Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84
— Що робити? — запитав Паттег.
Володимир опинився в пастці. Поки йде потік випромінювання, до модуля йому не пробратися, а повітря в його скафандрі — години на три. Ось тобі й інструкція…
— Володю, пройди в головну частину, спробуй знайти шлюз. Не знайдеш — іди на ракетному поясі у відкритий космос. По цілі, що віддаляється, автомат навряд чи стрілятиме. А я повернусь до модуля, викличу підмогу, щоб тебе спіймали. Не ризикуй!
— Гаразд, — буркнув Паттег.
Шкандибати по обшивці не лишалося часу. Звичайно, якщо зараз корабель рвоне, я й писнути не встигну — але так швидше: я відімкнув причепи…
Ракетний пояс — зручна річ: за хвилину я вже був у модулі.
— Йде випромінювання. Що сталося, що сталося? — бився в переговорнику голос Тханга.
Я ввімкнув передавач на повну потужність.
— “Вайгач”, як чуєш?
— Чую, чую, — зрадів Тханг. — Ви неушкоджені, вибачте?
— Паттега відрізано випромінюванням у носовій частині корабля. До модуля повернутися не може. Нехай “Уелен” підійде наскільки зможе і вишле модуль по Паттега. Володя стартує на поясі, спіймаєте його в космосі. Повітря у нього — на три години.
— Зрозуміло, — озвався Тханг. Я перемкнувся на Паттега:
— Володю, як справи? Тебе спробує зняти модуль з “Уелена”.
Голос Паттега ледь-ледь долинав крізь тріскотіння розрядів:
— Я на носі. Тут щось схоже на шлюзову камеру. Спробую ввійти.
— Володю, що показує інтраскоп? Що там усередині?
— Порожньо.
— Обережно, прошу тебе. Постарайся нічого не перемикати. Можлива пастка.
— Для кого? В найгіршому разі — самоліквідатор.
Якийсь час Паттег мовчав. Звідси, з борту модуля, нічого не було видно, тільки примарний язичок випромінювання. І тут мене охопило дивне відчуття: здалося, ніби хтось пильно дивиться на мене, дуже уважно, доброзичливо і з усмішкою. Відчуття мені не сподобалося. Я відмахнувся від нього і знову гукнув Паттега. Мовчання. Потім ледь чутно долинуло:
— Знати б ще, в якому порядку…
І Паттег замовк. Увійшов усередину? Напевне — не чути й сигналів маячка на його скафандрі.
— Увага, “Вайгач”. Увага, ескадра. Паттег ввійшов усередину корабля. Зв’язку немає. Повторюю: хоч би що сталося — ніяких агресивних дій. Маневрувати тільки в крайньому разі.
“Уелен” доповідав про свої дії. Я його майже не чув: думав про Володю. На що він сподівається? На досвід, інтуїцію? Та що може допомогти інтуїція в чужому кораблі? Я невиразно підозрював, що Паттег не тішить себе особливими ілюзіями, що просто йому остобісіли ці космічні піжмурки, ця зловісна пітьма Вугільного Мішка, постійне, огидливе відчуття: ось вихопиться “Ангел”, і знову — смерть і руйнування. Існування “Ангела” просто ображало його гідність гарного гончака. І зараз Володя зовсім не певен, що корабель, в який він увійшов — чужий. А лякатись “Ангела” йому не личить.
Проте корабель у будь-якому разі, навіть автомат, — не купа мертвого металу. Це технологічна істота, електронний мозок, і хто скаже, які риси його творців утілені в ньому?
Не хочу про це думати, але корабель може відповісти Паттегові так, як це зробили б його творці.
V
…Здається, я закричав — не згадаю зараз чому. Адже я нічого не відчув, анічогісінько. Тільки побачив, як зникла блакитна завіса випромінювання, як повільно й страшно, мов пухирі на обпаленій шкірі, здулася броня між скошеними пілонами носових маневрових двигунів.
Я ковтав кров із прокушених губів, а у вухах бився, дзвенів крик. Не одразу зрозумів, що це тоненько, довго й жахливо кричить Тханг.
Модуль маневрував — риба-лоцман біля акулячої пащі! — причалюючи до шлюзової камери корабля. Вхід був схожий на чашечку дивовижної сталевої квітки. Скільки ми ще лишатимемо на кожному кілометрі космосу таких хлопців, як Паттег?
Автоматика, ясна річ, не працювала. Люки розблоковано. Плутанина розірваних кабелів і труб, як зламані ребра, судини, нерви…
Володю я побачив одразу, як тільки втиснувся в навігаційну рубку. Рубку? Тут не було ні курсографа, ні пульта управління, ні протиперевантажувальних крісел. Тільки більма згаслих екранів, пошматовані вибухами панелі, уламки металу і пластиків. І в центрі вкарбована в панель постать — чорнокрилий ангел, що здіймає меча.
Володя… Нічого жахливішого я не бачив. Він висів, зім’ятий, зібганий невагомістю, застиглий у неймовірній позі, прикутий магнітними черевиками до підлоги. Скафандр у кількох місцях посічено і пропалено осколками. Недалеко, розтрощений вибухом, плавав променевий спис. Володимир скористався зброєю. І напевне встиг зробити ще один постріл. Що він побачив? По кому стріляв? Злякався? Чи він навіть не намагався перехитрити цю… річ? Просто почав шмагати променем і влучив у систему самоліквідатора?
Тепер “Ангел” мертвий, мертвий назавжди, і жодному спеціалістові не розібратися в таємницях його програми. Нам доведеться чимало потрудитися, відтягуючи такий величезний шматок металу до Трансплутону. А доставити треба: ми повинні з’ясувати будову незвичайного локатора, встановленого на “Ангелі”, та й напівсфери з випромінюванням…
…Після вибуху минуло майже три хвилини. Намагаючись якомога менше травмувати непіддатливе тіло, я потягнув Паттега до модуля. І раптом заквапився: знову прийшло відчуття чужих очей, настирливого переслідування.
Тханг підводив “Вайгач” по спіралі, щоб не спалити модуль вихлопом.
Три хвилини працює двигун модуля. Три хвилини, поки не вигорить пальне, потім — дрейф без керма і без вітрил… Мусять встигнути. На мій непрофесійний погляд, Паттега ще можна врятувати. Можливо, я ще запитаю в нього, навіщо він стріляв у рубці. А чи важливо це? Важливо. Паттег закрив епоху Патруля. Отже ми, люди, в чомусь покінчили із своїм минулим…
І тут я побачив її, Срібну Дівчину. Вона сіла на асиметричний виступ — кожух маневрового двигуна, звісивши безкраї напівпрозорі ноги в порожнечу. Очі її не можна було відрізнити від зірок, але вони були живі й теплі.
— Здрастуй, — сказав я беззвучно.
— Здрастуй, — відповіла вона, усміхаючись.
— Це контакт?
— Ще ні. Але тепер уже скоро. Ти побачиш. А можливо, я покличу тебе в гості.
— Це далеко?
— Так не можна сказати… Все це, — вона плавно обвела довкола світляною рукою, — трохи не таке, як ви вважаєте. Але це складно. Не поспішай.
— Ти вже йдеш?
— Незабаром прилетять твої друзі. Поки що їм не слід мене бачити. На сьогодні доволі емоцій.
— А чому ти прийшла до мене?
— Мабуть, час, — сказала Срібна Дівчина і подивилася туди, де висів мертвий “Ангел”.
— Ти тут тому, що ми знищили останнє знаряддя смерті, створене землянами?
— Так, це важливо. І важливо, як ви це зробили.
— Не ми. Володимир Паттег.
— Ви всі.
— Цей корабель, “Ангел”… Він вам теж заважав?
— Так. Його система… — Срібна Дівчина подивилася на мене і, вихопивши потрібне слово з моєї пам’яті, виправилася: — Його локатор трансформував наші форми матерії… В моєму світі це була перешкода… зв’язку. Так простіше зрозуміти.
— Він заважав вам… Чому ви самі не знищили його? Чому чекали?
— Це ваша річ…
— Але ж ми могли не знайти його… не справитися з ним…
— Треба було зробити так, щоб він дуже заважав вам. Ми зробили.
І я зрозумів. І здогад приголомшив мене, як незаслужений ляпас, завданий рукою друга.
— Цей прилад, що розрізняє живе й неживе… Ви змонтували його на “Ангелі”?
— Так.
— Це підлість. Ви… ви нацькували машину-вбивцю на нас…
— Це ваша машина. Але її вже немає.
— Навіщо ви це зробили?
— На нас чекає спільна робота. І нам буде дуже потрібна ваша людська риса — ризикувати всім заради справи.
Срібляста хмаринка розтала. Померкли і зникли зелені зорі.
Тханг підводив “Вайгач”. Ще п’ять хвилин, не більше. П’ять хвилин, щоб знову пережити зустріч з “Ангелом”, осмислити все, що сталося, повторити слова Срібної Дівчини.
