Гінці Нептуна
Легко пояснити вміння Корсара лічити. Добре рахують також інші тварини: до шести — ворони, коні, до дев’яти — шимпанзе. І все ж таки Корсар був незвичайний учень. Він схоплював суть завдання миттєво і потім, навіть через тривалий час, виконував його без найменших помилок. Навіть скептики, побачивши цей дослід, змушені були визнати виняткову здатність дельфінів до навчання. Але в чому полягає основа такої дивовижної здатності?
Звісно, над усім цим можна задумуватися, а можна, стенувши плечима, лише констатувати факти чи й навіть закрити на них очі. Хащі непізнаного, як і лісові хащі, далеко не завжди заманливі: залізти в них можна, а ось чи виберешся назад? У науці, як, до речі, і в повсякденному житті, різні люди по різному вирішують проблеми, що виникають на їхньому шляху. Одні обходять дрімучі ліси, інші, обміркувавши все як слід, а часом і стрімголов кидаються в невідоме. І коли стикаються з невдачею, коли не можуть одразу, з першого ж наступу досягти мети, тоді їхня дорога в оте незнане розтягується на довгі місяці, роки, іноді на все життя. Ті, хто стояв осторонь, здаються і тверезішими і далекогляднішими — адже це вони передбачливо поставили на узліссі вказівники із застережливими написами: “Обережно! Місцевість непрохідна!” Але мине час і хтось усе-таки прокладе в тих непрохідних хащах новий шлях, і поїдуть, покотяться по ньому вчорашні скептики і навіть не помітять його, як не помічаємо ми з вами всього звичного, звичайного, буденного. їхати по второваному шляху легко, прокладати його — то велика і важка праця.
— Сергію Терентійовичу, — раптом озвався Олег, — ви читали останній номер “Науки і природи”?
— Ні. Є щось цікаве?
— Інтерв’ю з академіком Гавриліним. Він говорить про зоопсихологію і критикує… Зачекайте хвилинку. — Олег дістав з полички журнал, перегорнув кілька сторінок. — Критикує “…тих, хто ґрунтуючись на неперевірених наукою фактах, схильний приписувати окремим видам тварин здатність до абстрактно-логічного мислення”. Каже, що це суперечить вченню класичної фізіології…
— Ось воно що, — мовив Черненко. — Чи не цей вітер на переміну погоди? — додав, повернувшись до асистента. — Я гадаю так: науку роблять люди, а вони можуть помилятися. Кожна теорія, хоч би яка видатна, це лише часточка істини “від” і “до”. Ну, а коли її намагаються видати за повну істину, вона перетворюється у звичайнісіньку догму. — Черненко раптом змовк і кинув погляд на годинник. — Незабаром четверта. Доведеться вам з’ясувати, що там із новачком, бо гаємо час.
— Добре. Я зараз, — підвівся Олег і вийшов з кімнати.
Лишившись на самоті, Черненко довго дивився в оглядове вікно, за яким, як і перше, в бетонній чаші бавився Корсар.
“Не перевірені наукою факти… — подумки повторив Черненко слова Гавриліна. — Ну, а коли перед фактом тебе поставило саме життя, і не було під рукою теорій, а лише сувора необхідність… Та хіба чиясь доля чи якийсь поодинокий, хай навіть і незвичайний випадок можуть служити вагомим науковим аргументом? Чого тільки в житті не трапляється! Та й чи було те взагалі? Легенда, казка, плід хворобливої уяви?..”
— Факти, — вголос промовив Черненко, і перед ним, наче кадри давно-давно баченого фільму, почали розгортатися події понад тридцятирічної давності…
…Із вікна старенького будиночка було добре видно затоку. Океан, не поспішаючи, набігав на прибережний пісок і так само повільно відходив назад, мляво розкачуючи риболовецькі шхуни. Невеличка, з голими стінами кімнатка…
Черненко під прізвищем Рібейра приїхав сюди наприкінці 1943 року. За документами він іспанець, син комерсанта, який послав свого нащадка вивчати кон’юнктуру місцевого ринку, і Рібейра став вільнослухачем тутешньої Вищої комерційної школи. Але заняттями особливо себе не переобтяжував, зате охоче марнував час у комфортабельному висілку для іспанських спеціалістів, що був неподалік від міста в мальовничому куточку над берегом океану. Тут, у затишних ресторанчиках з вишуканою європейською кухнею, з найрізноманітнішими напоями він почувався як удома. І це нікого не дивувало, іспанця тягнуло до іспанців. Юнак, який уперше вирвався з-під опіки родини, надавав перевагу не наукам, не набридлим стовпчикам цифр із біржових бюлетенів, а цілком земним розвагам. Що ж, так і личить молодому гульвісові, що має в кишені тугий гаманець, а в голові безтурботний вітер.
За коктейлями, дружніми вечерями, певна річ, зав’язувалися бесіди — звичайні, буденні розмови, які нікого й ні до чого не зобов’язували, та, власне кажучи, й не мали ніякого значення, бо то були такі собі балачки трохи збуджених віскі чи коктейлем молодих людей. Але поступово з окремих слів, штрихів і другорядних, здавалося б, фактів, вимальовувалася картина цілого, точніше, не картина, а лише окремі ескізи, бо для цілого бракувало істотних деталей, які дали б змогу Рібейрі-Чернеккові сказати; “Тепер я знаю все. Завдання виконано”.
Єдина людина, з якою в тій країні був зв’язаний Черненко щирою повагою і довірою і якій слід було передавати здобуті ним відомості, назвалася при знайомстві Мендозою. Ким був Мендоза насправді, Черненко не знав та й не повинен був знати — зайвих питань ставити не рекомендувалося. Мендоза накреслив перед ним чітке й конкретне завдання і давав, як потім не раз переконувався Черненко, особливо корисні поради, спрямовуючи його розвідницьку діяльність умілою, досвідченою рукою. Вони мали своєрідний зв’язок — публікували в міській газеті нехитрі рекламні оголошення, справжній зміст яких був відомий лише їм.
Найбільше Черненко полюбляв товариство іспанських спеціалістів, які працювали в рудниках “Амадейро”. Розташовані за двадцять кілометрів від міста, рудники пильно охоронялися поліцією. Але чому? Які секрети ховаються в надрах землі? Може, знайдено легендарні скарбниці ацтеків чи інків, що ті сховали їх колись від зажерливих конкістадорів?
Довгим і небезпечним шляхом ішов Черненко до мети. Але тільки зараз можна було робити остаточні висновки. В “Амадейро” видобувають руду, що містить солі урану. її надсилатимуть до Німеччини. Першу партію відправлять наприкінці серпня судном “Санта Ізабель”. Корабель вийде під іспанським прапором, але команда складатиметься виключно з німців.
Мине час, і світ здригнеться від вибухів, що прогримлять над Хіросімою та Нагасакі. Про атомну бомбу, що стала на той час найбільшим жахом і найбільшою сенсацією в світі, мріяли фашистські людиновбивці. Ще 1942 року гітлерівський міністр Функ підписав секретний наказ: на окупованих територіях забирати всі запаси уранової сировини й передавати у власність німецького концерну “Дега”. В свою чергу концерн намагався закупити уран будь-де. І люди, що послали Черненка із завданням у далеку південноамериканську країну, мали підозру, що “Дега” простягнула свої щупальці й через Атлантику, використовуючи прихильність властей деяких латиноамериканських країн до фашизму та плутаючи сліди за допомогою “нейтральної” Іспанії. Тепер ця підозра підтвердилась: Черненко вже напевне знав, що готують гітлерівці до відправки в Німеччину. А те, що стало відомо, він повинен негайно передати за тисячі кілометрів звідси. Для цього йому необхідно зустрітися з Мендозою. Негайно.
Та сьогодні він лише зможе опублікувати оголошення у вечірній газеті, викликати його на термінову зустріч.
…Рібейра-Черненко швидко крокував невеличкою вузенькою вуличкою. Метрів за сто від будинку, де він мешкав, стишив ходу, за звичкою уважно глянув на вікно своєї квартири й тієї ж миті відчув, ніби все його тіло пронизав струм високої напруги.
Виходячи з дому, Черненко завжди робив на шторі складку. Письмовий стіл стояв біля самого вікна, і коли б хто-небудь надумав ритися в його паперах, то ненароком зачепив би штору, порушив складку і тим самим подав сигнал: “В помешканні непрохані гості!”
Нехитрий виверт спрацював. На роздуми лишалися лічені секунди. Вгамувавши хвилювання, Черненко звернув за ріг і ввійшов до невеличкої тютюнової крамнички.
