Майже опівночі

— Ти говориш про грабіжника в однині, — зауважив Вінсент. — Чому ти такий певний, що він був сам?
— Бо йому треба було ще вибратися, причому з грішми, — відпарирував Кербі. — Усе впирається в те, як саме йому вдалось ушитися. Більша кількість учасників зашкодила б справі. Втеча стала б такою складною, що операція втратила б сенс. Ні, той, хто утнув таку штуку, мав зіграти всю партію соло. Але ви урвали мене, — усміхнувся він до Вінсента, і той подав йому знак говорити далі. — Так от, лишається ще один спосіб…
Вінсент ледь стримував посмішку: Кербі нагадував кота, який готується до стрибка.
— Усе впирається, я повторюю це знов, у те, як вибратися з банку. Яка користь від тих ста тисяч, коли не можеш з ними втекти? Він вийшов звідти так само, як і зайшов. Згори й угору…
— Лишається тільки два варіанти, — сказав Вінсент. — Ракетний пояс або парашут.
Кербі кивнув.
— П'ю за ваше здоров'я, шефе, ви вельми здогадливі. Ракетний пояс відпадає. Де його дістанеш, та й гуркіт від нього не менший, ніж від реактивного літака на зльоті. Крім того, надто обмежений радіус. Коротше кажучи, — він нетерпляче рубонув рукою повітря, — ракетний пояс відпадає.
— Лишається парашут.
— Точно. Це єдиний можливий спосіб. І не такий уже й складний. А надто для досвідченого парашутиста.
Вінсентові потрібен був якийсь час, щоб усе це перетравити.
— Не знаю, яка площа того даху…
— Я знаю, — сказав Кербі. — Кілька тренувань, і я сам міг би на нього стрибнути, — додав він із спокійною впевненістю.
— Можливо, — погодився Вінсент. — Я й забув, що ти колишній десантівдк.
— І стрибав затяжними, — докинув Кербі, — просто так, для розваги. Правда, це було давно. Але я маю друзів— великих фахівців цієї справи. Я дав їм розміри банку, напрямок вітру тощо і спитав, чи змогли б вони втрапити на ту будівлю. Вночі. Вони сказали, що за доброї видимості влучили б у ціль двадцять разів із двадцяти спроб.
— Ти дав цьому рух?
— Авжеж. Будь-який успіх у тому розслідуванні може допомогти й нам.
Вінсент погодився. Та лишалася ще одна загадка, і він поставив її перед Кербі.
— Гаразд. Купую твою ідею з тельбухами. Але як усе-таки твій приятель забрався звідти?
— На повітряній кулі.
— Як-як?
— Саме так, на повітряній кулі, — повторив Кербі. — Чорт забирай, це ж бо єдиний вихід.
— Слухайте, містере Кербі, не перетворюйте умовисновки на речові докази.
Кербі зареготався.
— Облиште, над цим я попрацював теж. Я підрахував величину підіймальної сили гелію та водню. З'ясувалося таке: якщо наш спільний приятель спускався на спеціальному парашуті, яким користуються в змаганнях на точність приземлення, то між куполом і стропами можна надути повітряну кулю. Якраз таку, що при втечі підійме його самого і все прихоплене.
— А потім що?
Кербі завовтузився в кріслі. Він помітив, що засвітився напис «Пристебніть ремені». Зараз же з гучномовців пролунав голос стюардеси, яка оголосила посадку. Кербі не відповів на запитання, аж поки не пристебнув ремінь.
— Ми встигли тільки перевірити, — сказав він після тієї паузи, — всі можливі способи, в які вони — грабіжник та його помічники — могли здійснити такий політ. Проглянули метеозведення у ніч пограбування. Був сталий вітер. Наскільки пам'ятаю, близько чотирнадцяти миль на годину. Напрям вітру — від фасаду в бік банківського подвір'я. Далі там — якісь озера, кілька пагорбів, потім відкриті поля.
— Отже, ти твердиш, — старанно добираючи слова, почав підсумовувати Вінсент, — що людина, яка пограбувала банк, спустилася вночі на дах з парашутом, узяла гроші, знову повернулася на дах, де її чекала надута повітряна куля, а тоді піднялася в небо?
— Так, саме це я стверджую, — і Кербі схрестив руки на грудях.
— Доказуй уже до кінця, — попросив Вінсент. — Принаймні може вийти цікавий сценарій.
Кербі закопилив губу.
— Щодо сценарію не знаю. — В голосі його прозвучала образа. — Але саме такого висновку я дійшов. Вітер був досить сильний, щоб іще до світанку віднести його на відкрите місце. Там він міг опуститися на другому парашуті, випустивши з надувної кулі газ. Потім його могла де завгодно підібрати якась машина. Коли хочете, навіть літак. Та це вже, в біса, не так і важливо.
— Хтось помітив який-небудь парашут тієї ночі? — Голос Вінсента був оманливо спокійний.
— Ні, — визнав Кербі. — Та це ще нічого не означає. Його могли й не побачити під час спуску.
Вони помовчали. Добре все-таки, що Кербі допомагатиме йому, подумав Вінсент. Не виключено, що він має рацію. Адже він справді зібрав досить-таки вагомі докази на підтвердження своїх висновків. Навіть якщо вони чисто умоглядні, не підтверджені свідченнями очевидців, однаково не можна скидати їх з рахунку. Якщо всі…
Вінсент продовжив свою думку вголос:
— Якщо всі твої не підтверджені жодними фактами висновки виявляться слушними, то який зв'язок існує між пограбуванням банку і зникненням літака?
— Зв'язок? Боже мій. Бобе, та він же білими нитками шитий!
— А чи не занадто ти квапишся з…
— Де там занадто! Два злочини, здійснені тими самими методами, однаковим почерком, за короткий проміжок часу… Та вони просто не можуть бути не пов'язані між собою!
— Якщо ця твоя уявна надувна куля раптом лусне, тобі доведеться довго падати, — застеріг його Вінсент.
— Ви маєте кращі гіпотези? — відпарирував Кербі.
— Слабкий аргумент, — зауважив Вінсент, посміхаючись. — Ти огризаєшся, а не відповідаєш. У тебе все?
— Ні, не все, — з удаваною образою буркнув Кербі.
— Ну, давай, — засміявся Вінсент. — Можеш вважати, що я довго тебе умовляв.
— Здається, у нас трохи більше часу, ніж ми вважаємо.
— Ти мене підбадьорив, — насмішкувато сказав Вінсент. — Послухаємо, що далі.
Кербі перейшов на поважний тон.
— Яз початку до кінця уважно перечитав звіт із Канзас-Сіті, — мовив він. — В ньому багато дивного.
Вінсент нетерпляче зажадав пояснення. Кербі поглянув у ілюмінатор і знов обернувся до Вінсента.
— Маємо чоловіка, — сказав Кербі, — молодого негра з атомною бомбою у валізі, який намагався найняти квартиру в самому центрі Канзас-Сіті. В чомусь цей чоловік або його банда жорстоко прорахувалися. Вони захотіли найняти квартиру в будинку, де надзвичайно вороже ставляться до негрів. Це була їхня перша помилка. Полягала вона в тому, що вони не підшукали собі такого місця, де не привертали б нічиєї уваги. Але чому вони обрали саме той будинок? Дуже просто, — відповів Кербі на власне запитання, — будинок розташований поблизу центру міста. Ви ще не згубили нитку?
Вінсент похитав головою.
— Гаразд, тоді слухайте далі. Я намагаюся зараз простежити за ходом їхніх міркувань, тобто міркувати за них. Чом би їм не найняти квартиру в районі, де мешкають кольорові і де ніхто не зчиняв би галасу? Річ у тому, що вони стали жертвою своїх хибних уявлень, — наголосив Кербі з несподіваною силою. — Вони не подумали, що вибух атомної бомби в будь-якому районі міста однаково викликав би найстрахітливіші руйнування. Вони чомусь вирішили, що їхній задум виграє, коли бомба вибухне в центрі міста. Такий висновок привів їх до помилки, яка й дала нам першу нитку. Управитель будинку виявився запеклим расистом. Саме це й полило воду на наш млин і порушило плани банди. — Кербі аж сяяв від самовдоволення. — Крім усього, та подія показала нам, що вони старанно готуються до якоїсь акції й не дуже квапляться, отож…
— Я втрачаю нитку, — попередив Вінсент.
— Напружте свою увагу, шефе, — кинув Кербі. — По-перше, навіщо знадобилася їм квартира?
— По-моєму, це ясно.
— Ви помиляєтесь так само, як помилився я! — весело вигукнув Кербі. — В цій квартирі ключ до всієї їхньої поведінки.
— Так, так. Здається, я починаю розуміти.
— Ну, то навіщо знадобилася їм квартира?
— Звичайно, — не зовсім упевнено почав Вінсент, — вони могли б підірвати бомбу де завгодно. У машині, в автопричепі, в мотелі…