Зуби дракона

— Йди, Майю! — наказав Сатіапал.
Хвора поворухнулась, покликала стривожено:
— Іване, ти?
Сатіапал сів на ліжко й узяв її тонку суху руку.
— Іване, він не приїхав?
— Приїхав, люба.
Вражений дивним зверненням хворої до свого чоловіка, Лаптєв аж тепер звернув увагу, що цей діалог відбувається на чистій російській мові. Отже, дружина індійського раджі — росіянка?!.. Так ось чому вона зажадала бачити російського лікаря!
— Я приїхав, пані. Сьогодні я вас оперую, а за два тижні ви цілком одужаєте.
— Де ви?.. — хвора, обмацуючи руками повітря, поводила головою. — Я стала зовсім погано бачити… Тобто я не бачу нічого…
“Пухлина тисне на зорові центри… — фіксував Лаптєв. — А може, навіть зруйнувала їх”.
Він узяв хвору за руку, професійним рухом намацуючи пульс. Серце хворої билося прискорено й уривчасто. Кепська справа!
— Скільки вам років, пане лікарю?
— Тридцять п’ять.
— І ви… — вона затнулась.
— Так, я зробив кілька подібних операцій. Всі вони скінчилися вдало… Пробачте, мені треба вас оглянути.
Огляд ствердив: становище хворої майже безнадійне. Навряд чи вона витримає тривалу й важку операцію. Хвора, мабуть, розуміла це й сама.
— Я дуже хотіла б ще хоч раз глянути на Росію… Тільки глянути… А тоді можна було б померти…
— Ви будете жити довго! — впевнено сказав Лаптєв. — Я розумію пана Сатіапала: він не міг вас оперувати, бо надто хвилювався б. Але операція, зрештою, нескладна. Все буде гаразд.
Він торкнув Сатіапала за рукав. Час іти: перед операцією хірург повинен спочити.
Професор зрозумів його і зробив знак, що лишиться тут. Лаптєв вийшов з кімнати.
За дверима стояла Майя. Тепер доцент вже не сумнівався, що вона — дочка Сатіапала. Батько дав їй свої темні виразисті очі, мати — чудове русяве волосся. Це було дивне, своєрідне сполучення: краса, яка впадає в око і довго не забувається.
Дівчина не запитала нічого, тільки брови стурбовано зійшлися в неї на переніссі та погляд став благальним.
— Не знаю, — сказав Лаптєв. — Шансів на успіх дуже мало.
Він швидко пройшов у призначену для нього кімнату, ліг. Але заснути не вдалося.
Надії на успіх, справді, майже не було. Лаптєв збрехав хворій: він не тільки не робив таких операцій, а навіть не чув, що цим міг похвалитися хтось інший. Однак в ньому вже спалахнула та несамовита впертість, яка завжди виникала в хвилини, коли доводилося ставати до майже безнадійного двобою із смертю.
І тільки коли хвору поклали на операційний стіл, доцента охопив сумнів у доцільності затіяної справи.
Надто чужим, незвичним було все довкола. Дратували нестандартність обладнання операційної, невдале розташування люстри над столом. Турбувало те, що важко буде порозумітися з хірургічною сестрою: вона звикла асистувати Сатіапалові, то годі й сподіватися, що мовчазний жест або навіть погляд іншого хірурга накаже їй зробити те чи інше. І, нарешті, зовсім нестерпною були присутність в операційній сторонніх.
Так, Сатіапал для Лаптєва зараз не хірург і не родич хворої, а небажаний глядач, якого, на жаль, не можна виставити за двері. В білому халаті, масці, шапочці, він стоїть посеред кімнати, піднявши обидві руки в стерильних рукавичках догори, — так, ніби капітулює перед жорстоким ворогом або благає у богів чуда. І хоч це — звичайна поза хірурга перед операцією, вона дратує Лаптєва, бо професор Сатіапал, уникнувши боротьби за життя, тепер стовбичитиме над душею, як грізний і несправедливий суддя.
“Не слід було братися до операції за таких обставин і в такому настрої! — стурбовано думає доцент, і це дуже зле, бо щонайменша краплина сумніву діє на мозок, я с отрута, розхитує силу волі. — Не слід було братися… Але ще не пізно відмовитися…”
Тільки ні — пізно! Хірургічна сестра схилилась над хворою. Краплина по краплині падає на марльову маску ефір. А хвора шепоче російською мовою:
— …вісімдесят сім… вісімдесят вісім… Іване, сьогодні перший день Азарха. Ти пам’ятаєш, Іване?.. — І знову одноманітне: — вісімдесят дев’ять… дев’яносто… дев’я… но… сто…
Все. Хвора заснула. її губи заворушилися, і з них злетіло ще одне, ледве чутне, слово:
— Андрійку!
Лаптєв здригнувся: звідки вона взнала, як його звуть? Адже він нікому в цьому маєткові не сказав свого імені!.. Але над цим вже не було часу замислюватися. Він ступив крок вперед і простягнув праву руку. Чи то хірургічна сестра проґавила, чи то він сам не розрахував відстані, але стерильний пінцет випорснув з пальців і брязнув на кафельну підлогу.
— Ч-чорт! — неголосно вилаявся доцент.
Все було проти нього. Асистентка не розуміла його жестів, і йому доводилося в найнапруженіші секунди розпорошувати свою увагу, щоб пригадати назву того чи іншого інструмента на чужій мові. Пухлина була далеко більшою, аніж передбачалося, тому довелося додатково поширити операційне поле. У хворої раптом зупинилося серце. Треба було кинути все і рятувати їй життя.
Лаптєв відчував, що робить все не так, як слід. Правда, руки машинально виконували потрібні рухи, але зникла та дивовижна чутливість пальців, яка дозволяє провести лінію розрізу саме в потрібному місці і не збочити ані на міліметр.
— Що ви робите?! — зойкнув Сатіапал і підскочив до стола.
— На місце! — крикнув Лаптєв. — Сестра, затискач!
З пошкодженої артерії чвиркнула кров. І це зразу отверезило доцента. Він забув про усе в світі, крім найголовнішого, діяв скальпелем упевнено й точно, відокремлюючи пошкоджені клітини від здорових.
Та ось доцент сповільнив рухи. Він забрався в глибини людського мозку, — туди, куди ще не забирався ніхто. Тепер надія лише на інтуїцію. Однак на неї покладатися можна з обережністю і тільки тоді, коли маєш можливість перевірити правильність вибраного рішення, а тут за якихось кілька секунд треба проаналізувати десятки можливих варіантів, врахувати силу-силенну обставин…
Сатіапал тупцював на місці. Лаптєв не дивився в його бік, але мимоволі уявляв, як шаленіють, сповнюються ненавистю очі професора, спрямовані на недотепу-доцента.
— Геть! — закричав Сатіапал. — Ідіть! Я сам!
— Не галасуйте! — Лаптєв одмахнувся, як од мухи, зробив ще кілька рухів скальпелем і одійшов убік. — Прошу!
Тепер глядачем став він.
Лишалося зробити небагато, але це була найважча частина операції. І тут виявилося, що Сатіапал справді мав підставу пишатися з себе: те, над чим Лаптєв морочився б ще з півгодини, професор скінчив за кілька хвилин.
За мовчазним знаком Сатіапала сестра хапливо одкрила великий нікельований бікс. Його вщерть заповнювали тампони, просочені густою синьою рідиною.
“Що він хоче робити?!” — жахнувся Лаптєв.
Сестра брала ці тампони довгими щипцями-корнцангом і подавала Сатіапалові. А той видавлював рідину з тампонів у рану, вимивав і витирав її, густо присипав якимось червоним порошком, — взагалі, робив щось неприпустиме, неймовірне.
Лаптєв круто повернувся й вийшов з операційної. Якщо хвора й мала шанс на життя, то після останньої процедури Сатіапала цей шанс зник.
Доцент пішов довгим коридором, прямуючи до своєї кімнати, але помітив, що йде хибним шляхом. Він поткнувся в одні двері, потім в інші. То все були порожні, посновані павутинням приміщення. Нарешті йому почулося якесь шарудіння. Він підвів голову і побачив невелике заґратоване віконце в глухій стіні коридора. У віконці на мить з’явилося і одразу ж зникло обличчя рудої підстаркуватої людини.
— Послухайте, — гукнув Лаптєв, — як пройти до круглого залу?
Ніхто не відповів. Доцент знизав плечима і пішов назад. Біля операційної він наскочив на Сатіапала.
— Спасибі! — глухо сказав професор. — Пробачте за образу. Ви зробили операцію так, як зробив би її я.
— Хвора житиме?
— Не знаю.
— Тоді — компліменти завчасні! — сердито сказав Лаптєв.