Гінці Нептуна

Данилевський різко поставив чашечку на стіл.
— Нісенітниця все це! Пробач мені, не знайду іншого слова!
— І не шукай, не треба, — мовив Черненко. — Не турбуй себе марно.
— Ну, знаєш!.. — Данилевський був схожий зараз на півня. — Врешті-решт мені найпростіше скласти звіт, а там нехай вирішують.
— Чудово. Так і зроби.
В двері постукали.
— Увійдіть! — гукнув Черненко.
На порозі з’явилася Рогова.
— Доведеться сваритися з вами, Сергію Терентійовичу, — почала вона з ходу, намагаючись бути якомога серйознішою, хоча веселі іскорки в очах не дуже пов’язувалися з отим наміром.
— Познайомтеся, Ніно, це професор Данилевський.
Данилевський з несподіваною для його повної фігури легкістю підвівся, і вони привіталися.
— Ви привезли “свіжих” дельфінів, — знову звернулася до Черненка Рогова, — але забули, здається, що новачки мають пройти медичний огляд.
— Не гнівайтесь. Так треба, — примирливо сказав Черненко.
— Знову це ваше “треба”…
— Не сперечайтеся з ним, благаю вас, — втрутився Данилевський. — Повірте мені, це заняття зовсім марне. Давайте краще щось організуємо… Кажуть, у вас тут якийсь незвичайний ресторанчик, нібито в печері?
— Є, — усміхнулася Рогова. — Правда, не так вже й близько, і вільних місць там, як правило, не більше, ніж у рятувальній шлюпці під час корабельної катастрофи.
— Шкода, — розчарувався Данилевський. — А я думав…
— Все це не так безнадійно, як здається, — заспокоїла його Рогова. — Місця можна замовити, скажімо, на завтра.
— А що в нас завтра? П’ятниця? Чудово! Значить, завтра, всією компанією.
— Але Сергій Терентійович мовчить, — зауважила Рогова.
Черненко подумав, що незручно відмовлятись. Данилевський все не таки гість.
— Я — як і всі, — погодився.
— Унікальний випадок, — прокоментував Данилевський. — Сергій погоджується з усіма… А ти, здається, щось надумав, — додав він, коли Рогова вийшла. — Оці “свіжі” дельфіни, мабуть, не просто так, ой, не просто… Потайний ти, Сергію. Зрозумій, питання стоїть гостро: бути чи не бути лабораторії! Я ж допомогти тобі хочу. А ти…
Черненко голився перед дзеркалом. На ньому були темні, старанно випрасувані брюки, білосніжна сорочка. Збираючись на вилазку, що її вигадав Данилевський, він спочатку дорікав собі за згоду, бо не полюбляв отих гамірливих ресторанів з їхніми несамовитими оркестрами, немовби розрахованими на приглухуватих людей. Але потім подумав: може, це на краще. Принаймні вдасться розвіятися бодай на один вечір, викинути з голови усі турботи, не краятися думкою про завтрашній експеримент.
Він відкрив шафу й вибрав на вечір краватку. Та ось пролунав телефонний дзвоник.
“Мабуть, Данилевський, нагадує про зустріч”, — подумав, беручи трубку.
— Сергію Терентійовичу?
Він не відразу пізнав вкрай схвильований голос Олега.
— Так.
— Дельфіниха захворіла.
— Яка? — не зрозумів Черненко.
— Нінарія… Я їду за Роговою. Підскочити до вас?
— Не треба. Доберуся пішки, — і повільно, ніби враз задерев’янілою рукою опустив трубку на важіль.
Над басейном чулось різке, пронизливе свистіння. Так, заклавши в рота пальці, свистять сільські хлопчаки.
Черненко стояв біля води. Обличчя його було блідим, змарнілим; він якось відразу постарів. Свистіння повторилося, тепер уже як короткі тривожні заклики. Дельфіниха наче збожеволіла. Її рухи були стрімкі, удари хвоста здіймали цілі каскади бризок. Час від часу вона скрипіла, стогнала, іноді, як дитя, схлипувала. Потім почала якось дивно завалюватись на бік.
Ось вона ще раз різко свиснула, кілька разів ударила хвостом по воді і її темне тіло стало поволі опускатися на дно. Дрібними срібними кульками виривалось назовні повітря.
Заскрипіли гальма, й біля басейну зупинилась машина з Семеном, Роговою, Олегом. Семен, як був у джинсах і тенісці, так і пірнув у воду. За якусь мить, з аптечкою в одній руці, за ним кинулась і Рогова. Олег підійшов до Черненка, став поряд. Мовчали.
Тим часом Семен уже тримав хвору тварину за голову.
— Потерпи, потерпи трохи, люба моя, — повторював він ласкаво. — Ти ж розумненька. Зараз Ніна Іванівна що-небудь зробить, і тобі стане легше.
Нінарія, важко дихаючи, дивилась на Семена розумними очима. В них була смертельна туга і надія, надія на допомогу людини.
Рогова вправно прикріпила до грудей тварини присоску гнучкого стетоскопа, слухала довго, уважно.
— Що з нею? — глухим голосом запитав Черненко, коли вона вийшла з води.
— У людей це називається гострим серцевим приступом, — відповіла Рогова й, приготувавши шприц, знову зайшла у воду.
Швидким, точним рухом вона зробила ін’єкцію. Нінарія голосно зітхнула, потім ще раз — важко й жалібно, й затихла, ніби заснувала глибоким сном.
Олег, не сказавши й слова, побрів у лабораторію.
Рогова вилізла з води й накинула на себе халат.
— Вона житиме? — Черненко кинув погляд на басейн.
— Так, — впевнено відповіла Рогова. — Але протягом двох тижнів ніяких експериментів, годівниць і автоматів. Спокій, лікування і знову спокій.
— Що два тижні — що вічність. Тепер уже однаково.
Черненко стояв розгублений, стривожений. Мабуть, він думав про долю, яка нанесла йому черговий удар — підступний і несподіваний.
— Але як же це так? — вирвалось нарешті в нього. — Молода, міцна… і раптом серцевий приступ?
— Все дуже просто, Сергію Терентійовичу, — стиха сказала Рогова. — Стрес. Стрес від розлуки…
Раптом від лабораторії почувся голос Олега:
— Сергію Терентійовичу!
Олег мчав до басейну і продовжував гукати:
— Сергію Терентійовичу! Таке сталося!
— Де?.. Що сталося? — схвильовано запитав Черненко.
— Там… в лабораторії. Швидше ходімте туди!
Екран кольорово-музичного комбайна світився зсередини дивовижно-бузковим кольором, створюючи враження безмежного простору. На екрані розгорталися картини, які нагадували чи то химерні сни, чи то полотна художників-сюрреалістів. Черненко застиг перед приладом, до болю в пальцях стиснувши спинку стільця.
Раптом бузковий колір став густим-густим, майже темним, і несподівано зник. На новому, тепер уже синьому тлі виникло зображення двох вогнисто-червоних дельфінів, що пливли поряд. То були Нінарія і Сергус. Вони рухалися повільно, навдивовижу синхронно, і здавалося, що в світі існують лише вони — поза простором і часом.
Та ось із глибини екрану з’явився якийсь незвичайний, схожий на зламану спіраль знак. Він швидко розростався на весь екран, потім ніби вийшов за його межі. В центрі знову виникли дельфіни, але якась темна, величезна пляма, що нагадувала дно корабля, почала насуватися на них і витіснила з кадру. І знову дивний знак — лінія, зламана, мов блискавка.
Тепер на екрані з’явилася тінь, в якій ледь-ледь угадувалася фігура аквалангіста. Він не плив — крокував, як по суші. І знову безодня. В ній гарячково кидається дельфіниха, наче шукає свого коханого. Нарешті вона завмирає в розпачі.
Екран погас. Мов постріл, клацнув тумблер, і погляди усіх присутніх тепер звернулися до Віктора, наче перед ними сидів справжній живий чарівник.
— Я тут чаклував над комбайном, — несміливо почав він. — Гідрофон був у роботі, й раптом чую: Нінарія розшумілась. Ну, я й записав її, а потім пропустив плівку через комбайн… Каскад підсилення перебудував, і зображення тепер зовсім інше. Пригадуєте, Сергію Терентійовичу, ви говорили про це біля багаття.
— Я? Говорив? Про каскад?
— Ні. Йшлося про те, що свою мову ми шифруємо в електромагнітні коливання, в радіосигнали, щоб передати на віддаль, і що це може бути й навпаки… У звуках не пряма інформація, а лише код…
— Але це… — розгублено пробурмотів Черненко. — Це, здається, Вікторе, щось дуже цікаве.
— Побий мене грім, якщо я хоч що-небудь тямлю! — щиро признався Олег.
— Чекайте, чекайте, дайте подумати, — Черненко закрокував по кімнаті. — Ми бачили думки дельфіна! Значить, він мислить не словами, не поняттями, як люди, а зоровими образами! Свої думки-малюнки він шифрує у звуки… Для чого? Звук дуже добре поширюється у воді на сотні, навіть тисячі кілометрів! Прекрасний засіб спілкування, чи не так? — Черненко ніби переконував самого себе. — Ми, люди, для надійного обміну інформацією винаходили телеграф, телефон, радіо…