КРАХ

— Всі, хто в печері, виходьте! Руки вгору!
Тиша.
На знак Велосо кулеметна черга врізалася у виступ скелі при вході, каміння градом посипалося на землю.
— Я здаюся! Здаюся! — почувся з глибини голос.
Жестом Велосо припинив обстріл. Повільно з піднятими руками з печери вийшов Вільям Лейва — лице здивоване, розгублене.
— Сюди! — наказав Велосо.
Експерт з вибухівки наблизився до капітана. У нього вже ніхто не цілився, проте він і далі тримав руки над головою.
Капітан Хосе Кармона, зачувши вибух гранати в хащах мангрів, метнувся туди. Пробравшись між кущами на відкриту місцину, він побачив просто себе невеличкий виступ, на якому залягли солдати, серед них — кілька поранених.
«Треба відвернути увагу диверсантів, щоб наші змогли вибратися», — подумав Кармона. Він натис на спусковий гачок. Кулі брязнули об скелю. Один з бандитів обернувся і вистрілив. Кулі зрізали ближчу до капітана гіллячку. Кармона пригнувся.
«Снайпер», — подумав він.
Біля самої землі щось зашелестіло — там, де ховалися диверсанти. Це повільно підіймалося дуло гвинтівки. «Цілиться в мене, зараз стрілятиме»,
Кармона покотився по землі, і кулі лише прошелестіли в кущах над його головою.
Чоловік, що стріляв у нього, перевів вогонь на бійців.
Кармона розумів, що його люди потрапили в скруту, що поранені потребують негайної медичної допомоги…
Раптом помітив, як один диверсант висмикнув запобіжника, замахнувся гранатою…
Кармона вистрілив.
Тіло Хуліо Порруа відкинулося назад, звалилося. Настала тиша.
Маріо Порруа схопився за виступ скелі, намагаючись вибратися з прикриття. Смертоносний вибух підняв у повітря каміння, уламки скелі. Тіло людини застигло на мить, потім ковзнуло на землю. Маленька хмарка пилу ще хвилю трималась на тому місці, а потім розвіялась.
Капітан Кармона підбіг до своїх людей.
— Передай, що є поранені, — наказав він молодому бійцю, котрий взяв у полон Хуаніто. Сидячи на камені, Вільям Лейва нервово палив цигарку. За його словами, в печері засіло ще двоє людей.
— Якийсь Данієль, поранений. І ще один, його звуть, здається, Хрипун.
Велосо заборонив стріляти, бажаючи подати пораненому медичну допомогу. Він поповз до входу.
— Слухай, Хрипуне! Там же твій поранений товариш, його треба забрати звідти. А тобі однаково доведеться виходити.
— Який він, у біса, товариш! Це зрадник! Він з вашої компанії? Хочете забрати його, так? Заходьте! — проревів Хрипун, супроводжуючи свої слова кулеметною чергою.
Велосо мовчав.
Побачивши, що бандит підняв пістолет, Бланко кинувся на землю. Тіто Гаванець, не цілячись, вистрілив. Куля за якийсь сантиметр пройшла біля капітана. «Небезпечний тип. Швидкий на руку».
— Здавайся! — крикнув Бланко.
— Я мужчина! — заволав той. — Спробуй мене взяти!
— Рахую до п'яти!
— Та хоч і до тисячі. Я Тіто Гаванець, спробуй до мене дістатися.
— Якщо ти не вийдеш, поки я рахуватиму, я візьму тебе сам. — Раз…
«Якщо не вийде, доведеться будь-якою ціною брати», — подумав він.
— Два…
«Треба перейти на інше місце, звідки краще видно».
— Три…
«Краще сховатись за тим каменем. Якщо я дістанусь туди, я змушу його вийти».
— Чотири…
«А зараз — вперед!..»
Водночас із «п'ять» Тіто почув, що хтось біжить, і, викинувши руку, двічі вистрілив, щойно збирався вистрілити ще раз, як відчув пекучий біль у плечі. Права рука повисла, мов нежива, рукав заповнився кров'ю.
«Улучив-таки, — подумав він. — Все-таки влучив».
Тіто поповз до іншого виступу скелі і сховався за нього.
— Здавайся! — знову крикнув лейтенант.
— Краще здохнути! — крикнув у відповідь Тіто. — Я поранений, але не здаюсь.
«Можливо, якщо здамся, мене не розстріляють, — я ж нікого не вбивав… Ні, не можна…»
— Здавайся!
— Я не з тих, хто здається! — відповів Тіто і подумав: «Але ж я поранений».
— Здавайся! Тобі не вдасться втекти пораненому, — запевнив голос.
Тіто зціпив зуби. Рука дуже боліла. Все тіло промокло від поту, його трясло, як у лихоманці, пістолет вислизав з руки.
— Кидай пістолет! — наказав лейтенант.
Тіто кинув пістолет на прогалину перед скелею.
— Виходь, руки на потилицю!
Гаванець вийшов, піднявши лише ліву руку. Правою він не міг ворушити.
Лейтенант не вставав.
— Якби не поранена рука, я не здався б.
Берегом до них бігло двоє солдатів.
— Можеш опустити руку, якщо хочеш притримати поранену, — дозволив йому лейтенант, не підводячись із-за прикриття.
Тіто підтримав лівою праву руку.
— Якби не це, — заскімлив він, — ніхто з вас не зміг би змагатися зі мною. Я поранений, а поранена людина ні на що не здатна.
Солдати були вже метрів за десять. Лейтенант глянув на них і знепритомнів.
— Не чіпай пістолета! — крикнув один з бійців.
Але Гаванець думав не про пістолет. Його погляд був прикутий до двох кривавих ран на стегні офіцера. Дві його кулі досягли мети. Таких людей Тіто ще не зустрічав.
— Гей, чому ви не стріляєте? — кричав він вчетверте, не отримуючи відповіді. — Я Хрипун, чуєте? Хрипун!
Він стояв посеред печери і дивився на заллятий світлом вихід. По його тілу котився піт. Вже кілька хвилин він не чув ні звуку.
— Ви боїтесь мене? Зараз я вам покажу! — Він понишпорив у ямі, де була схована зброя, і схопив кілька осколкових гранат. Не роздумуючи, висмикнув запобіжника і швиргонув одну за одною з печери. Прогуркотів останній вибух, і запала тиша. Лише шум власного дихання чув Хрипун.
— Що, не до шмиги іграшки? Змилися?
І знову — гнітюча тиша.
Лють охопила його. Затис під пахвою автомат і, як звір, шалено метнувся до виходу.
— Куди ви пощезли? Ось вам Хрипун! — кричав він, поливаючи вогнем навколо себе.
Зненацька згори на нього хтось упав, вибив з рук автомат і притис до землі. Хрипунові вдалося випручатися, він підхопився, але миттю був повалений знову майстерним прийомом. Знепритомнів.
— Негайно виносьте пораненого, — наказав Велосо, — несіть до санітарної машини.
Велосо хлюпнув з фляжки воду на обличчя Хрипунові. Той прийшов до тями, закліпав очима і застогнав:
— Не вбивайте мене! Ради бога, не вбивайте!
Близько шляху, що межував із широкою смугою мангрових чагарників неподалік від печери, повз по траві лікар Тамайо. Великих зусиль йому коштувало дістатись сюди непомітно. Переконавшись, що дорога безлюдна, він з полегкістю зітхнув.
«Здається, вони зайняті пошуком інших», — подумав лікар.
Він підвівся і подивився вперед. По той бік дороги тяглося велике болото, а за ним ішли порослі кущами горби.
«Ось там я й сховаюсь і дочекаюсь ночі. Треба лише якось перебратися через болото»,
Лікар струсив одяг, збираючись перейти дорогу.
— Гей! Куди це ви?
Тамайо завмер. Він не міг повірити власним вухам. Озирнувся — нікого. Лише коли пролунав постріл, помітив на дереві бійця. Обабіч шляху почали з'являтися ще бійці. Тамайо очманіло метнувся через дорогу.
— Стій! Стій!
Лікар, здавалося, нічого не чув. Він біг так швидко, як дозволяли ноги: перечіплявся, падав у болото, підводився, біг і знову падав. Тамайо рухався дедалі повільніше. Болото ставало все грузькішим, одежа промокла і обважніла. Хитаючись, лікар зробив ще кілька кроків й усією вагою тіла рухнув у зеленкувату воду.
— Ходімо! — сказав Кіт. Він з Освальдо переховувався в хащах марабу. Шлях до ущелини, здавалося, був вільний.
— Ходімо, — згодився Освальдо, і вони пригнувшись вибралися з хащів. Море було від них метрів за сто.
Побачивши людину в цивільному, Кіт рвонувся зупинити Освальдо, але не встиг.
— Стій! — наказав співробітник держбезпеки.
Освальдо Делас завмер. Кіт метнувся вбік, натис на спусковий гачок автомата. У відповідь гримнув постріл, куля зачепила ногу. Кіт втратив рівновагу.
— Мене поранено! — скрикнув він, падаючи. Проте, переконавшись, що це всього лише подряпина, вирішив не здаватися.