, немов хотів з'єднати небо з землею.
— Гей! Що то за чорний дим над Гаваною? — запитав голосно хтось на терасі.
Маріо і Хуліо Порруа подивилися туди, куди вказував чоловік, і завмерли, побачивши чорний стовп диму.
Неподалік Данієль розповідав Хрипуну, як йому подобалися пальми ще з дитинства..
— Поглянь, — прохрипів Хрипун, — поглянь туди.
Данієль обернувся і замовк, побачивши дим. Кіт, обминаючи цікавих, швидко підходив до кожного зі своїх.
— За мною. Час іти. Рушаємо до печери.
На мосту Аренсібія, Лейва і механік стояли, обіпершись об поручні. Мовчки дивилися вниз, у порожнечу.
Відчуття самотності, безпорадності охоплювало людину тут, у центрі споруди. Нервове напруження, яке нагніталося з самого початку операції, страхітлива краса безодні приголомшували.
— Аренсібіє, — порушив Лейва прикре мовчання. Той повернув голову, глянув на нього. — Коли…
Та Лейва не закінчив. Обличчя Аренсібії було страшне — вираз грубої сили спотворив його. Довго стримуване почуття вихлюпнулося назовні.
— Дивіться, — тільки й промовив він.
Обидва обернулися.
Велична, безмежна колона диму здіймалася вгору, розпанахавши обрій по вертикалі.
Аренсібія сперся на поручні.
— Завдали ми їм перцю, Вільяме, ох, і завдали…
Лейва і механік перезирнулися. І раптом Лейва зареготав. Аренсібія сміявся і схлипував:
— Завдали їм перцю, завдали…
На механіка теж напав нервовий сміх. Реготали всі троє. Глянуть один на одного — і знову вибух сміху, чимось схожий на плач.
— Завдали перцю! Боже мій! Рознесли нафтоперегінний. Цілий завод! На друзки.
 
Розділ другий
 
SOS ДО ДЕПАРТАМЕНТУ ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ
Вівторок, 19 березня.
— Дозвольте?
— Увійдіть.
Двері відчинилися, і лейтенант Густаво Санчес увійшов до кабінету.
— Сідай, — сказав капітан Велосо, вказуючи олівцем на стілець перед столом.
Кабінет був не дуже просторий. Світло-сірий колір стін приємно доповнював гаму більш темного сірого кольору шаф та робочого столу. Кабінет був на розі будинку, і крізь вікна в обох стінах його продував легенький вітерець.
Лейтенант сів і сказав, дивлячись на Велосо:
— Слухаю, капітане.
Антоніо Велосо не можна було дати його віку. Середнього зросту, худий, з тонкими рисами обличчя, гарячий, він виглядав років на десять молодшим за свої тридцять п'ять. Легкі рухи, непосидючість, вміння займатися кількома справами воднораз могли дати привід поверховому спостерігачеві скласти враження про нього як про чоловіка неглибокого, легковажного. Але пильний спостерігач побачив би зрілу і мудру людину. Такого не обкрутиш, не обведеш круг пальця. Велосо, капітан Департаменту державної безпеки, міг приймати точні і швидкі рішення.
— Насамперед, — сказав Велосо, — дозволь привітати тебе з чудовою роботою, проробленою в Пінар дель Ріо. Ці люди завдали нам клопоту. Признаюсь, ми були стривожені, оскільки гадали, що вони готують вивід агентів, та завдяки тобі…
— Щиро кажучи, — перебив його лейтенант, — на головний слід навів мене Комітет захисту революції. Основні дані теж я отримав з його допомогою. Комітет блискуче провів роботу. Я лише…
— Слухай, Густаве, — сказав Велосо, — ми це вже знаємо. Знаємо також, що ти діяв добре і довів справу до кінця якнайкраще. Крім того, я теж із досвіду знаю, як важко змусити тебе прийняти вітання. Зі свого боку бажаю тобі якнайчастіше їх приймати.
— Дякую, — усміхнувся Густаво. Він був років на два старший за капітана Велосо, та зовні зовсім на нього не схожий. Високий, атлетичної статури, русявий, зі світлими очима, Густаво мало скидався на кубинця.
— В мене є дещо для тебе, — сказав Велосо. — Йдеться про одного нашого торгпреда за кордоном. Ми отримали від нього тривожний сигнал. Схоже, що хтось хоче завербувати його. Спочатку його засипали дарунками, запрошували на коктейлі та прийоми, а останнім часом він помітив, що за ним посилено стежать.