Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90

Ось що бачили ці низькі піщані береги. Ось де на очах в єдиного свідка занурювався в небуття екіпаж червонофлотців. Ось біля якого місця годилося б поставити бодай якийсь знак: тут, під двадцятиметровим шаром каламутної прибережної води, — вісімдесят обірваних доль, сторінка закривавленої військової історії.
Знак? Чому знак? Пам’ятник! Хіба це не під силу тим, хто зумів знайти в морській безодні заповітний фотокадр, а потім, збиваючи коліна та лікті, задихаючись на останніх літрах повітря, ступив на палубу легендарного есмінця?
— Давайте зробимо ось як, — запропонувала Катерина. — У нас на борту — якір есмінця. Встановимо його просто на землі.
— Так-так, — підтримала її Лариса. — Тільки на отому пагорбі. Навпроти місця загибелі “Кирова”…
— А це ідея! — приєднався до розмови Голуб. — Не треба ніякого граніту… Але до якоря я б поклав і якірний ланцюг. А зверху прилаштував би зірку… Ту саму, що хлопці зняли з носової частини…
Днів через два, коли настав час рушати додому, на Тендрівській косі з’явився пам’ятник. Якір та ланцюг підсохли — і червона іржа на них здавалася кров’ю…
— Погляньте! — скрикнула Катерина, звертаючи нашу увагу на дивовижну метаморфозу.
І в цю мить у вишині чистого лазурного неба вдарила громовиця. То салютував, рвучи звуковий бар’єр, невидимий реактивний… А “Бриз” уже рушив у бік Очакова. Гули всі три суднових дизелі. Вириваючись з-під корми, туди, де червоно пломенів пам’ятник матросам-кіровцям, слалась біла піняста доріжка.
 
ПРИГОДИ
 
Микола Шпаковатий [3] 
Я — БОРТ 13–86… 
Повість
Час, що усе поглинає
Удруге потрапив Іван Нетребчук до цього міжнародного африканського аеропорту, злітно-посадочна смуга якого бігла вздовж узбережжя Індійського океану. Коли три роки тому він прилетів сюди, то океан був гладенький і чистий, наче намальований у напівсвітлих кольорах досвідченою рукою мариніста. Нині ж штормило, і великі темно-зелені хвилі раз по раз гахкали у високий берег, на якому стримів кількаповерховий аеровокзал. Це заважало Іванові зосередитись: ніяк не міг уявити тієї миті, коли нарешті дівчина-стюардеса оголосить, що літак перетинає Державний кордон Радянського Союзу.
За цих три роки Нетребчук у відпустку так і не зібрався: роботи щодень — з ранку, до смеркання, та й платили не так уже густо, на дорогу туди й назад треба було вбухати чи не річний заробіток. Тож не дуже й поривався — терпів. Двом його колегам, інженерам-нафтовикам, з котрими знався ще в студентські роки, поталанило більше — їх разом відправили на захід країни, в савану, де нещодавно наші ж геологи знайшли; нові нафтові родовища, а його (і чим він так сподобався посольському функціонерові?) залишили поблизу столиці, на старих, добряче занедбаних і — що було зовсім кепсько — з незнайомим застарілим обладнанням вишках. Довелось йому самому працювати з кількома десятками робітників-негрів, з яких лише декотрі розуміли англійську. Перекладача йому за два роки так і не дали, хоча не раз обіцяли і посольство, і місцеве управління нафтової промисловості. Втім, вийшло на краще: з за цих три роки навчився досить пристойно говорити місцевою мовою — банту, непогано розумів й офіційну — португальську. Таки мудро кажуть люди, що лихо не без добра.
Пропонували йому в посольстві продовжити контракт ще на два роки, але відмовився. Гай-гай, це ж три роки, як один день, люто смажило його чуже палюче сонце…
Нетребчук знічев’я косував на широченний екран японського телевізора, звідки темношкірий супермен раз по раз палив із кольта у білий світ і після кожного пострілу галантно посилав бозна-кому повітряні поцілунки. З численних динаміків, що були розтикані по всіх закутках аеровокзалу, линула тиха джазова музика. Її інколи уривав м’який жіночий голос, що португальською й англійською мовами сповіщав про черговий рейс. У просторому залі, розділеному прозорими скляними перебірками на рівні квадрати, снували пасажири. Здебільшого це були негри, араби та мулати. Лише зрідка можна було побачити занепокоєне обличчя білого. Поміж пасажирів, котрі, вмостившись у глибокі м’які крісла з яскраво-зеленим матерчатим оббиттям, явно нудьгували, граційно походжали довгоногі й вузькоплечі дівчата-негритянки, навперебій пропонуючи морозиво, бутерброди, мінеральну та фруктову води. Якщо у котроїсь із них щось купували, дівчина надовго заклякала в низькому поклоні, а тоді так само довго завчено всміхалася.
Івана дівчата-рознощиці чомусь вперто обминали, хоча, як він устиг помітити, біля європейців зупинялись особливо часто. Він спробував поглянути на себе збоку: потерті до білого старенькі, ще з дому, джинси, непевного кольору, вилиняла безрукавка, добряче стоптані кросівки й худа спортивна сумка через плече. “А може, їх відстрашують мої непривітні й сторожкі очі?” — усміхнувся сам до себе. Старий кульгавий негр Самора, його помічник на вишці, в день зарплати після кількох ковтків рому завжди його запитував: чи у Радянському Союзі в усіх такий похмурий та важкий погляд? Самора був єдиним із робітників, хто приїхав до аеропорту проводжати його. І хоча Іван знав, що решта не змогли — в останні місяці план хронічно не виконувався, знизилися заробітки, — все ж у ньому зринуло почуття образи: що не кажи, три роки разом ковтали гарячі нафтові випари. Тому був до сліз розчулений, коли, приїхавши в аеропорт, ще здалеку побачив щуплявого Самору. Щоправда, Самора дуже квапився й чекав його лише для того, щоб потиснути руку й передати подарунок бригади — електронний швейцарський годинник “Омакс” останньої моделі. Нетребчуку було ніяково за такий дорогий подарунок, знав-бо напевне, що нафтовики зовсім не розкошують у своїх очеретяних хижках. Він гарячково міркував, як відмовитись од годинника, та, так нічого й не надумавши, зняв свою позолочену “Победу”, що йому років дев’ять тому подарувала на двадцятиріччя Леся…
Зблякле осіннє сонце вже підкочувалось до небокраю, і довга безформна тінь від гайку молодих дубчаків простягла стопалі руки через свіжу ріллю аж до виполосканої рясним нічним дощем бетонки — тренувальної злітно-посадочної смуги аеродрому. Вони всі, шестеро хлопців-курсантів та інструктор, стовбичили біля будки, наче прикуті ланцюгами до землі, і лише незмигно, приголомшено дивились на вібруюче крило планера, що ріжком стирчало з ріллі біля дубняка. У вухах стояв сухий тріскіт фанери, й чулося — на другому березі річечки, біля села, тривожно ревла худоба.
Потім вони гуртом бігли, шпортаючись у брилястій ріллі, бігли, скільки духу було, ніби намагаючись наздогнати згаяну біля будки мить. Враз звечоріло, річечка потемнішала, і чорні береги, ніби насуваючись один на одного, виштовхували з її глибин усе розпачливіше худоб’яче ревіння…
Раптова темінь, здавалось, не торкнулася лише Лесиного обличчя — так неприродно біліло воно на жмутикові прижухлої трави обіч ріллі, за кілька кроків од уламків планера. Біла косинка в червону цяточку зсунулась дівчині на шию, й було добре видно, як на скроні слабенькими поштовхами пульсувала тонка цівочка крові, як дрібно тремтіли довгі, ледь підфарбовані чорною тушшю вії.
Іван упав навколішки, квапливо затулив долонею червону цівку… Щойнол його рука торкнулась скроні дівчини, як вона повільно розтулила повіки, осмислено й радісно — самими лише очима — всміхнулася…