Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86

— Ц-це вже п-пахне п-порохом, — прокоментував Торлоу.
— П-порохом, — передражнив його Саттон. — Атомом не хочеш?
— Не каркай! — Брайлі заплющив очі, потягнувся всім тілом. — Ех, заснути б так років на двісті-триста! Прокинувся — скрізь спокій, порядок. Ніяких сутичок. Ніяких проблем. Живи собі на втіху.
Лайнувшись, Брайлі знов засунув під себе руку в пошуках інформації. На його обличчі з’явився вираз здивування. Він навіть трохи підвівся зі свого ліжка.
— Гей, ти, наміснику Кеннана на цьому світі! — звернувся він до Едварда. — Тобі страшенно щастить. Знову лист. Від неї. Ха-ха-ха! Одержуй!
Не встиг Едвард хоч щось збагнути, як Брайлі, звісившись з ліжка, тицьнув йому в руки поштовий конверт Едвард подивився на адресу.
“Армія Сполучених Штатів.
Томасу Ф. Кеннану…”
Знову лист від Джейн. Його руки мимовільно розпечатали конверт.
“Здрастуйте, добрий незнайомцю!
На жаль, я не знаю, як вас звуть. Та я чомусь упевнена, що цей лист так само потрапить до вас, як і мій минулий лист до Томмі. Прошу вибачити мені. Ви вчинили благородно, гуманно, а я… Вам, мабуть, неважко буде зрозуміти мій стан того дня. Я люблю Томмі. Люблю так, як ніколи більше не полюблю. І він мене любив. Ми з ним уже призначили день весілля. І в мене лишилося все, що так гнітить мене і що я збережу до останніх своїх днів. Обручки. Фата нареченої. І чудове кухонне господарство — я мріяла про сімейне життя. А зараз замість фати я наділа жалобу. В своєму горі я не змогла розпитати вас про Томмі. Мені зараз багато що незрозуміло. Точніше, я нічого не розумію: чому він, такий життєрадісний, такий мрійливий, раптом заподіяв собі смерть? Чому? Зараз Ви — єдина жива нитка, що пов’язує мене з ним, і до Вас’ єдине моє прохання: напишіть мені про нього. Чи напишете Ви мені лише кілька рядків, чи все, що знаєте про нього, — все одно я буду Вам безмежно вдячна. Але тільки напишіть, прошу! З нетерпінням жду Вашого листа. Вірю — Ви напишете!
З повагою
Д. Лоусон”.
“…життєрадісна, ексцентрична вдова, — горлав Брайлі, — сорока трьох років, ріст шість футів, міцної будови, шукає серйозного знайомства з веселим молодиком. Бажані високі брюнети, що люблять подорожувати”.
— Так це ж моя доля! — вигукнув, не відриваючись від карт, Ліндберг.
Зусебіч посипалися репліки:
— Збирай чемодан, Лінде!
— Та прихопи з собою пару “бляшанок”!
— Придадуться на кухні!
— Ха-ха! Яєчню смажити!
— Використай ядерну енергію в мирних цілях!
З динаміка гучномовного зв’язку, що висів над вхідними дверима, почулося дзвінке клацання і зловісне потріскування. В “Печері” одразу все стихло. Замовк програвач за перегородкою. Затихли бадьорі голоси. Зблідли обличчя. Застигли посмішки. Нерухомо завмерла в повітрі піднята рука з картою. Брайлі з відкритим ротом здивовано втупився в динамік. Губи його нервово посіпувались.
— Увага! Лейтенантові Макклорі негайно з’явитися на пункт управління для прийняття бойового чергування! Повторюю…
Метісон люто плюнув у напрямі динаміка. Брайлі віртуозно вилаявся. Голос Мефістофеля, який знов затягнув за перегородкою:
Сатана радіє там,
радіє там…
заглушив останні слова з динаміка і перші прокльони “трогів”.
На лівій руці Ньюмена червоніла пов’язка з написом “04” (оперативний черговий). Поруч з ним за столом сидів незадоволений Фрікер. Його повинен був замінити Едвард на посту помічника оперативного чергового.
— За запізнення даруй, Фрік. Зовсім забув про чергування. Година за мною.
— Я звик. Кеннан був таким самим розтелепою.
— Навряд чи таким. Порівняння явно не на користь Кеннана.
— До речі, ти мені зараз нагадуєш його не тільки цим.
— Чим же ще?
— Виглядом. Напередодні самогубства він мав точнісінько такий зацькований вигляд.
— Дається взнаки підземна екзотика. Незабаром акліматизуюся.
— Тільки не поріши себе раніше.
— Не турбуйся. Я ще встигну спокутувати перед тобою свою провину.
Едвард швидко продивився записи у вахтовому журналі, перевірив апаратуру, секретні документи і розписався в журналі прийому чергування. Фрікер, вручивши йому ключ від пульта, поплентався в “Печеру”. Через прочинені двері пункту управління було довго чути, як голосно відлунювали в тунелі його кроки.
Знову звична обстановка. Стерильна чистота, кондиціоноване повітря. Неонове світло, від якого обличчя Ньюмена скидається на обличчя утопленика. Пульти. Телефони. “Тривожний сейф”. Праворуч на черговій хвилі надокучливо потріскує приймач зв’язку. Едвард зрушив ручку настройки. Стрілка повільно попливла по шкалі. Париж, Монтевідео, Москва, Токіо…
Невеликий армійський приймач з написом на табличці: “Увага! Ворог підслуховує!” вмістив у себе величезний світ. Весь світ, охоплений тривогою. Ефір — розтривожений вулик. В дикій вакханалії звуків змішалися писк морзянки, шурхіт перешкод, сплески музики, схвильована мова — російська, англійська, французька… Свідомість вловлювала зміст зрозумілих будь-якою мовою слів: “напалм… президент… мітинг… В’єтнам… блокада…”
Із дзеркальної панелі пульта просто у вічі дивиться відображення. Едвард кивнув йому, але воно тільки гидливо скривилося. Воно було безбарвним, примарним, наче з того світу. Змарніле неголене обличчя, темні круги під очима, зім’ята форма. І знову знайомий голос, його, Едварда власний голос ятрить розпалений мозок:
“Отже, тепер над “і” всі крапки. Тепер тобі відома ціль. Ціль, заради якої ти служиш. Чудове, мирне місто приречене на загибель. Вона перебуває тут, ця загибель, на Лоурі, в боєголовці “Титана”. І ще в твоїх руках, Едварде. При нападі фашистів на цю країну їхні перші бомби впали на Київ. Люди підняли місто з руїн і попелу. Тобі судилося його знову зруйнувати”.
“Облиш. Хто я такий, щоб впливати на світову історію? І хто ти такий? Лейтенант Антимакклорі. Елементарна частинка. Нікчема. Шматок гарматного м’яса”.
“Помиляєшся. Я — твоя протилежність. Ти — смерть. Я — життя”.
В мозок знову вдирається голос із приймача:
“…сенатор Фулбрайт закликає уряд США припинити бомбардування Північного В’єтнаму”.
“…уряд Польської Народної Республіки заявив…”
“…я, домогосподарка, мати трьох дітей, протестую…”
“Я сенатор… — пробубонів в унісон із приймачем Антипод. — Я уряд… Я домогосподарка…”
“Хто ж ти такий врешті-решт? — вибухнув Едвард. — Ракетник чи домогосподарка? Чи Наполеон?”
“…екіпаж австралійського судна “Бунару” відмовився перевезти військовий вантаж у Південний В’єтнам”.
“Я екіпаж”, — уперто повторював Антипод.
Едвард вимкнув приймач. Йому стало не по собі, Що це? Різновид психозу?
Оглушливо задзеленчав черговий телефон. Ньюмен зняв трубку,
— Оперативний черговий “Вулкана” майор Ньюмен слухає… Так. Зв’язок у нормі. Очікується сильний вітер? Зрозуміло. Слухаюсь.
Ньюмен поклав трубку і записав повідомлення в оперативний журнал. Випадково він поставив пляму. Едвард звернув увагу, що почерк Ньюмена був схожий на почерк Кеннана. Такий же розгонистий, з характерним нахилом. Здавалося, що запис у журналі і розрахунки траєкторій польоту “Титана” були зроблені однією людиною!
— Послухайте, Ньюмен, — сказав Едвард, — а ви справді знаєте, на яку ціль запрограмовано “Титан”?
Пауза. Ньюмен продовжував писати в журналі.
— Навіщо вам так багато знати?
— Я серйозно. Мені треба докопатися до однієї істини.
— Ну й копайтеся собі на здоров’я. Тільки ради бога, не викопайте ще одного Хіггінса.
— Я копався. Хіггінса, правда, мені викопати не довелося, однак при розкопках я знайшов розрахунки траєкторії.
Ньюмен зблід. Перо авторучки затремтіло й зупинилося, не дописавши до кінця слово.
— Значить, ви…
— Так.
— Але як ви знайшли?
— Випадково. Під час перевірки обладнання. Певний, що цю папку бачив і Кеннан.
— Не знаю. Далебі, не знаю. Я не виймав її з тих пір, як закінчив розрахунки.
Ньюменові явно не сподобалося відкриття Едварда.