Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86
До речі, мені довелося стояти кілька вахт на березі, приймаючи і відправляючи наші суднові катери з туристами. Поруч з нами працювали портовики, які обслуговували невеликий причал. В першу і другу стоянки стосунки склалися дружелюбні. Їх цікавила наша країна, наші міста. Захоплено слухали про Київ, Львів, Одесу, Чернігів, Ужгород… У своєму вагончику вони частували нас кавою, ми їх — нашими соками, обмінювалися значками, сувенірами. Врешті ми запитали про бойкот. Вони й гадки про нього не мали.
Латинська Америка
З якої країни розпочати розповідь про Латинську Америку? Можливо, з Перу? Бо раптом згадалося, як серед вулиці в Лімі ми почули підсилений динаміками голос Алли Пугачової, який вимріював, “чтобьі лето не кончалось”. Ми завмерли від несподіванки, а продавець музичної крамнички стояв на ґанку і приязно усміхався, радіючи з того, що впізнав у нас радянських моряків і спеціально поставив той запис. Отже, почнемо з Ліми.
Місто багатих кварталів, цікавих споруд і сотень тисяч халуп, воно увібрало в себе залишки місцевої культури, вцілілі після конкістадорських зруйнувань.
Музей доіспанського золота в Лімі. Вироби, зібрані в ньому, — свідчення високої культури аборигенів.
Є й інший музей — інквізиції. Розмістився він у казематах і підземеллях, де колись “місіонери” боролися з “ворогами віри”. Католицька церква в усій країні поставила тортури і страти на потік, прикриваючись іменем Христа.
Ніколи не доводилося бачити жахливішого музею, ганебніших свідчень про тих, хто з хрестом ішов за поневолювачами і грабіжниками. Відкриття нових земель — то слава конкістадорів, грабіжництво — то їхня ганьба. Церква охоче відпускала їм гріхи. Зрештою, будь-яке діяння вона готова була дозволити, якщо з нею ділилися здобиччю.
Римська курія потрапила у вельми скрутне становище після відкриття Америки. Адже про народи, які населяли цей континент, нічого не сказано в Біблії. Автори її, на відміну, скажімо, од відважних древніх вікінгів, нічого не знали про заокеанські землі. Церковники цілком серйозно дискутували, чи є в індіанців душа, чи люди вони, оскільки не згадується про них серед нащадків Адама і Єви. Нарешті 1537 року папа Павло III розв’язав цю проблему. В його буллі твердиться, що жителі Нового Світу “справжні люди” і що в них є душа, яку лише треба “врятувати”, тобто прилучити до рабів Христових.
А тим часом провідці конкістадорів, християни з народження, ніяк не могли поділити між собою владу. Котиться з помосту голова Васко Нуньєса де Бальбоа, лицаря й авантюрника, першого європейця, який побачив Тихий океан і став суперником Франсіско Пісарро і губернатора Педрарієса у славі й владі. Молодший брат Пісарро, Ернандо, захоплює в полон і наказує задушити гарротою іншого суперника — Дієго Альмагро-батька, за що і потрапляє до тюрми. Самого Франсіско убивають у його власному палаці, а середнього брата, Гонсало, звинувачують у державній зраді і страчують. Одне слово, християни в Новому Світі не нудьгували.
Тепер у соборі в Лімі — могила Франсіско Пісарро, який прищеплював християнську “цивілізацію” інкам. Тим “дикунам”, які заснували велику державу, зналися на астрономії, зводили міста й дивовижні споруди. Їхнє знамените Мачу-Пікчу, місто в горах, куди не змогли дістатися конкістадори, і нині вражає людей. Площа для зборів, спортивних і військових вправ — центр архітектурного ансамблю міста. Довкруж неї — трибуни, громадські приміщення. Ліворуч — будинки для вождів, праворуч — для селян. На гірських схилах — широкі рукотворні тераси, де культивувалось різноманітне збіжжя. Місто оснащене водогоном і каналізацією. Є тут і камінь з тих, які іспанці повсюдно знищували, вважаючи за культовий реквізит. Насправді ж “камінь, до якого прив’язано Сонце” — “Інтуа тана”, — слугував інкам для спостережень за світилами. Його рівно сточені кути вказували, де сходить сонце й де воно перебуває опівдні, а вночі завдяки граням каменю визначали місцезнаходження зірок і місяця.
Інки знали мідь, олово, свинець, срібло, золото. Вони вміло зводили будинки з багатотонних, рівно обтесаних брил. Широко застосовували і легкий будівельний матеріал, по суті, цеглу — бо робився він із глини й соломи. Вони мали дороги й мости, створили зручну мережу поштових станцій.
Похід у Перу увінчує всі чорні справи конкісти. Від багатого стародавнього Перу лишилося дуже мало: зразки виробів із золота, храм Сонця у столиці інків Куско та місто Мачу-Пікчу. Три з половиною десятиріччя не складали зброї інки, але врешті були вирізані й перебиті) жорстоким і зажерливим ворогом. Папська булла, згідно з якою ці люди теж мали душу, не зарадила їхньому винищенню.
Південна Америка, землі якої в середні віки стали іспанськими й португальськими колоніями, на початку дев’ятнадцятого століття здобуває незалежність. Визволитель— так майже у всіх країнах субконтиненту називають доблесного генерала Сімона Болівара, який очолив боротьбу з метрополіями. У столиці Венесуели Каракасі зберігається будинок, де народився Болівар, покажуть вам і тодішній маєток його сім’ї. Пам’ятник Визволителю стоїть у центрі міста, картини на стінах парламенту в Каракасі засвідчують вдячність латиноамериканців людині, яка підняла на переможну боротьбу цілі народи. Серед генералів і офіцерів Болівара були білі, чорні, індіанці.
Позбувшись ярма колонізаторів, Латинська Америка потрапила в економічну (звідси — й політичну) залежність від американських і міжнародних монополій. І все ж Південна Америка змінюється, множаться революційні традиції. Демократичні сили Чілі стають на шлях активної боротьби із збанкрутілим режимом Піночета. Акції міжнародного імперіалізму відчутно впали в Аргентіні, особливо після відомих подій у районі Фолклендських (Мальвінських) островів. Наболілі соціально-економічні проблеми змушують народ Венесуели прагнути зміни умов, за яких така багата на нафту і інші корисні копалини країна не може забезпечити елементарного прожиткового мінімуму для мільйонів своїх громадян.
“Ми співаємо, щоб не плакати” — називається одна з пісень, яка звучить на знаменитому щорічному карнавалі в Ріо-де-Жанейро. Її виконують від імені тих чотирьох мільйонів жителів столиці Бразілії, які живуть у фавелах — помешканнях, позбавлених води, каналізації, найменших зручностей. Тисячі примітивних жител туляться одне до одного на схилах мальовничих гір. Там народжуються, живуть і вмирають мільйони людей. І не лише в Ріо — по всій Південній Америці так. Наче спрути, охопили субконтинент великі іноземні, переважно американські, банки і корпорації. Висотують з неї валюту, нафту, людську працю.
Позиції міжнародного капіталу ніколи не були в цьому регіоні настільки сильні, щоб він почувався впевнено. Недаремно ж іноземні автомобільні й інші компанії зводять тут здебільшого складальні підприємства. Розрахунок у них подвійний: використання місцевої дешевої робочої сили і невеликі втрати, якщо у якійсь південноамериканській країні дійде до націоналізації промисловості.
Багаті іноземці їздять до Латинської Америки розважатись. Приваблює їх не тільки природа, екзотика. Можна, наприклад, полоскотати нерви таким видовищем. На сорокаметровій скелі над морем стоїть невеличка капличка з розп’яттям. Біля неї опустився на коліна стрункий, засмаглий юнак. Поруч із цією скелею ще одна, трохи нижча. Водна гладінь між ними метрів у п’ять завширшки. Юнак закінчив молитву, зійшов на вершину й ластівкою кинувся вниз. Оплески, подачки. Через кілька хвилин усе повторюється. А вночі для клієнтів дорогого казино стрибають у море одночасно четверо юнаків зі смолоскипами. Публіка чує подих смерті, бо найменша неточність, відхилення в польоті на кілька сантиметрів — і станеться непоправне. У юнаків віком до 28 років, які заради шматка хліба займаються своїм небезпечним ремеслом, швидко псується зір. Та кому до того діло! Атракціон повторюється щодня. Адреса — Мексіка, місто Акапулько.
