Гінці Нептуна

— В цьому й завдання. Будь-який шифр, як і сейф, без ключа не відімкнеш.
— Підсилювач… Підсилювач, — стиха проказав Віктор.
— Про що ви? — повернувся до нього Черненко.
— Та це я так… — сором’язливо кинув Віктор і відразу ж замовк, задумався. Такий він був, Віктор Стецюк. Коли в нього виникала якась ідея, він забував про все й поринав у роздуми. І тоді ні сон, ні найцікавіший детектив уже не могли відірвати його від роботи. Отож і тепер Віктор подумки складав схеми, блоки, ланцюги, і таке просте поняття, як “сигнал”, поволі ставало підвладним погляду, дотику. Віктор шукав вирішення проблеми, як шукають злочинця — хитрого, досвідченого, невловимого. Мабуть, саме тому й захоплювався детективом. І він уже знав, що не заспокоїться й не складе рук, поки не знайде вирішення…
Катер кружляв у відкритому морі, наче старий, досвідчений мисливець у широкому степу. Черненко сидів у рубці біля капітана, якого всі моряки й науковці четвертої лабораторії звали по-простому — Платоновичем.
Платоновичу було за шістдесят, та він і не думав про пенсію, а все ще капітанив на цьому досить-таки старенькому катерку, якого разом із командою було приписано до Центру по вивченню морських тварин.
Черненка і Платоновича зв’язувала давня дружба. Вони часто разом проводили вечори в невеличкому затишному кафе. Кухоль пива з пінистою білою шапкою, люлька і якась прецікава історія… А тих історій — смішних і сумних — було в Платоновича без числа. Правда, дехто казав, що більша частина їх — чистісінька вигадка, бо хіба ж міг отакий тихий, спокійний дідусь пережити стільки небезпечних і романтичних пригод. Але Черненко охоче слухав ті історії, дивуючись іноді їхньому змісту, мудрості і майстерності, з якою розповідав їх Платонович.
Сьогодні зранку вони вирушили на пошуки зграї дельфінів. Черненко уважно оглядав у бінокль горизонт, Олег і Семен сиділи на кормі, граючи в шахи. Біля них лежали акуратно складені гідрокостюми та акваланги.
Платонович стояв біля штурвала й розповідав Черненкові нову історію, безперервно посмоктуючи свою знамениту, історичну, як він казав, люльку. Оту люльку ще під час війни йому подарував шкіпер англійського торгового судна, який, у свою чергу, отримав її з колекції якогось адмірала, чи не самого Нельсона. Хоч як би там було, але люлька справді привертала увагу своєю вишуканістю і дивовижним різьбленням. Здавалося, час не торкався її.
— Років з двадцять тому я ходив у дельфінерах — всього бачив, — розповідав Платонович, пихкаючи хмаринами тютюнового диму. — Вбивали ми дельфішв без ліку. А вони помирають… ну зовсім як люди. Тільки й того, що сказати по-людському не можуть. І віриш, багато наших хлопців не витримували — йшли з промислу або ж переходили на риболовні катери.
Платонович випустив хмарку диму і змовк. Він курив якось особливо — обережно, ніби вдихав не тютюновий дим, а фіміам. І тютюн вживав різних сортів, змішуючи їх у певній пропорції.
— Я спершу дещо простіше на це дивився, бо звик на війні до всього. Та одного разу, як би це сказати?.. Зірвався. Трапився нам тоді досить великий улов, а серед нього — двоє дельфінят. Ну, розвернули ми катер, щоб до берега йти, бачу, перед катером — самка. Думаю: мати. І справді. Стоїть вона на хвості, плаває перед посудиною, хоч що хоч. Дельфінята пищать, наче діти плачуть. Так плачуть, що віриш, серце вивертається, а мати мовчить. Тільки дивиться такими очима, що не можу тобі й передати. Школи в житті не бачив я такого погляду — ні в людини, ні в тварини. Не втримався — випустив дельфінят у море. Ну, бригадир покричав, полаяв і втихомирився. Премії, правда, не дав, але кат із нею, з тією премією: почуття в мені й досі живе, ніби не дельфінят — людей врятував.
Черненко слухав старого і водночас думав про те, що його найбільше непокоїло, не давало спокою ні вдень ні вночі — про долю лабораторії і рішення ради.
“Поспіхом, поспіхом усе робимо, наче здаємо пусковий об’єкт. А може, так і треба? Може, і в науці є свої пускові об’єкти? Тільки зводяться вони так, що простим оком не помітиш, народжуються десь у глибинах свідомості, а потім дивишся — готовеньке відкриття, впроваджуйте його у виробництво. Але для цього потрібен час. Час!.. А саме його і немає”.
Наче спринтер на біговій доріжці, Черненко майже фізично чув за собою дихання Данилевського і через те включав останні швидкості.
“Ех, Федоре, Федоре. Сидиш зараз у готелі над чернеткою звіту, а по суті ні в чому не розібрався, ні в що не вникнув, лише офіційну документацію переглянув. Упередженим ти їхав сюди, таким збираєшся й повернутись назад…”
— А знаєш, що мене й досі дивує? — вів своє Платонович. — Чому дельфіни не помстились? Чому вони вмирали без найменшого опору? Чому завжди привітні до людей і ніколи-ніколи не чинили нам бодай найменшого зла? Ти, вчений, скажи.
— Не знаю, Платоновичу. Та, мабуть, і ніхто цього не знає. Одні кажуть: дельфін занадто дурний і довірливий, не може розібратися, хто друг, а хто ворог. Інші гадають, що навпаки: дельфіни свідомо потерпають, аби ввійти з людиною в контакт.
— Чув я таку байку, — Платонович глянув на Черненка. — Нібито в дельфінів своя релігія… Людина для них — бог, суша — рай, куди вони мріють потрапити після смерті. Воно й справді, помираючи, дельфіни частенько викидаються на берег. Ну, а бога… його треба лише шанувати й молити про милосердя…
— Красива байка, — задумливо озвався Черненко, — тільки погані ми боги…
— Дельфіни! — вигукнув черговий матрос. — Бачу зграю!
Платонович, примружившись, глянув у морську далину й наказав:
— Малий хід!
— Єсть малий хід! — почулося у відповідь.
— Приготувати сіті!
— Єсть сіті!
На палубі заметушилися, загупали чиїсь квапливі кроки й раптом все стихло: команда приготувалась до відлову.
Велика зграя дельфінів бавилася поблизу банки — величезної піщаної мілини. Тварин було десятків зо два. Вони безперервно вистрибували над поверхнею води так, ніби провадили змагання із стрибків у висоту.
Катер обходив зграю по колу, викидаючи загороджувальну сіть. Від правого борту вже відходило дві невеличкі швидкохідні шлюпки — так звані “жаби”, на яких розмістились екіпажі “швидкої допомоги”, що патрулювали сіть із зовнішнього боку. Вони стежили за тим, щоб котрийсь із дельфінів не заплутався в сітях і не загинув від нестачі повітря. Олег і Семен вже стояли в аквалангах, готові кинутися за борт при першій команді. Саме їм Черненко доручив найвідповідальніше — відшукати в зграї двох дельфінів, молоду пару.
Ось кільце сіті замкнулося.
— Пішли, хлопці! — наказав Черненко.
Олег і Семен стрибнули із катера й зникли під водою.
Коли вони випірнули серед зграї дельфінів, ті не кинулись від них. Не агресивні, але й не лякливі, дельфіни лише відпливли на деяку відстань і з цікавістю розглядали несподіваних гостей. Мабуть, великі скляні “очі” — маски, балони на спинах і ласти не дуже пов’язуватися з їхньою уявою про людину, яку їм, безперечно, не раз доводилося бачити і в морі, і на пляжних мілководдях.
Олег першим помітив дельфіняче подружжя. Самець і самка трималися разом і, не звертаючи уваги на людей, з якоюсь особливою ніжністю торкалися один одного. Олег, махнувши Семенові рукою, пішов на зближення з ними.
Дельфіни зустріли людину, як здалося Олегові, з прихильністю. Самець відплив від самки метрів на десять назустріч Олегові, й почав гратися з ним, наче із старим знайомим. Дельфін виявився спритним, сміливим і товариським. Семен, побачивши, як легко Олег заволодів увагою самця, підплив до самки. Але та зустріла його насторожено, певно, природний інстинкт “слабкої статі” змушував її бути передбачливою, зважувати свої вчинки в спілкуванні з невідомою істотою.
Тим часом Олег, безперервно бавлячись із самцем, уже наближався до катера, що стояв на якорі біля банки. Один порух руки — і дельфін потрапив у заздалегідь приготовлену пастку. А тоді пастка, підхоплена краном, попливла у повітрі до палуби. Та тієї миті, як пастка піднялася над поверхнею води, дельфін, підступно обдурений людиною, подав сигнал. То було кілька різких тривожних звуків. У зграї відразу ж зчинилася паніка: тварини кинулись до центра створеного сіттю кола, і звідти безперервно долинали свисти та безліч різних звуків.