Чорні зорі
Володимир Савченко
ЧОРНІ ЗОРІ
Експеримент є безжалісним і суворим суддею праці теоретиків. Цей суддя ніколи не каже про теорію “так”, у кращому разі каже “можливо”, а найчастіше заявляє “ні”.
Альберт ЕЙНШТЕЙН
Науково-фантастична повість
Пролог
СПОСТЕРЕЖЕННЯ СТЕПАНА ГЕОРГІЙОВИЧА ДРОЗДА
Наближення світанку можна було вгадати лише по тьмяніючих зорях та по слабкому, схожому на легенький протяг, вітерцю. На південному заході танула за деревами заграва місяця. В саду, де містилися павільйони Полтавської гравіметричної обсерваторії, було сонно й тихо. Степан Георгійович Дрозд, науковий працівник, навіть задрімав, сидячи на ґанку свого павільйону.
Вогкуватий передсвітанковий вітрець здмухнув дрімоту. Степан Георгійович мерзлякувато знизав плечима, запалив цигарку й глянув на годинник. Сьогодні він мав намір точно визначити географічну широту обсерваторії. Це було необхідно для вивчення річних коливань земної осі, якими Степан Георгійович займався вже протягом трьох років.
Зеніт-телескоп стояв націлений у темно-синє небо, в точку, де вдосвіта, о шостій п’ятдесят одна, мала з’явитися маленька, невидима для простого ока зірочка в сузір’ї Андромеди: за її положенням вимірювалось кутове відхилення широти. До призначеного часу лишалося ще двадцять хвилин, можна було спокійно покурити, поміркувати…
Його побудували недавно — великий, справжній астрономічний павільйон, з кам’яними стінами й розсувним дахом, що обертався. Раніше спостереження провадились у двох дерев’яних будівлях, схожих на ларьки для дрібної торгівлі. Молоді співробітники так і називали їх жартома “ларьками”. Степан Георгійович глянув у той бік, де між деревами невиразно бовваніли старі павільйони. Еге ж, працювати в них було нелегко. Особливо взимку — мало не задубієш. Та й рефрактори там маленькі, слабкі. Не те, що оцей.
Степан Георгійович ладен був пишатися новим телескопом, встановленим у кам’яному павільйоні. Адже він сам монтував його майже рік, робив розрахунки, замовляв лінзи… “Звичайно, не Пулковський, — лише двохсотразове збільшення. Та для наших вимірювань і цього досить…”
Світало. На сході сіріло небо. Силуетом, який не набув ще денного забарвлення, височіла двоповерхова, у східному стилі, будівля обсерваторії. В саду й далі, вздовж бруку, що спускався до міста, погойдувався прозорий туман.
Дрозд знову глянув на годинника: шість годин сорок п’ять хвилин — час розпочинати. Потер закоцюблі руки й увійшов до павільйону.
Хоч надворі вже був світанок, невеличкий круг неба в окулярі чорнів, як і вночі. Заповітна зірочка блакитною цяткою повільно скрадалася зліва до перехрещення окуляра в зеніті. Степан Георгійович, звично глянувши в окуляр, уже хотів було відвести очі, як зненацька в телескопі швидко майнуло щось темне, велике й довгасте. Воно закрило зірочку й зникло. Степан Георгійович зміркував не відразу: “Птах? А може, привиділося напруженим очам?” Проте зірочки в окулярі вже не було, замість неї виднівся світний розпливчастий слід. “Метеор? Але чому ж він не світився?”
Ці роздуми тривали кілька секунд. Степан Георгійович глянув угору й побачив у щілині купола тонку білясту смужку: вона нарощувалась у північному напрямі, повільно згасаючи на півдні. Такий слід залишають великі метеори, але цього разу на початку сліду яскравого метеора не було.
“З півдня на північ, по меридіану”, швидко визначив Дрозд і, ввімкнувши мотор, почав повертати трубу телескопа за слідом.
Руки діяли вправно й звично. Коли об’єктив телескопа дійшов до початку смуги, Степан Георгійович зупинив мотор і взявся за коліщатко ручної подачі. Небо вже посвітлішало, і Дрозд побачив, як в об’єктиві з’явилося чорне довгасте тіло. Важко було координувати рухи: перевернуте зображення тіла в телескопі мчало не в той бік, куди рухалась труба. Ось труба дійшла до упору й зупинилася. Тіло зникло…
Степан Георгійович, немолода людина, був звичайний собі співробітник рядової обсерваторії. Він давно, ще до закінчення університету, переконався в тому, що в астрономії значно більше чорнової роботи, ремонтної та обчислювальної, ніж спостережень, і ще більше спостережень, ніж відкриттів. Поблизу обсерваторії він мав будиночок, сад, сім’ю; не любив висуватися поперед інших і навіть був певен у глибині душі, що, хоч він і астроном, знімати зірки з неба йому не судилося…
Тому цей несподіваний випадок так приголомшив і схвилював його, що серце закалатало. Механічно розкручуючи коліщатко назад, щоб знову спрямувати телескоп у зеніт, і куйовдячи вільною рукою рідке волосся на потилиці, Степан Георгійович напружено думав: “Що б це могло бути? Тіло не збиралося падати, не було розжарене, хоч і летіло з величезною швидкістю: повітря ж світилося… Супутники Міжнародного геофізичного року? Але ж вони давно вже-відлітали своє, потрапили в атмосферу й згоріли… Та й форму вони мали іншу…”
Вже зовсім розвиднювалось. Усе навколо набувало природних денних барв. До сходу сонця лишалося не більше як півгодини. У відчинені двері павільйону Степан Георгійович бачив схил горба, на якому містилася обсерваторія, вулицю. Нею проїхав перший велосипедист. Ліхтарі на стовпах горіли тьмяно, нічого не освітлюючи. Місто прокидалося.
Степан Георгійович похапцем глянув на стрілки годинника: “Ого! Рівно шість годин сорок вісім хвилин — пропускаю зеніт!” Він довів трубу телескопа до вертикальних рисок на кутомірі, припав оком до окуляра, шукаючи зірочку, і… побачив таке ж самісіньке довгасте тіло, що зникало з об’єктива. Тепер, віддзеркалюючи ранкові сонячні промені, воно на мить блиснуло і щезло. Знову!.. Це вже друге! А може, й не друге? Може, він проґавив декілька? Дрозд різко крутнув ручку і повів телескоп навздогін незрозумілому метеорові.
Тепер він був підготовлений і міг швидше впіймати тіло в об’єктив. Воно йшло з півдня на північ над меридіональною щілиною павільйону і мало таку ж снарядоподібну форму, як і перше. Більше Дрозд нічого не міг розгледіти: тіло швидко промчало за межі видимого в телескоп неба.
Степан Георгійович вибіг з павільйону й подивився на північ. Він був далекозорий і предмети на відстані бачив добре, але зараз нічого не помітив у зарожевілім небі, крім найяскравіших зірок. Дрібні вже згасли.
“Що ж це таке? Адже тіла рухалися, безперечно, в атмосфері…” Він розгубився. Не роздумуючи й хвилини, Дрозд кинувся в обсерваторію, до телефону.
Комутатор довго мовчав. “Позасинали там, чи що?!”
— Алло! Алло!
Нарешті, в трубці клацнуло, і сонний жіночий голос відповів:
— Комутатор слухає.
— З’єднайте мене з телеграфом… Телеграф? Це з обсерваторії. Прийміть блискавку: “Пулково, обсерваторія… Спостерігав о шостій сорок п’ять і шостій сорок вісім два тіла снарядоподібної форми, кома…” Записали? “Траєкторія по меридіану з півдня на північ, крапка. Науковий співробітник Полтавської гравіметричної обсерваторії Дрозд…” Таку ж телеграму надішліть в обсерваторію Харківського державного університету…
Степан Георгійович подивився на стрілки годинника: рівно сьома година ранку. Час для вимірювання широти безповоротно втрачено. Вперше за багато років він не провів спостереження, хоч для цього були всі сприятливі умови…
***За кілька хвилин перед тим, а саме — о шостій сорок три, радіолокатори служби спостереження за повітрям Чорноморського узбережжя засікли переліт з боку Туреччини на територію СРСР двох балістичних ракет. Треба сказати, що незадовго до цієї ночі над Чорномор’ям стався один з тих випадків міжнародного хуліганства, після якого зацікавлені держави обмінюються нотами, а на місце події з центра виїжджають комісії для розслідування. Над Україною на граничній висоті пролетів невідомий літак і повернув назад. Його виявили з запізненням і не змогли приземлити. Після цього неприємного випадку служба спостереження працювала особливо чітко й пильно.
