Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85
9
Смажена пеламіда Ентоні не смакувала. Навіть така — з підрум’яненою картоплею, бо вона була сьогодні і на сніданок, і на обід, буде на вечерю й на ранок те ж саме. Його “шеф-кухар”, один із охоронників, на більше був неспроможний. Консервована яловичина з рибальської продовольчої комори скоро скінчилась, і Крейслер змушений був відрядити на камбуз одного із своїх підводників, аби той клопотався харчуванням. Але новопризначений кок умів тільки варити чай і смажити картоплю з пеламідою, якої було вдосталь на риболовному траулері.
Крейслер бридливо відсунув тацю із залишками обіду й крутнувся разом із стільцем до прямокутного ілюмінатора капітанської каюти. Її справжній господар сидів тепер у тісній і темній шкіперській на згорнутих сизалевих канатах і капроновому полотні, призначеному для ремонту снастей. Ентоні наказав замкнути капітана і зробив це у перші чверть години свого перебування на захопленому судні, після чого розпорядився перекласти стерно на зюйд-вест.
Радист уже доповів Крейслеру про останні події, прослухав він і повідомлення про напад у відкритому океані на суховантаж надзвичайної місії. У повідомленні скупо відтворювалася картина, що й досі стояла перед очима Ентоні чітко й наповнено.
Тепер у нього не було жодного сумніву в тому, що командуючий флотом адмірал Менсіл услід за наказом, призначеним для Ентоні, віддав інший: протичовновому кораблю знищити негайно будь-кого, хто вчинить напад на суховантаж. Отже, він, Ентоні Крейслер, мертвий. Мертвий і екіпаж “Картеля” — за всіма розрахунками, зробленими в обшитому темним деревом кабінеті морського корпусу. Інакше не могло бути, адже їх так старанно молотили глибинними зарядами, що сумніву не лишалось. Повинен був затонути й суховантаж. І кінці у воду.
Всі мертві… Він майже не сумнівався в цьому ще тоді, одразу після катастрофи, коли їх засипав глибинними бомбами свій же протичовновий корабель, але остаточно зрозумів згодом — це було розраховано заздалегідь. Не міг уявити лише масштабів і наслідків задуманого. Тому й діяв за інерцією, за звичкою будь-що дотримуватись букви наказу. У наказі не обумовлено, має він право рятувати своє життя чи не має. Чек майже на шістсот тисяч — це і є те право. Інакше навіщо ця комедія з винагородою… Справді, дешевий спектакль, якого він не зрозумів одразу. А як було зрозуміти? Лише тепер розкрилася вся ця грошова комедія. Кінці у воду — і ніхто б не пред’явив цього чека. Подібні справи лагодяться лише так — без свідків. А як же тоді було б з Міріам, з дітьми? Що на них чекало б?..
Ентоні стиснув щелепи так, що заворушилися, заходили жовна на квадратному грубому обличчі. Він, може, не дуже й цінував свою Міріам останнім часом, але прирікати її з дітьми на нужденне життя — цього собі дозволити не міг.
Тепер йому треба будь-що дістатися до якогось цивілізованого шматка суші. Чи міг підняти на поверхню весь екіпаж? їх запрограмували вбити, і не він у тому винен. Не знає також — й що робитиме з екіпажем чужого траулера. А ці восьмеро, яких узяв із собою, мовчатимуть, розповзуться по глухих кутках і нетрях великих міст — і мовчатимуть, якщо хочуть жити.
У простінку між каютою радиста й радіорубкою було вмонтовано маленьке віконечко, схоже на денце тонкої склянки у металевій оправі. За ним — яскрава, масивна кнопка сигналу біди. Розбити скло, натиснути — і оживе невидимий передавач, пошле в ефір дев’ять коротких імпульсів — три крапки, три тире, три крапки — SOS.
Здається, як просто — викрутити один чи два гвинти, а потім зсунути оправу вбік — але спробуй, нароблять дірок, як Бородіну, або й зовсім пришиють.
Судновий лазарет містився неподалік, у кінці коридора, за поворотом, у глухому тупичку. Гаркуша нечутно відчинив двері й опинився всередині. Це вперше за кілька днів наглого полону він стрівся з кимось із своїх рибалок, якщо не брати до уваги Гуртового, з котрим стояв на вахті, та третього штурмана з його помічником, які приходили на зміну. У ранкових сутінках ще горіла настільна лампа в тісній приймальні, а за столом дрімав украй зморений судновий лікар, білявий литовець Леон Лепша. Праворуч угорі над його схиленою на руки патлатою головою у відкритому ілюмінаторі тліла ранкова зоря; важко й шумливо опадала хвиля від борту, порипувало крісло під Леоном, а в глибині приймальні на лівій перебірці чорно зяяв прямокутник розчинених дверей — там була палата для хворих.
Леон якусь хвилину знетямлено дивився на Гаркушу, потім чомусь пошепки поцікавився:
— Я сплю?
— Мабуть, спиш.
— Постривай-но, а тебе що — не стережуть?
— Потім, потім… Як тут Бородін?
— Погано, — Леон запалив горішній світильник у приймальні й зупинився з Гаркушею на порозі палати. Бородін лежав обмотаний навхрест і попід пахви бинтами, укритий до пояса тонким простирадлом. Гаркушу вразило смертельно бліде обличчя пораненого. — Сам я нічого не можу зробити, — Леон підійшов і взяв пораненого за руку, прислухаючись до биття пульсу. — Потрібна операція в стаціонарних умовах, і чим швидше, тим краще…
— У тебе якийсь інструмент є? Ніж, скальпель?
— Навіщо тобі? — скинувся Леон.
— Дивак, мені викрутка потрібна.
Леон відкрив шухляду і дістав звідти старий вищерблений скальпель.
— Я чув близький сигнал про допомогу, що це означає, Джордж?
— Не знаю.
— Я думаю — це ваша робота, Джордж, твоя і твого стернового.
— Я про це нічого не знаю.
— Сигнал близький і йде звідси, з вашого судна, а точніше — он з того коридора.
— Тобі краще знати, Паркер, ти радист.
— …І пломба на одному гвинті порушена в аварійному блоці. — Джо Паркер, хитро усміхаючись, світив очима на Гуртового: — Але я чомусь не заткнув йому пельку. Як ти гадаєш, чому?..
Сигнал SOS Паркер почув кілька годин тому, перед тим як іти спати. І ось тепер почув його знову так само чітко й голосно, як і раніше, наче посилали той поклик за милю звідси або із сусідньої каюти потужним передавачем. Паркер, уже догадуючись, у чім річ, усе-таки визирнув в ілюмінатор, щоб пересвідчитись, чи немає поблизу того здихляти, що так панічно репетує, не в змозі нічого більше пояснити з переляку.
По недовгих роздумах він поклав навушники й рушив у каюту до Крейслера.
— Просять допомогти, десь поблизу, у нашому квадраті.
Ентоні різко повернувся від прямокутного ілюмінатора, наче вирваний з глибокої задуми.
— Мене те не цікавить, Паркер. Можете йти.
Крейслера це не цікавить, тим краще. Його не цікавило й інше: живий чи вже загинув електромеханік Фредді Бердсай, який мешкав з Паркером в одній каюті, головний механік товстун Еллі, мотористи й механіки, спеціалісти бойової обслуги, десятки інших моряків, які лишилися там, на дні, у відсіках, позбавлених кисню.
— Де ми зараз, Джордж?
— В Індійському океані.
— Ти вважаєш, що вас незабаром знайдуть?
— Уже знайшли…
— Що ти маєш на увазі? — озирнувся на ілюмінатори Паркер.
— Ось глянь сюди. — Гуртовий відірвався від окуляра локатора: — 3 лівого борту і просто по курсу на нас ідуть чотири судна. Ми швидко зближаємося.
Джо Паркер закинув за плече автомат, запитав після тривалої паузи:
— Що чекає на мене й усіх тих, хто напав на ваше судно?
— Думаю, що ваш рудий орангутанг… — Гуртовий показав великим пальцем за спину, на перебірку капітанської каюти, — своє дістане. — І, відповідаючи на погляд співбесідника, додав: — Мені здається, Паркер, ти не з його компанії.
