Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84

Гомін демонстрації і тисячоголосий спів “Вічного революціонера” заглушив усі сторонні звуки. На вулицях Львова юрби людей зливались у колону, перші лави якої вже вийшли на ратушну площу.
У мирному поході було багато жінок, дітей, інвалідів у полинялій солдатській формі… На чолі колони, поряд з робітником, який міцно тримав червоний прапор, йшов Іван Варгун.
З тротуарів, ховаючи очі в тіні парасольок, вуалей і крислатих капелюхів, злякано, вороже, презирливо дивились на львівський люд багаті городяни. З-за їхніх спин виринули Беркут, Диман і Войнарович, затесалися в юрбу й почали непомітно пробиратись до будинків на протилежному боці.
Роман встигав прочитувати нерівні написи на полотнищах — “Поверніть з окопів наших синів!”, “Миру, хліба!” Хорунжий стояв край тротуару, демонстранти мало не зачіпали його плечима; юнак не відступав до парасольок та фетрових капелюхів, але не наважувався й ступити крок уперед, єдиний крок уперед…
Роман уже помітив, як від колони відокремилось три чоловіки — він упізнав Беркута, Димана і Войнаровича. Бойовики ковзнули вздовж стіни будинку й сховалися в під’їзді.
“Я не сумнівався: австрійські власті і їхні однодумці з собору святого Юра підуть на все заради впокорення західних українців. Проте я не міг навіть уявити собі, яке страшне завдання одержали Беркут і його люди…”
З околиць долетіли фабричні гудки, здавалося, земля двигтить від потужної ходи тисяч людей, які дедалі чіткіше карбували крок під спів революційного гімну. Полум’яні слова “Вічного революціонера” згуртували людей перед тяжкими випробуваннями.
Бойовики вибили двері на горище і, натикаючись на старий мотлох, пробралися до слухового вікна.
На тротуарі Роман знову занепокоєно озирнувся на під’їзд, у якому зникли Беркут і його поплічники.
Димак розчинив слухове вікно, в глибині горища пролунав тріск, посипались шибки — Войнарович рвонув забиту раму ще одного вікна.
Зненацька, заглушуючи гомін з площі, пролунав голос:
— Чого ви тут?
З напівтемряви вийшов Роман.
Бойовики насторожено випростались. Беркут похмуро подивився на юнака і відвернувся до вікна, й далі стежачи за площею.
— Ти чув наказ комендатури: на випадок заворушень… — нарешті опам’ятався Диман.
— Про що ти говориш! — сказав Роман. — Люди йдуть цілими сім’ями. З дітьми.
Наближаючись до хорунжого, Войнарович промовив з удаваним співчуттям:
— Наказ є наказ…
І раптом різко вдарив Романа в живіт. Юнак зігнувся з хрипким стогоном і після другого удару — Димана — впав на підлогу. Бойовики потягли його до балки з поперечкою — на кшталт хреста.
В колоні демонстрантів почулися тривожні вигуки: шлях заступили австрійські солдати і кінна жандармерія…
Роман звивався на балці, силкуючись розірвати пута, його руки були розведені вбік і прикручені ременями до поперечки.
— Я попереджав вас, хорунжий, — сказав Беркут. — Не час розпускати свої почуття.
— Що ви задумали, Беркут? Що ви задумали?
У святоюрській резиденції митрополит Андрій прислухався до далекого гомону демонстрації, співу, уривчастих тривожних гудків.
— Брате Йосип, — сказав він своєму секретарю, — сповістіть пастирів: нехай сьогодні у відправі помоляться за невинно убієнних і заблуканих…
На незворушному обличчі Гродського промайнув вираз жаху. Після тривалої паузи владика, зітхнувши, промовив:
— У святому Юрі правитиму сам.
Жандармами командував австрійський полковник. Гарцюючи на коні і відстовбурчуючи вуса, він підкликав Ореста, який, випроставшись у сідлі, нервово погладжував ефес шаблі. Хорунжий підскакав до полковника, козирнув.
Демонстранти, уповільнюючи ходу, наближались до густого цепу солдатів і жандармів.
На горищі Беркут відсунувся од вікна і сказав розп’ятому на балці Роману:
— Їм попусти… Доведуть наш край до більшовизму.
Юнак рвонувся і повис на вірьовках.
— Ми зараз служимо австрійцям, — незворушно вів далі проводир бойовиків, ніби не помічаючи Романових страждань. — Та настане час…
— Неправда! — люто вигукнув юнак.
— Ви поганий українець, хорунжий.
— Це ви… не маєте національного почуття, бо позбавлені… людських почуттів!
На площі колона зупинилась. Спів поступово затих, юрба збуджено загомоніла, почулися голоси:
— Кінчайте війну!
— Миру!..
Іван Варгун підняв руку, закликаючи до спокою і тиші, потім гучно крикнув полковникові:
— Пане комендант! Народ іде вручити свої вимоги намісникові Галичини! Мир з Росією! Руки геть від Рад!
Юрбою прокотився схвальний гомін. Полковник, напружуючи голос, з сильним німецьким акцентом відповів:
— Іменем монаршого престолу — роз-зійдись!
Беркут, немовби комендантова вимога служила сигналом, повільно висунув руку з пістолетом із слухового вікна, ретельно прицілився і вистрілив.
Один з жандармів схопився за обличчя — між пальцями просочилася кров — і сповз із сідла на бруківку. В другому кінці горища вистрілив Диман. Австрійський солдат впустив гвинтівку і впав навзнак.
— Готуйсь! — різко подав команду Орест, звівся на стременах і вихопив шаблю.
Роман, почувши голос Ореста, в безсилому відчаї глянув на вікно.
Над ескадроном злетіли шаблі, солдати скинули гвинтівки.
В юрбі злякано скрикнули жінки, з перших рядів виразно долетіло:
— Це провокація!..
Орест протягло командував:
— По бунтівниках!.. Попереджувальний!..
Солдати підняли гвинтівки вище колони.
— Відставити! — втрутився полковник. — По зрадниках!..
Орест круто розвернувся в сідлі.
— Пане полковнику!
Комендант рубонув шаблею повітря.
— Вогонь!
Залп злився з криками жаху. Юрба сахнулася, на бруківці корчилися поранені, нерухомими очима втупилися в небо забиті.
— Пане полковнику! — розгублено волав Орест.
— Вогонь! — з перекошеним від люті обличчям знову рубонув повітря комендант, скинувшись у сідлі. Його кінь став дибки.
Робітник з червоним прапором захитався, його широкі груди розірвало кілька гарячих куль, від яких задиміла сорочка. Він встиг передати прапор товаришеві і впав обличчям вперед…
На площі повзали збиті з ніг люди, захищаючись руками від залпів, проклинали, благали допомогти, закривали собою дітей…
На горищі Диман тицьнув пістолетом у Романа.
— Аз ним що робити?
Беркут не відповів, тільки пронизливо глянув на юнака і став вибиратися через вікно на дах.
Войнарович підштовхнув ногою до балки старий матрац, з якого випирали пружина й солома, і кинув у нього запалений сірник. Потім підпалив купу ганчір’я і газет. Спалахнув вогонь, і дим почав швидко затягувати юнака, прив’язаного до балки з поперечкою у формі хреста. Його нестямні очі ще бачили крізь димну пелену, як бойовики, спираючись на підвіконня, вискочили на дах.
На демонстрантів ринули кіннотники. Наказ дав австрійський комендант Львова. Орест, стримуючи коня, який неспокійно переступав під ним, лишився на місці, не в силах дивитись на кривавий розгул, а тим більше — брати в ньому участь.
У підвал, куди слабо долітав шум від побоїська мирних демонстрантів, забіг робітник:
— Робітнича дружино, до бою! На площі розстрілюють демонстрантів!
Ящики із зброєю швидко спорожніли. На площі металися люди, їх доганяли жандарми, чавили копитами коней, рубали шаблями…
Вогонь розповзався по горищу, підбирався до ніг юнака. Роман судорожно дихав, ковтаючи дим… Непритомніючи, впустив голову на плече.
Зненацька біля входу на горище почулися збуджені голоси:
— Затримайте їх!
— Здається, звідси стріляли!..
З гуркотом упали зірвані із завіс двері, вбігли робітники, відсахнулись від жаркого полум’я. У густому диму хтось устиг помітити прив’язану до балки людину, кинувся у вогонь…