КРАХ

Освальдо нишпорив навкруг очима.
— Ну, зробив?
Данієль дістав з ящика невеликий пакет.
— Про всяк випадок зробив півсотні. Тримай.
Освальдо розгорнув пакет.
— Люкс! — глянув він на посвідчення протипожежної охорони. — Працюй так і не матимеш ніякої мороки. Якщо, звичайно, не провалиш мене.
— Облиш, ти ж знаєш, я не зверну назад.
— Так. Але ж зараз, коли плід майже вистиг…
— Так що? Може, маєш сумнів щодо мене?
— Ні, друже. Просто те дільце, що маємо уладнати — то не дитяча забавка.
Данієль огледівся. Крізь вікно було видно, як на кухні порається жінка.
— Тихіше говори, стара ж може почути, — прошепотів.
— А хіба вона не знає про «мандрівку»?
— Ой, хлопче! Вона навіть не знає, що я в це устряв. А якби дізналася, що я її кидаю, таке було б!
— А ти не думаєш її викликати потім?
— Куди ж я її подіну? Хіба не знаєш, що на півночі, в США, на мене чекає Марія?
— Правда! Я й забув.
— Послухай, якщо вже заговорили про це. Виїзд — справа певна?
Освальдо звів руки догори:
— Про що мова! Ти ж знаєш мене.
— Так, проте… Ти ж про це більш не говориш.
— Про це потім, хлопче. Виїзд треба заробити. А тоді жируй собі, коли неждано-негадано опинишся на півночі і розважатимешся зі своєю кралею.
Данієль усміхнувся, сів на ящик, в якому були посвідчення:
— Я знав, ти і Кіт — хлопці надійні. Так що я повинен зробити?
Освальдо прибрав таємничого вигляду, витяг з кишені сорочки аркуш і простяг Данієлю:
— Подзвонити по цьому телефону на нафтоперегінний завод у той час, що тут зазначено, бачиш?
— Так.
— Тому, хто візьме трубку, скажеш усе те, що тут написано. Прочитай, чи все ясно.
Данієль поринув у читання, а Освальдо встав, зробив кілька кроків по комірчині. Обернувся — Данієль вже ховав папірець до кишені.
— Усе зрозуміло? — перепитав.
— Все, — відповів той.
— Гаразд. Друге, що маєш зробити, — це підвезти шістьох дуже важливих для нас людей. Де їх забрати — сповістимо згодом, тому з цієї хвилини ти з дому не відлучайся,
— І де я маю забрати цих типів?
— Не скажу, бо й сам не знаю. Завтра буде нарада в Бона Сієга, там отримаємо останні інструкції. Єдине скажу — їх шестеро, та не знаю, чи усіх ти забереш, чи лише декого. Після наради я і Кіт зателефонуємо тобі, де і скількох ти маєш забрати. Того ж дня треба буде тобі і по телефону дзвонити.
— І усе це ви скажете мені по телефону?
— Так. А що?
— Це ж небезпечно. Якщо хтось підслухає, ми всі провалимося. А я не можу поїхати на цю нараду в Бока Сієга?
Освальдо замислився, провів рукою по голові, відповів, ховаючи очі:
— Розумієш, друже, я передаю лише те, що сказав Кіт. Ти не можеш прийти на нараду, і, наскільки я знаю, нема іншого способу зв'язку, так що…
— Ні, є.
— Який же?
Данієль встав.
— Ходімо.
Через кілька хвилин вони стояли біля виходу. Освальдо тримав у руках пакет з посвідченнями.
Данієль витяг з рота сигару.
— Тобі сподобалася кава?
— Звичайно. Твоя жінка готує її дуже смачно.
— Шкода, що ти більше не покуштуєш її, — засміявся тихенько Данієль.
— Шкода! — усміхнувся і Освальдо.
— Чого так поспішаєш? Побудь ще трохи.
Лице Освальдо знову споважніло.
— Що ти, мені треба виконати ще одне завдання. Мушу побачити ще одного хлопця, механіка, я замовив йому бачок.
— Бачок? Для тебе?
— Ні, друже, для… та ти знаєш.
Данієль торкнувся рукою підборіддя, всміхнувся і підморгнув:
— Ти хочеш сказати, що на нафтоперегінному буде весело, га?
Освальдо ступив крок назад, звів брови і розвів руками;
— Не знаю, хлопче. Уяви собі сам!
— Я тобі казав, що зроблю все можливе, аби встигнути, серце моє, та часу не вистачає. Дивися, уже нарізані всі частини, їх треба лише зварити. Ти не турбуйся, я працюватиму усю ніч, і побачиш…
Маленький механік метушився серед шматків нікелевої сталі, розкладених на підлозі старого гаража.
Освальдо випустив кільце диму:
— Не метушися, друже. Завтра закінчиш. Але вже на вечір має бути готове, так що завтра не йди на роботу.
— Прогули ні до чого. Завтра вранці закінчу.
— Річ у тім, що завтра тобі вже не доведеться тягти лямку, — наголосив Освальдо на останніх словах.
Очиці механіка розширилися, лице під мастилом зблідло.
— Так мені більше не треба буде гнути шию?
Освальдо кивнув усміхаючись.
Механік взяв ослінчика, поставив біля Освальдо і сів.
— От так, так! Мені це подобається. Я знав — як щось путнє наклюнеться, ви мене не забудете.
— Я друг тих, хто зі мною дружить, хлопче. А якщо поважаю когось і бачу, що він чоловік на всі сто, такого я не забуваю. Ти заслужив мою дружбу, і я за тебе піду на все. Адже спочатку сумнівалися, кого взяти — тебе чи того типа з друкарні…
— Кого з друкарні?
— Та там одного, він зробив нам посвідчення протипожежної служби. Тоді вирішили залучити вас обох, але ж я завжди підтримую тебе, то йому дали роботу гіршу, а тобі кращу. Ясно?
Механік кивнув.
— А що той тип — слабак?
— Ні, ні! То рубака, просто гине за нашу справу. Але він мені не приятель, як ти.
— На віки вічні, — запевнив механік.
— От я й рекомендував тебе шефу. Сказав, що ти — серйозний, надійний, і я за тебе ручаюся. І тоді він згодився запросити тебе.
Механік розплився у посмішці, плеснув Освальдо по плечу:
— Дякую, друзяко.
— Сьогодні — я тобі, завтра — ти мені.
Освальдо глибоко затягся димом, кинув сигару, розтер черевиком.
— Послухай, а що я маю робити?
— Доведеться ризикнути… Та хто більше ризикує, у того більше й грошиків буде на Півночі. Ясно? А справа ця певна, бо керують нею звідти, а вони ж на цьому собаку з'їли.
— Отже, після того як упораємось, ми зможемо накивати п'ятами? — запитав механік.
— Звичайно, старий! Це належить до плану. Від'їзд усім забезпечено.
— Ти певен?
— Цілком. Адже ми мусимо ще забрати з собою якихось шістьох типів, вони там потрібні.
— Велике цабе ті типи?
Освальдо знизав плечима:
— Не знаю. Та коли американці так про них дбають, то є причина. В тебе є олівець і папір?
Механік витяг з шухляди робочого столу блокнот із вставленим у нього олівцем.
Освальдо занотував щось у записнику, вирвав аркуш, передав механіку.
— Ось адреса в Бока Сієга. Завтра о дев'ятій вечора мусиш прибути на нараду.
— Їхати своєю машиною?
— Авжеж. Треба ж привезти бачок.
— Так, так.
— Ну то завтра о дев'ятій, — нагадав Освальдо, виходячи.
— До завтра, друзяко, — відповів. механік і зачинив двері.
Тоді підійшов до свого робочого столу, ввімкнув приймач і сів. Залишалося ще багато зробити, щоб закінчити роботу до наради.
Субота, 23 березня.
Двері будинку в Бока Сієга не розчинилися ні разу за весь день. Над будинком зависла така тиша, наче в ньому й не люди були, а заводні ляльки — накрут скінчився, і вони завмерли.
Рівно о дев'ятій голубий «шевроле» порушив тишу. Він припаркувався за «понтіаком» навпроти ґрат палісадника.
— …І поїздом закінчується перша фаза операції. Усе, що я вам розповів, вивчено іноземними фахівцями; ми з Ромуальдо сьогодні ще раз усе продумали і внесли необхідні поправки. Інструкції дуже точні, в них не можна нічого змінювати. Після закінчення диверсії головне завдання — вивезти шістьох чоловік, які зараз у підпіллі.
Аренсібія зробив паузу, щоб перевірити, який ефект справили його слова на чотирьох слухачів. Тоді продекламував з фальшивою пристрастю:
— Це великі люди, безкорисливі борці, їм належить реорганізувати нашу боротьбу в еміграції, вивести її з безвиході, в якій вона опинилася. У недалекому майбутті завдяки знанням та досвіду вони гратимуть надзвичайно велику роль у створенні партизанських вогнищ, які зітруть з нашої землі комуністичний терор і поновлять вільне підприємництво. — Постукуючи по столу, він додав твердо і рішуче: — Ці люди — борці за демократію!