Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84
Як саме? Сховати непроявлену плівку з доповіддю, але так, щоб, по-перше, ніхто її не знайшов, і, по-друге, він сам, якщо буде поза підозрою, міг згодом забрати плівку. Ідеальним сховком видався йому віконний карниз. Він метнувся до вікна, розчинив його, сховав плівку під карнизом і покинув кімнату. Тепер, хай би навіть Вільєрс вижив, було б неважко повернути все проти Вільєрса, переконавши всіх, що це звичайна маячня людини з хворобливою уявою.
Тальяферо закінчив і гордовито всміхнувся: певно, вважав свої докази неспростовними.
Вендел Урс блимнув примруженими очицями і почав задумливо обертати один навколо одного пальці складених на животі рук.
— І ви вважаєте, що сказали щось важливе? — врешті озвався він.
— Найважливіше те, що вікно залишено відчиненим, а плівку сховано назовні. А тепер зіставте це з іншими фактами. Райгер провів десять років на Церері, Каунас-на Меркурії, а я — на Місяці: всі десять років ми були поза Землею, за винятком кількох коротеньких відпусток. На вчорашній зустрічі ми не раз скаржились один одному, як важко знову звикати до умов Землі. Адже ми працюємо на об’єктах у безповітряному просторі й поткнутися нікуди не можемо без скафандрів. Нам і в голову не прийшло б опинитись беззахисними у відкритому космосі. Ніхто з нас не відчинив би вікна отак зопалу, без внутрішньої боротьби. А ось доктор Мендель, який постійно живе на Землі, відчинив би. Для нього це звичайнісінька річ — досить лише трохи напружити м’язи. Отже, він міг це зробити, а ми ні! Звідси тільки один висновок: це зробив він!
Тальяферо сів і задоволено всміхнувся.
— Правильно, так воно й було! — захоплено вигукнув Райгер.
— І зовсім не так! — майже прокричав у відповідь Мендель, наполовину підвівшись, ніби збирався кинутись на Тальяферо. — Я цілком заперечую цю нікчемну вигадку. Ви, мабуть, забули, що я маю запис останніх Вільєрсових слів. І серед них є слово “однокурсник”. Магнітна стрічка засвідчить це…
— Але ж це голос конаючого, — перебив його Тальяферо, — і ви самі нам сказали, що більшість слів не розібрати. Тому я хочу запитати вас, докторе Мендель, навіть не прослуховуючи запису, чи голос Вільєрса не міг бути спотворений в інший час, скажімо, уже після того, як ви прослухали запис?
— Міг, але… — збентежився Мендель.
— Я певен, що це саме так, — знову перебив його Тальяферо. — Отже, ми можемо припустити, що ви сфабрикували цей запис заздалегідь, вставивши туди і це кляте слово “однокурсник”.
— О боже, — не втримався Мендель, — та звідки б же я знав, що на Конвенті є однокурсники Вільєрса і що їм відомо про його винахід?
— Вільєрс міг розповісти вам. Гадаю, що так і було.
— Але є ще одна обставина, — не вгавав Мендель. — Ви бачили Вільєрса живим об одинадцятій вечора, а медексперт, оглянувши тіло Вільєрса зразу ж після третьої години ночі, заявив, що смерть настала принаймні дві години тому. Це не підлягає сумніву. Виходить, Вільєрс помер між одинадцятою вечора і годиною ночі. А я з десятої вечора до другої години ночі був на конференції, за багато миль від готелю. Це засвідчить щонайменше десяток очевидців, чия правдивість поза всякими сумнівами. Сподіваюсь, цих аргументів вам вистачить?
Хвилину Тальяферо помовчав, а потім уперто вів далі:
— Хай і так. Припустімо, ви повернулись до готелю о другій тридцять і зайшли в номер Вільєрса поговорити про його виступ. Двері були відчинені, а може, ви мали” ще одного ключа. В усякому разі, він уже був мертвий. І ось тут ви скористались із слушної нагоди і просканували доповідь…
— Якщо Вільєрс був мертвий і не міг подзвонити, то для чого було ховати плівку?
— Щоб зняти з себе підозру. Адже ви могли зробити собі ще одну копію. І коли вже на те пішло, то ми тільки з ваших слів знаємо, що сама доповідь пропала.
— Ну годі вже, годі! — втрутився в розмову Урс. — Все це цікаві гіпотези, докторе Тальяферо, але вони бездоказові й не приведуть до викриття злочинця.
Тальяферо нахмурився.
— Це ви так гадаєте, а можливо…
— Так вважатиме кожний. Тобто кожний, хто здатний логічно мислити. Вам часом не здається, що Губерт Мендель зробив забагато як на злочинця?
— Ні! — відрубав Тальяферо. Вендел Урс поблажливо посміхнувся.
— Докторе Тальяферо, як вчений, ви, безперечно, добре знаєте, що далеко приємніше тішитися своїми власними теоріями, ніж аналізувати факти й робити відповідні висновки. Зробіть же мені приємність і поводьтеся так, як належить детективові. Чи не здається вам, що якби Мендель справді довів Вільєрса до смерті або ж знайшов його вже мертвим і скористався з такої нагоди, то він діяв би набагато простіше? Навіщо було сканувати доповідь чи навіть удавати, ніби хтось так зробив? Він би просто забрав її. Адже про неї не знав фактично ніхто. Ніхто не знав, крім доктора Менделя, що Вільєрс виступатиме на Конвенті. Не було ніякого оголошення. Тези доповіді не публікувались. Отож доктор Мендель цілком спокійно забрав би доповідь і непомітно б вийшов. Навіть якби він довідався, що Вільєрс відкрив таємницю однокурсникам, це нічого не змінило б. Бо ті не мали ніяких речових доказів, тільки слова Вільєрса, якого вони самі схильні були вважати за божевільного.
А що ж натомість робить доктор Мендель? Оголошує, що доповідь Вільєрса пропала, заявляє, що його смерть, напевно, була не зовсім природною, а потім ще й розшукує плівку з просканованою доповіддю-ось лише короткий перелік дій, на підставі яких його самого запідозрюють у злочині. І при цьому зовсім не зважають на те, що для маскування злочину йому найпростіше було б мовчати. Якби він справді був злочинцем, то його треба б визнати таким дурнем, таким безпросвітним тупаком, яких світ не бачив. Але ж доктор Мендель, безперечно, до таких не належить.
Тальяферо замислився, проте не знайшов, що сказати.
— Хто ж тоді це вчинив? — не втерпів Райгер.
— Один з вас трьох. Це ясно, як божий день.
— Але хто саме?
— О, тут теж усе цілком ясно. Я знав ім’я злочинця вже тоді, коли доктор Мендель завершував виклад подій.
Тальяферо дивився на товстуна з неприхованою відразою. Цей блеф, звичайно, не лякав його, але на двох інших, здається, справив сильне враження. Райгер дихав, наче викинута на берег рибина. А Каунас, з відвислою нижньою щелепою, скидався на недоумка.
— І все-таки, хто ж він? — перепитав Тальяферо. — Та скажіть же нам нарешті!
У відповідь Урс тільки примружив очі.
— Спершу я хочу ще раз підкреслити надзвичайну вагу Вільєрсового методу трансференції маси і нагадати, що не вважаю його за безповоротно втрачений.
Мендель похмуро буркнув:
— Ну на якого дідька ти так говориш, Урсе?
— Той, хто просканував доповідь, міг зразу ж її переглянути. Правда, я дуже сумніваюся, чи у злочинця вистачило часу й самовладання, щоб досить уважно прочитати її, та коли й так, то запам’ятати всього він просто не міг — принаймні свідомо. Ось тут і стануть у пригоді методи дослідження психіки. Адже вони дають можливість відтворити будь-яку інформацію, що надійшла в мозок від сітківки ока навіть при побіжному погляді на щось.
На цих словах присутні тривожно перезирнулись. Урс зачекав хвилинку і вів далі:
— Не слід боятися цих методів, якщо вміти їх застосовувати, вони цілком безпечні, надто коли хтось згоджується досліджуватись добровільно. І лише в разі опору можливі певні неприємності і навіть деяке ушкодження інтелекту. Зрештою, ви й самі це знаєте. Отже, якщо винуватець признається сам, він може цілком покластися на мене…
Нараз Тальяферо гучно зареготав. Цей раптовий регіт розітнув тривожну тишу, що панувала в кімнаті. Надто вже очевидною та наївною видалася чергова спроба Урса схилити злочинця до зізнання.
Така поведінка Тальяферо, здавалось, ледь збентежила Вендела Урса і він, кинувши на нього поверх окулярів допитливий серйозний погляд, додав:
