КРАХ

Фарбований глянув на своїх «хлопців», жестом вказав їм на двері і знову обернувся до кубинця:
— Що ж, шановний сеньйоре, був дуже радий познайомитися з вами. — І додав, злегка кивнувши: — З богом!
Альберто стало млосно, та він стримався.
3-тя година 30 хвилин.
Альберто зупинився біля дверей свого будинку. Глянув на замок, але не поворухнувся, щоб витягти ключ. Стояв з опущеними плечима, схиливши голову, аж поки не почув шурхіт за дверима — отже, дружина вдома. Тоді звично відчинив двері, зайшов.
Жінка протирала меблі. Побачивши чоловіка, кинула роботу, підійшла:
— Що трапилося, старий? — поцілувала вона його. — Чому не приїхав обідати?
Альберто скинув плащ:
— Часу не було. Я там перекусив. Як хлопчик?
— Так само. Сьогодні я навіть поговорити з ним не змогла. Схоже, що ці ін'єкції присипляють його. І, щоб порушити тишу, викликану її словами, запитала:
— Зварити тобі кави?
Чоловік усміхнувся вдячно, і жінка пішла на кухню. Не встиг Альберто сісти на диван, як поруч задзвонив телефон. Він нахилився, взяв трубку.
— Слухаю, — промовив механічно.
— Квартира сеньйора Альвареса? — почувся чимось знайомий голос. Альберто ожив.
— Я слухаю.
— Це Франк.
— Франк? — зіщулив очі Альберто.
— Так, з гаража. Хочу сказати, що ми вже кінчаємо ремонт вашої машини.
І додав ніяково:
— В-ви ж нас п-просили, щоб ми с-сповістили.
— Ага! — повеселішав Альберто. — Чудово! Коли я можу забрати її?
— Думаю, завтра після десятої.
— Не можу. Треба зробити до пів на десяту, щоб встигнути на роботу. Це можна?
— Д-добре, — трохи заїкаючись, відповів чоловік, — але для цього мені треба залишитися сьогодні після роботи.
І додав з напускною сором'язливістю:
— Відповідно і надбавка до платні.
— Байдуже. Мені треба.
— Добре, — задоволено відповів Франк. — Буде готово, будьте певні… Ой, забув. Замок у панельній поличці був зламаний, і ми його замінили.
— Дуже добре. Дякую.
— До завтра, сеньйоре.
Чоловік повісив трубку, але Альберто все ще дослухався, поки не почув, як клацнуло вдруге, — то повісили трубку на другому телефоні. Це означало, що його телефон прослуховується і розмову було перехоплено.
Коли Альберто поклав трубку, коло нього вже стояла дружина з димучою чашечкою кави.
— Випий, старий. Чи досить цукру?
Хвилин п'ять тому Альберто спостеріг, що за ним є хвіст. Спочатку він просто відчув небезпеку якимось внутрішнім чуттям. Тоді став навмисне зупинятися перед вітринами магазинів і побачив, що метрів за двадцять позаду чоловік у сірому плащі теж зупиняється, не відстаючи від нього. Цікаво, хто ще стежить за ним? Раптом йому здалося, що він впізнав чоловіка, який йшов попереду в тому ж напрямку, що й він.
«Так це Густаво! То він дзвонив мені, назвавшись своєю старою підпільною кличкою Франк! Щось має трапитись зі мною і скоро», — подумав Альберто.
Біля переходу він зупинився, чекаючи на зелене світло. Було досить прохолодно, навіть холодно, але у Альберто спітніли долоні. Треба дізнатися, скільки агентів тримають його під наглядом. На зелене світло перейшов проспект, зупинився біля кіоску:
— Пачку жувальної гуми он з тієї полички.
Поки продавець діставав гуму, Альберто швидко окинув поглядом вулицю. Чоловік у чорному піджаку пильно дивився на нього. Спіткнувся об погляд Альберто, відвернувся до вітрини, зацікавився жіночим взуттям.
«Їх двоє», — подумав, простягаючи гроші продавцеві, Альберто. Він уже знав, як триматися. З усього видно, вони не знають, що Альберто їх засік.
В абонементі Альберто заповнив замовлення на книжки. Він не здивувався, побачивши поруч чоловіка у сірому плащі — теж узяв бланк замовлення і почав щось писати. Альберто вкинув замовлення в металеву шухлядку і підійшов до відділу технічної літератури. Він привітався з молоденькою бібліотекаркою, взяв з полиці товсту книгу, погортав її, пішов до столу. Йому здалося, що чоловік у сірому плащі розглядає його замовлення.
«Шукає вже таємне послання», — всміхнувся іронічно.
Сідаючи, окинув оком залу відділу технічної літератури. З десяти столів було зайнято лише три. За крайнім правим столом чоловік у синьому светрі років тридцяти п'яти щось гарячково писав, час від часу заглядаючи в одну з трьох величезних книг, які лежали перед ним. Це був Франк. За другим столом, ближче до центру, старенька з густим гримом на лиці дуже зацікавлено читала якусь брошуру. В глибині зали худий лисий чоловік поринув з головою в фоліант у шкіряній палітурці.
«Нічого собі компанія», — подумав, сідаючи, Альберто. Він вибрав столик перед поличками, щоб сидіти спиною до зали. «А то ще подумають, що я хочу з кимось зв'язатися». Вийняв жувальну гумку, вкинув до рота. Розгорнув книжку, поруч поклав записничка, якого завжди брав до бібліотеки. Поки читав, роблячи нотатки, краєм ока спостеріг, як чоловік у чорному піджаку розташувався за сусіднім столиком.
Десь через півгодини Альберто встав, поставив книжку на місце. Біля дверей чоловік у сірому плащі з великою цікавістю читав журнали з агрономії.
«Якими культурними стають мої «друзі», — подумав Альберто і попрямував до виходу.
На вулиці похолоднішало, неонове світло боролося з туманом. Туман м'яко огортав теплом, спокій порушував лише вуличний рух.
«Зараз за мною піде той, що біля дверей, а його напарник в чорному піджаку перевірить книгу — чи не залишив я там якихось записів. Цікаво було б глянути у шпарку».
Не пройшов Альберто й тридцяти метрів, як тип у сірому плащі пішов за ним, як собака по сліду.
На ранок лише благословлялося, і холод проникав крізь кожну шпаринку в одежі. Боксер-здоровань виліз із синього «форда», зіщулився, застібнув пальто.
— Ти тільки запитай, чи цікавився хтось машиною Альвареса, — вихилився з вікна фарбований. — Ми почекаємо тебе за рогом.
Зайшовши в майстерню, боксер попрямував до контори, де чоловік у комбінезоні порпався біля полиць із запасними частинами.
— Слухай, приятелю, — зачепив його здоровань. Механік неохоче відірвався від роботи.
— Що бажаєте?
— Хочу знати, чи готова вже чортопхайка Альберта Альвареса?
— Ремонт машини сеньйора Альвареса мусить бути вже завершений, — відповів механік, дещо здивований жаргоном здорованя.
— Я не питаю в тебе, мусить чи не мусить. Я питаю: готова чи не готова, — гарикнув боксер і вказав рукою на двір: — Глянь, оно її підкотили.
«Який гедзь його укусив?» — подумав механік, проте відповів чемно: — Ходімо зі мною, сеньйоре, подивимося, чи закінчили ремонт.
— О'кей, — згодився боксер.
Вони разом підійшли до машини Альвареса. Механік глянув на наклейку на вітровому склі, сказав упевнено:
— Машина готова. Я не був певний: працюю в ранковій зміні, а машину робили у вечірній.
— А ти певний, що коло неї ніхто не крутився?
— Ніхто, сеньйоре, запевняю вас. Стороннім сюди входити заборонено, бо тут стоять уже готові машини, і першими оглядають машини їх власники, — пояснив механік і подумав: «Цей тип і близько не схожий на власника машини, набрид уже. Пора йому забиратися звідси».
— Адже це ваша машина?
— Ні, я приятель хазяїна, тому й цікавлюся. Візьми, ти заслужив цього папірця.
— Дякую, сеньйоре, велике спасибі, — здивовано відповів механік. «Не такий вже противний цей тип… Мабуть, то плата за мовчання», — подумав.
А здоровань вже рушив до синього «форда».
— Що? — коротко запитав фарбований.
— Не було оглядин, шеф. Жодна пташка не вилася над гніздом.
— Гаразд, — зітхнув фарбований і глянув на Кабреру, що теж сидів у машині, — ну й жаргон! — Почекаємо.
Минуло вже півгодини, коли Рубіо, який сидів за кермом, перший побачив Альберто.
— Оно він.
Усі повернулися — Альберто входив у майстерню.
Механік ще з контори побачив його, поспішив назустріч:
— Сеньйоре Альварес, ваша машина вже готова, — всміхаючись, доповів він.