Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86

— Що привело вас, юначе, до нашого середовища? — поцікавився він.
Юний Семенов не розгубився. З властивим для молодості запалом відповів:
— Любов до рідної землі, потяг до мандрів.
— Похвально, юначе, похвально, — з ледь вловимою іронією мовив сивий адмірал. — І ви вже готові до мандрів? І куди, до речі, збираєтесь?
— Для початку я хотів би посидіти в бібліотеці товариства, познайомитися з її фондом. Кажуть, там багата цінних наукових праць…
Довго дивився на свого співрозмовника прославлений мандрівник.
— Я на вашому місці зробив би так само…
Читання праць з географії, ознайомлення зі звітними доповідями визначних учених і мореплавців сформувало, в основному, П. П. Семенова як географа. Його зацікавлює найобширніша частина світу — Азія. Він складає проект проникнення до снігових вершин Тянь-Шаню, де ще не ступала нога європейських мандрівників. Але… рано ще, рано! Замість “небесних гір” він досліджує чорноземну смугу Росії — подорожує по Рязанській, Тульській, Орловській, Тамбовській, Воронезькій губерніях. З цієї поїздки він повертається магістром ботаніки.
У 1853 році молодий учений на два роки їде до Європи — відвідує Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію… Він вивчає гори Гарц, подорожує по Рейну, зупиняється на березі Женевського озера, сімнадцять разів сходить на вогнедишний Везувій.
Під час європейського турне природодослідник зустрівся з відомим ученим і мандрівником Александром Гумбольдтом. Це була вельми знаменна зустріч. Свого часу німецький географ подорожував по Росії — відвідав Урал, Алтай, Каспійське море… Нині його зацікавив проект експедиції на Тянь-Шань. У тритомній праці “Центральна Азія” він стверджував, що ця гірська система має вулканічне походження. Російський вчений був іншої думки.
— Можливо, юначе, ви маєте рацію, — сказав по зустрічі старійшина європейських географів. — Я там не був і вже не буду — мені йде 85-й. А ось ви!.. У вас іще все попереду.
— Шановний професоре, — відповів Семенов, — не важливо, чия думка виявиться істиною. Головне — встановити істину.
— Ось ви і встановіть її. Я помру спокійно, коли привезете бодай кілька уламків від скель Тянь-Шаню…
Російський подорожник добре запам’ятав ці слова. По приїзді до Петербурга він упритул зайнявся підготовкою експедиції на Тянь-Шань. Дехто відраював його:
— Ви не знаєте фанатизму азіатських ханів. Вони нікого не милують. Про їхні розправи з чужоземцями розповідають жахливі історії. А хижі звірі? А суворий клімат?
— Щодо суворої природи, то це нас не страхає. Природа — наша мати, а ми — її діти. Щодо людської агресивності, то я вірю в силу все тієї ж людської гуманності і доброзичливості.
Так думав начальник першої в історії дослідження Азії Тянь-Шанської експедиції.
По дорозі до далекого гірського краю Петро Петрович ‘ зупиняється в Семипалатинську. Тут він зустрічається з Федором Михайловичем Достоєвським, який після жахливої омської каторги відбував заслання. Вони говорили до півночі. Їм було про що повідати. Один відкривав найзагадковішу “систему” світу — людину, інший вивчав природне середовище, яке її оточує. Обидва були дослідниками.
Напучуючи молодшого друга, великий гуманіст і знавець людських душ сказав:
— Якщо ти вирушив до мети і будеш у дорозі зупинятися, щоб жбурляти каміння в псів, які гавкають на тебе, ти ніколи не дійдеш до мети…
Подумавши, через хвилю додав:
— Немає вищої ідеї, ніж пожертвувати власним життям, відстоюючи своїх братів і свою батьківщину або навіть просто відстоюючи інтереси своєї батьківщини.
Ці слова стали дороговказними для мандрівника.
11 вересня 1856 року Семенов прибув в укріплення Вєрний (нині Алма-Ата). Тут починався недосліджений край.
Східний берег Іссик-Кулю. Начальник Заілійського краю полковник Хоментовський попереджає магістра ботаніки: на берегах озера між киргизькими племенами — сарибагишами і богинцями — виникають криваві чвари. Є небезпека стати їх жертвою.
Начальник експедиції на те не зважив. Попередня розвідка засвідчила, що східне Приіссиккулля безлюдне. 14 вересня Семенов вирушив з Вєрного.
Долина річки Іссики. Непрохідні абрикосові хащі, що переходять у зону хвойних лісів. Тут сталася зустріч з господарями тутешнього краю, зустріч, що мало не закінчилася трагічно. В густих арчевих чагарниках мандрівники сполохали двох тигрів. Велетенські звірі зникли з-перед очей. Троє козаків кинулися їх переслідувати. Ця необачність мало не коштувала одному з них життя. Смугастий хащовик, зачаївшись у кущах, несподіваним кидком вибив з рук мисливця гвинтівку. Його супутник, молодий козак, заціпенів від жаху. “Цієї миті, — писав пізніше П. П. Семенов, — тигр кинувся на свою жертву і, хапнувши козака за плече, поволік його вперед…” Бідолаху врятували собаки, котрі відігнали хижака. Легковажному мисливцеві довелося відтяти пошматовану руку.
На плоскогір’ї мандрівники познайомилися з ведмедем. Петро Петрович був у той час без зброї (він взагалі рідко її брав) і, гарцюючи на коні, вільно пропустив мимо себе клишоногого. Та один з козаків, який стояв попереду, вирішив скористуватися вогнепалом.
Ведмідь зупинився, потім, низько опустивши голову і скоса поглядаючи на людину, пішов повільною, важкою ходою.
Коли минав мисливця, той мимоволі опустив зброю. Мешканець тянь-шанських відрогів наддав ходи і кинувся навтік.
— Категорично забороняю піднімати зброю на живих істот, хоч би хто то був, — сказав після цього інциденту начальник експедиції. — Вони тут господарі, ми — гості. Чи до лиця гостям така поведінка?..
Перша поїздка до Іссик-Кулю була рекогносцировкою. Через п’ять днів Петро Петрович знову повертається до озера, йшли по Боамській ущелині. Нині тут прокладено автомобільну дорогу й залізницю, тоді ж в’юнилася лише стежка. Братися нею було непросто. Та не це було найгірше. Лишалась реальною небезпека нападу сарибагишів. Однак начальник експедиції не повернув назад. Ночами чатували. “Я марно намагався заснути в своєму наметі під шум водоспадів річки Чу, — згадував опісля П. П. Семенов. — Ніч, проведена мною в Боамському міжгір’ї, була чи не найтривожнішою в моєму житті. На мені лежала відповідальність за життя майже сотні людей і за успіх усієї справи”.
Вранці вийшли на берег озера. Довкіл стояли численні юрти сарибагишів.
— Петре Петровичу, — звернувся до начальника експедиції один з козаків, — повернімо назад. Нам тут не пройти. Чули про того німця, що йому стяли голову невірні?
— Адольфа Шлагінтвейта, дослідника? Місцеві хани справді підозріливо ставляться до чужоземців. Але ж ми прийшли не загарбниками. У нас миролюбна місія, — мовив начальник експедиції.
На переговори пішов він сам — без зброї, з планшетом і компасом. Знаючи місцеву мову, пояснив сарибагишам, що прибув з Росії, що каракиргизам і росіянам варто бути добрими сусідами. Неабиякий дипломатичний такт, щирість, доброзичливість молодого гостя сприяли встановленню дружніх стосунків з кочівниками.
На північному березі озера Петро Петрович піднявся на високий перевал Кунгей-Ала-Тоо. Милувався мальовничим Небесним хребтом, тут народилися сповнені поезії рядки: “Важко уявити щось грандіозніше за ландшафт, що відкривається з Кунгею на Небесний хребет. Темно-синя поверхня Іссик-Кулю своїм сапфіровим кольором може сміливо змагатися з такою ж синьою поверхнею Женевського озера. Широчінь водоймища… здавалася мені із західної частини Кунгею майже безмежною, і незрівнянна велич останнього плану ландшафту надає йому такої грандіозності, якої Женевське озеро не має… За широким Іссик-Кулем лежить доступне для огляду, принаймні на 300 верст, безперервне снігове пасмо Небесного хребта. Чіткі обриси передгір’я, темні розпадини поперечних долин — усе це пом’якшується легким і прозорим серпанком туману, але тим ясніше, тим чіткіше, тим блискучіше проявляються на темно-голубому тлі барвистого безхмарного середньоазіатського континентального неба залиті сонячним світлом сиві голови тянь-шанських гігантів”.