Ставка більша за життя. Частина 3

Вона невимушено розсміялася.
— Не вдалося, Клосс, — сказала вона. — А я вже сподівалася, що мені пощастить завербувати вас до Інтеллідженс Сервіс, — вона знову засміялася. — Ходімо до штандартенфюрера Ресмана, він чекає на нас… Кумедна ситуація, чи не так?
Клосс удавано здивувався і почав і собі сміятися. Ідучи за нею коридором, він думав, що ситуація справді була б кумедна, якби Марта Ковач, як і він, грала подвійну роль. Але про це він, мабуть, ніколи не довідається.
Коли він зупинився біля балюстради мосту, щоб глянути на каламутні води затоки, то, повернувшись, побачив украй змученого свого переслідувача. Мабуть замислившись, він ішов дуже швидко. До умовленої зустрічі з консулом Гранделем лишалося двадцять хвилин. Клосс вирішив дати шпикові п’ять хвилин на перепочинок.
2
Радник Вітте не з найкращими почуттями піднімався сходами, думаючи, що виклик до шефа не віщує нічого доброго. Коли три місяці тому Грандель — як і сьогодні, щойно вступивши у свої права, — викликав його до себе, то Вітте почув, що міністерство, задля економії валюти, наказало відкликати до Німеччини родини своїх закордонних працівників. Він ледве переконав шефа, щоб той дозволив його дружині й дітям лишитися у Стамбулі принаймні до відпустки. Зрозуміло, Вітте більше не одержував грошей на родину, але добре вже те, що не треба вертатися до бомбардованої країни саме зараз, коли посилилися нальоти союзників, коли тріумф німецької зброї, очевидний для Вітте ще три роки тому, не є вже цілком надійним, а якби Вітте мав сміливість визнати власні сумніви, то повинен був би ствердити, що аніскілечки не вірить у перемогу великої Німеччини, і йому не відомо лише, коли саме настане крах божевільних марень про загарбання світу. Може, Грандель хотів повернутися до тієї розмови, розпочатої ще три місяці тому? Може, йому нагадало про це міністерство? Адже тепер перебування родини Вітте в Стамбулі не коштує рейхові ні шілінга. Отже, економія валюти, можливо, була тільки зачіпкою, а вони, мабуть, хочуть відіслати його дружину й дітей до Німеччини як заложників або вже пронюхали, що комісійна плата за доставку невідкладного вантажу манганової руди була надто висока, навіть для Стамбула, і беручи до уваги стан війни… Важко. Якщо вони й справді захочуть зробити це, він намагатиметься максимально відкласти рішення, а потім, продавши геть усе, що знає, яким-небудь розвідкам, сховається десь подалі від Європи І терпляче дочікуватиметься закінчення війни.
Це рішення, а може й думка про те, що за мить його мірятимуть пильні очі Ельзи фон Тільден, секретарки шефа, байдужої старої діви, до останку відданої нацизмові (“Нема нічого гіршого за нацисток, які лишаються старими дівами”, — звик він говорити своїй дружині, коли був цілком певний, що ніхто його не зможе почути), трохи поправила йому самопочуття, бо, відчинивши двері до консульського секретаріату, Вітте мав веселий вираз обличчя.
— Heil Hitler, Ельзо, — сказав він доброзичливо. — Ви не знаєте, нащо мене викликав старий?
— Він уже п’ять хвилин чекає на вас, — відрубала вона байдуже.
Вітте прочинив оббиті клейонкою двері консульського кабінету. Грандель мовчки показав на крісло навпроти письмового столу і ще якусь хвилю переглядав ранкову пошту. Консул зробив якусь позначку на берегах останнього листа, зняв окуляри, старанно закрутив свій “ватерман” і тільки тоді поглянув на Вітте.
— Ви все зробили у зв’язку з прийомом?
— Так, — охоче відповів Вітте, радий, що розмова йтиме про те, за що він анітрохи не побоювався. — Кухарів і кельнерів, пане консул, замовили, запрошення розіслали. Але… — Він замовк і подививсь у водянисті очі консула. Були в цьому погляді і відданість підлеглого, а також і натяк на своєрідну конфіденційність. — Я побоююсь щодо гостей, — закінчив він думку. — Дзвонив до мене секретар голови міської управи, що голова повинен бути цього дня в Анкарі. Безперечно, прийде жменька наших друзів, представники фірм, з якими ми підтримуємо торговельні стосунки. З офіційного боку прийдуть, мабуть, нижчі чиновники.
— Вас це дивує, Вітте? — Грандель звів брови над короткозорими очима. — Мене — ні. Перша-ліпша зміна на фронті не на нашу користь, і турки відразу посилають на наші прийоми якихось другорядних осіб. Любий раднику, я переконаний, що невдовзі голова міської самоуправи й найзнаменитіші люди благатимуть у нас аудієнції. Досить одного переможного наступу. Адже ви знаєте цих гендлярів, цей, — він чмихнув, — східний ярмарок. А зараз треба триматися так, ніби ми цього не помітили. Прийом має бути скромний, це зрозуміло, адже наша країна бореться, ми не можемо дозволяти собі розкіш, однак усе слід робити в найкращому тоні. Ви розумієте, що я маю на увазі? Запрошуйте, кого можна. Нижчі службовці знають інколи більше за своїх шефів, а тримати язик за зубами ще не навчилися.
— Я такої ж думки, пане консул, — квапливо погодився Вітте.
— Ще одне, — Грандель зробив паузу. Він затарабанив пальцями по склі на письмовому столі. Консул, примруживши очі, дивився на свого співрозмовника.
Мовчання тривало недовго, заледве кілька секунд, але Вітте відчув, як його опосідає страх. Якби не сидів у кріслі, то, безперечно, впав би. За мить він про все пошкодував: і про заробітки, і про свій приїзд до Стамбула, і навіть про те, що з’явився на виклик консула. “Зараз увійде Петерс”, — майнуло в голові. Петерс був офіційно водієм консула, але ніхто в консульстві не сумнівався, хто насправді цей чоловік із квадратною щелепою і розбитим носом колишнього боксера, який майже не виймає руку із завжди чимось набитої кишені. Вітте багато разів замислювався: хто порядкує у консульстві — Грандель чи шеф служби безпеки Петерс, без якого не міг би обійтися цей клаптик німецької території посеред чужого міста? На щастя, двері не відчинились, і в них не показався Петерс.
— Ще одне, пане раднику, — повторив Грандель. — Ви й досі підтримуєте стосунки з Христопулісом?
— Адже ви знаєте, що це входить у коло моїх обов’язків, — відповів Вітте, сподіваючись, що консул не помітить у його голосі тремтіння. — Це завдяки йому мені вдалося влаштувати негайну доставку мангану.
— Він добрі гроші дістав за цю послугу, — буркнув консул і махнув рукою, ніби давав зрозуміти, що не про це мова. — Ви зустрічаєтеся там, де й раніше?
— В “Кафе Розе”, — відповів Вітте.
— Чудово, — сказав консул. — Сподіваюся, ви ще там будете перед прийомом. Я був би дуже радий, якби панна Розе погодилася прийти до нас. Запрошення ви передасте особисто. Особисто, — повторив консул. — Знайомство з цією дамою знадобиться нам у нашій роботі…
“Ще б пак”, — подумав Вітте. Він знав уже від Христопуліса, що старому Гранделю кортить зустрітися з гарненькою власницею нічного закладу. Проте багаторічний досвід німецького чиновника — не абищо. Із скам’янілим обличчям він погоджувався з невиразними висновками шефа про користь, яку може принести консульству така можлива прихильниця, як панна Розе. Одночасно йому хотілося побити себе за це прокляте почуття страху, яке оволоділо ним кілька хвилин тому. Та після того він ураз ніби помолодшав на кілька років, хутко схопився з крісла, коли Грандель завершив свою тираду.
— Зрозуміло, пане консул, я не тільки передам їй запрошення, але й зауважу пошепки, що панові консулу вона особисто до вподоби…
Вже коли відчиняв двері, на нього звалився удар, який він передчував із самого ранку. Вітте аж захитався від слів консула, кинутих мимохіть, ніби ненароком.
— Ще одне, Вітте, я забув сказати вам, що міністерство торгівлі надсилає якогось ревізора — він може з’явитися кожного дня. Придивіться до нього.
— Гаразд, пане консул, — сказав Вітте і зачинив за собою двері.
У секретаріаті він зустрівся очима з байдужим, похмурим поглядом панни фон Тільден.
“Вона схожа на ентомолога, який роздивляється комаху, наколену на шпильку, — подумав він. — І ця комашина — я”, — усвідомив Вітте вже на сходах.
3