Еліксир життя

— Хай і за це дякують, — озвався хтось із офіцерів. — Союзники, по суті, повинні, товаришу командно, вас за це орденом нагородити.
— Якщо вже нагороджувати когось, то нашого професора! — раптом заявив Коровкін.
— Чому?
— Бо саме сьогодні вночі ми провадили свою ширококанальну передачу енергії! Я певен, що човен Штерна якраз і потрапив у зону спрямованого електромагнітного поля. Про це свідчать дивні явища, які спостерігались на ворожому човні перед його загибеллю. Гітлерівський рейдер був потоплений генератором професора Палія!
Микитенко схопився:
— Ай справді! Жоден корабель, особливо підводний, не діятиме без електроенергії! Поздоровляю з першим бойовим успіхом, товаришу Палій!
— А де ж Георгій Семенович?
Професора в кают-компанії не було. Ніхто не помітив, коли він вийшов.
Як виявилось, Палій замкнувся в своїй каюті і навіть виключив телефон.
— Якась ідея з’явилась, — авторитетно запевнив Митько.
Спати тієї ночі не довелось. Опівночі мене підняв телефонний дзвінок. Говорив Палій.
— Зайдіть до мене з даними вчорашньої ширококанальної передачі, — наказав він.
Скоро я вже стояв перед професором. Микитенко теж був тут.
Ми мовчали, поки Палій щось підраховував, раз по раз звертаючись до лічильної лінійки. Та ось він повернувся до нас:
— Усе гаразд. Це буде грандіозне, вирішальне випробування нашого генератора!
Я глянув на Микитенка.
— Невже не зрозуміли? — професор посміхнувся. — Коли ви розповіли про літаки-снаряди, у мене з’явилась думка: що як на шляху їхнього польоту створити потужне магнітне поле? Стрілка компаса неодмінно відхилиться від заданого курсу. Англія — острів. Куди б не звернули зі свого шляху снаряди, вони обов’язково впадуть у море…
— Це справді можливо? — схвильовано спитав Микитенко.
— Принаймні розрахунки підтверджують мою думку. Ми можемо запобігти нечуваному злочинові гітлерівців і повинні це зробити! Треба діяти. Часу обмаль!
Часу було справді мало… Микитенко спрямував човен повним ходом на південний захід, розраховуючи вже в дорозі одержати дозвіл на проведення цієї операції. Нам потрібно було підійти якнайближче до англійського берега, щоб генератор міг послати потужний пучок проміння назустріч літакам-снарядам.
Діставши дозвіл на проведення операції, Микитенко засів разом зі штурманом за карти. Врешті вони вирішили спуститися на південь і покласти човен на маловідому на той час банку Королівський Стіл — плаский, майже прямокутної форми гранітний майданчик, що круто обривався по краях. Боки “стола” мали завдовжки метрів сорок-сорок п’ять, а площина знаходилась під водою, на глибині двадцяти шести метрів.
Але як знайти цей “стіл” у нічному розбурханому морі?
Одверто кажучи, я дуже хвилювався: чи витримає генератор таке величезне навантаження? Адже всю енергію наших надакумуляторів ми мали пропустити через генератор протягом десяти хвилин. Тут можливий вибух величезної сили…
Палій тільки спокійно сказав:
— Риск, звичайно, є і чималий. Навантаження перевищить запроектоване. Але я вважаю цю операцію найкращим випробуванням для генератора. До речі, товаришу командир, — звернувся він до Микитенка, — попередьте команду про можливу небезпеку.
— Ми на війні, — коротко відповів той.
* * *
Рахунок часу на човні ішов на хвилини… О другій десять Палій встановив напрям і кут нахилу променя на координати Королівського Стола. За кілька хвилин Микитенко повідомив по телефону, що ми йдемо до банки і готуємось до занурення під воду. І раптом пролунав страшенний вибух. Невідома сила шпурнула наш човен у морську глибінь. Задзеленчали прилади, замигтіло світло, нас кілька разів трусонуло, а потім усе затихло.
До каюти зайшов Микитенко.
— Справи кепські, — сказав він. — Ми наскочили на плавучу міну. Тепер лежимо половиною корпусу на краю Королівського Стола. Кілька відсіків затоплено, зламано гвинти. Є жертви…
Запанувала гнітюча тиша, яку порушували приглушені удари: підводники поспішно ліквідовували наслідки вибуху. До кают-компанії зазирнув матрос у подертому тільнику:
— Товаришу командир, до акумуляторної проривається вода!
Палій кинувся до Микитенка:
— За всяку ціпу затримайте воду. Там надакумулятори — вони можуть вибухнути! Протримайтесь хоч півгодини… Хоч двадцять хвилин… Через десять хвилин я включу генератор, і тоді…
— Як? Хіба генератор цілий?
— Незначні пошкодження. Ми все вже виправили. На місця, товариші!
Микитенко метнувся з каюти. Я подивився на годинник: 2 години 55 хвилин. Через п’ять хвилин, через якихось триста секунд, зграя смертоносних птахів зніметься зі старту і полетить на місто за Ла-Маншем…
— Пора, друзі, — сказав Палій. — Нам потрібен ще деякий час, щоб розігріти генератор. Одягайте шоломи.
Наче стародавні воїни, в шоломах з високими блискучими гребенями й козирками зі спеціального скла, попрямували ми до проходу в носову гарматну башту, де стояв генератор. Сталевий люк щільно закрився за нами…
* * *
Через кілька днів по дорозі з Мурманська я з цікавістю прочитав у газеті “Британський Союзник” замітку якогось Рекса Хакселла, вміщену на першій сторінці:
“БЛИСКУЧА ПЕРЕМОГА БРИТАНСЬКИХ ЗБРОЙНИХ СИЛ 
В ніч проти 20 липня націсти зробили ще одну спробу зламати дух Британії та вивести її з війни. О третій годині за Грінвічем зі стартових майданчиків у Бельгії в повітря здійнялося близько п’яти тисяч літаків-снарядів “V-1” і взяло курс на Лондон. Бійці протиповітряної оборони і льотчики нічної винищувальної авіації, виявляючи чудеса хоробрості, героїзму й винахідливості, збили сотні літаків; однак тисячі їх продовжували свій політ. Здавалося, ніщо не в силі зупинити цих літаючих роботів. Та раптом у найкритичнішу мить стрій “V-1” здригнувся. Всі вони, мов по команді, різко повернули вбік, вийшли із зони вогню і попадали в море.
Загадковість поведінки літаків-снарядів легко пояснити. Цього разу для більшого ефекту націсти застосували не звичайні “V-1” а літаючі снаряди, керовані по радіо із спеціальних літаків. У цьому безприкладному поєдинку британська зенітна артилерія (або нічні винищувачі) збили літак, що наводив “V-1” на ціль, і вся армада літаків-снарядів, лишившись без центрального керування, збилася з курсу та потрапила в море. 
Так британські збройні сили здобули нову блискучу перемогу. Історія відведе цьому нічному бою найпочесніше місце серед найбільших битв минулого”.
…Я згорнув газету і посміхнувся.
 
Василь Бережний
САКУРА
Бокс, в якому мешкала Кьоко зі своєю маленькою донькою, нагадував цвинтарну урну, покладену набік. Маленький коридорчик з умивальником, далі вузький прохід до покою, де ледве вмістилося ліжко, столик та двоє сидінь біля нього. Освітлення Кьоко вимикала лише тоді, коли вмощувалася з донькою спати. У вільний від роботи час вона, лежачи в постелі, дивилася на стіпи і мріяла, що добре було б навчитися малювати — тоді вона прикрасила б цю сіру штукатурку деревами, квітами, пташками… А на стелі, там у кутку, намалювала б сонце. Може, тоді розступилися б стіни, піднялася угору стеля, і вона забула б, що приречена все своє життя відбути глибоко під землею.
Саме відбути, бо Кьоко здавалося, що вона не живе, а відбуває якесь покарання.
— Ти навчишся малювати, Міка-тян? Донька повертає до неї своє не по-дитячому серйозне обличчя і мовчки киває головою.
— Тоді намалюєш на стіні сакуру…
— А що це таке?
— Це дуже гарне дерево, — мрійливо говорить Кьоко. — Весною воно цвіте біло-біло, з легеньким рожевим відтінком…
— А мама бачила?
— Так. Я бачила сакуру, коли була така, як ти, маленька.
Кьоко починає згадувати, паче пливе човном у якусь маревну далеч, і чим довше вона розповідає доньці, тим більше виринає образів звідти, з горішнього світу, втраченого токійця-ми. Тануть, прозорішають запони часу, вона бачить широку, всипану гравієм дорогу в парку Мейді, арку з товстелезних стовбурів, з яких знято кору, густолисті кропи дерев, у яких пурхають птахи… Полискує вода в озері… Ситі золотисті риби…