У підводних печерах

Восьминіг розцвів райдугою барв. Мабуть, він по-своєму зрадів з того, яке враження справив
на людей.
Знайоме почуття пригніченості стисло Валерієві голову.
— Ти нічого не відчуваєш? — запитав у Євга.
— Ні, — відповів іхтіолог, з жадібною цікавістю придивляючись до восьминога.
Нараз він рвучко простягнув руку, доторкнувся щупальця. Спрут миттю відсмикнув його.
— Не подобається? — сказав Косинчук. — А чому?
Восьминіг мовчав і знову, якщо вірити Євгу, став схожий на академіка Є. Косинчука, коли
той ухилявся від прямої відповіді.
— Іди, — сказав іхтіолог, і восьминіг зник за дверима.
Євг повернувся до журналіста. Він мовби тільки зараз збагнув запитання Валерія і
поцікавився:
— А що я маю відчувати?
— Розумієш, у мене якийсь тягар у голові, як тоді… І ще…
Він замовк, так і не сказав про свою підозру. Оті бородавки на щупальцях… У Мудреця їх,
здається, не було. І ще… коли восьминіг рухався, він перевалював своє тіло зовсім не так, як
Мудрець…
 
 11 
За кілька годин Косинчук почав заняття з восьминогом. Примушував його змінювати пози,
роздивлявся, робив сотні знімків. Він грав з восьминогом у м’яча і дуже скоро помітив, що
ініціативу в грі захопив молюск. Часом затримував м’яч — не відкидав його по команді, а починав
перекочувати з щупальця на щупальце. Бувало, простягав м’яч Євгу, та, коли іхтіолог хотів узяти,
миттю відсмикував щупальце назад. Здавалося, ніби він вивчає людину, перевіряє швидкість її
реакції, намагається дресирувати. Євг спробував розпитати октопуса про його родичів, про їхні
житла, про полювання, спосіб харчування, але не дізнався нічого нового. Відповіді восьминога були
короткі, інколи суперечливі.
Іхтіолог запитав:
— Отже, ти згоден служити людям? Люди тобі подобаються?
— Так, — відповів восьминіг.
— Ти зможеш мене провести до того місця, де ви живете?
Очі спрута полізли на “лоба”, він так і вп’явся ними в Євга.
— Ну, кажи, згоден? — допитувався юнак.
— Згоден, — непевно відповів восьминіг.
— І ти допоможеш мені поговорити з твоїми родичами?
— Так.
Валерій, прислухаючись до їхньої розмови, пожартував:
— Отже, ми маємо першого посередника і перекладача з людської мови на мову восьминогів.
Він замовк, бо почув сопіння восьминога і його слова:
— Посередник. Так. Дельфін. Ні.
— А до чого тут дельфіни? — здивувався Косинчук. — Ти що, не любив їх?
— Так.
— Стверджуєш, що не любив?
— Так.
— Чи любив?
— Так.
— Наш перекладач плутає поняття. — зауважив Євг. — А втім, це не завадить йому провести
мене у свій табір.
— Я теж піду з вами.
Косинчук хотів заперечити, сказати, що краще одному з них залишитися у “дзвоні”, але
згадав про право першовідкривача і промовчав. Йому навіть на думку не спало, що Валерій просто
боїться залишатися у підводному будинку наодинці зі своїми спогадами та тривогами, а тим більше
Євг не міг передбачити, що скоро і йому доведеться зазнати страху…
Вони одягли водолазні костюми, приготували “торпеди”. На цих потужних апаратах можна було
рухатися значно швидше, ніж на двигунах, що ними були оснащені їхні скафандри.
Валерій увімкнув шлюз-камеру.
Опинившись у морі, восьминіг, ніби пустуючи, гайнув удалину, і люди не могли його
наздогнати навіть на своїх “торпедах”. А потім повернувся і весело кружляв навколо своїх
провожатих.
“Він схожий на цуценя, яке випустили погуляти, — подумав Косинчук. — Гай, гай, та він і
нас хоче втягнути у свою гру!”
Валерій спостерігав за восьминогом зовсім з іншим почуттям. Він теж помітив, що молюск
ніби запрошує людей побавитися з ним.
“Ні, не запрошує, — думав Валерій, — а намагається примусити поганятися за ним. Так само,
як і в грі з м’ячем. Он Євг уже піддався. Що з цього вийде? Ну, звичайно, він його не впіймає. Та
що це? Октопус переходить всякі межі, він стає надто фамільярним…”
Восьминіг на повному ходу зачепив Косинчука щупальцем, спробував потягнути за собою, але
сила двигуна виявилася занадто великою для молюска. “Торпеда” тільки розвернулась. Косинчук
дзиґою закружляв на одному місці, вчепившись за ручки апарата, а разом з ним кружляв і восьминіг.
Так тривало кілька хвилин, а потім октопус, тримаючи іхтіолога одним щупальцем, двома іншими
вперся в “торпеду”, вибив її з Євгових рук. Доки Валерій розмірковував над тим, чи має він право
лишати свого товариша наодинці зі спрутом і кинутися навздогін за “торпедою”, яка без верхівця
продовжувала свою путь по прямій, апарат безслідно розчинився у ватяній пітьмі.
Валерій роздратовано подумав:
“Не подобаються мені ці забавки. Октопус наче вивчає нас і наші апарати. Тут не добереш,
хто дослідник, а хто піддослідний. На довершення всього ми втратили торпеду…”
Восьминіг, тримаючи Євга, підплив до Валерія і подав йому якийсь знак щупальцем, ніби
кликав слідувати за собою. Валерій запропонував Косинчукові вхопитися за ручку його апарата, але
октопус, не випускаючи іхтіолога, відплив далі. Довелося поспішати за спрутом, який тепер рухався
з таким розрахунком, щоб Валерій не випустив його з поля зору, але й не міг надто наблизитися.
Із підводних хащів назустріч їм випливла велика акула. Очі-намистинки прикипіли до
восьминога. Валерій уже намірився захищати його від хижака. В інструкції сказано, що акули
лякаються повітряних бульбашок, які вихоплюються з вивідної трубки скафандра. Саме цією нехитрою
зброєю він і хотів відігнати ворога. Та акула щось зволікала нападати на восьминога. Більше того,
коли до нього залишилося всього зо три метри, вона стрімко крутнула вбік і ганебно дременула
геть.
І Валерія, і Косинчука вразила незвичайна поведінка хижачки.
Невдовзі вималювалася знайома ущелина. Вони обминули її, і перед ними з’явилося химерне
кам’яне селище восьминогів. Тут молюск відпустив Косинчука і зник в одній із будівель. Валерій
установив рулі “торпеди” так, що зона наче повисла над селищем. Промінь прожектора шастав по
дивних кам’яних спорудах, але ознак життя не виявив. Раптом з одної будівлі висунулося щупальце,
відсунуло загородку з каміння. Далі, сплюснувшись у плескачик, протиснулося крізь вузькі “двері”
тіло. То був їхній провожатий. Він попрямував до людей, подаючи якісь знаки.
Валерієві здалося, що він чув, як восьминіг казав:
“Ні. Нікого немає. Пішли”.
Побачивши, що люди не квапляться, молюск обхопив щупальцем “торпеду” і розвернув її носом
угору, до виходу з ущелини. Його “лійка” запульсувала швидше, вій склав щупальці, поплив. Нічого
не вдієш — треба пливти слідом за ним. Валерій попросив Євга точніше визначити місце знаходження
селища восьминогів. Косинчук кивнув, даючи знати, що вже це зробив. Тільки тоді Валерій увімкнув
двигуна на “повний вперед”, наздоганяючи восьминога.
Спрут привів до їхнього підводного будинку. Поялозив щупальцем по пластмасі, ніби
намагаючись відчинити заслінку. А коли всі троє опинилися у підводному помешканні, промовив:
— Немає. Нікого немає. Пішли.
Він монотонно повторив ці слова кілька разів, не відповідаючи на запитання людей, куди
пішли його родичі і чому це вони всі одразу пішли. Далі несподівано почав додавати до сказаного
раніше:
— Всі пішли? Куди пішли?
— Пластинка виявилась щербатою, — пожартував Валерій. — Наш Мудрець сам зараз потрапив у
скрутне становище.
— Нічого, ми знайдемо твоїх родичів, — спроквола мовив Косинчук, неуважно дивлячись то на
восьминога, то на прилади. Його погляд затримався на магнітофоні. — Іди, Мудрець, відпочивай.
І відчинив двері в коридор, випроваджуючи восьминога.
Але спрут не рушив з місця. Він перестав повторювати одне і те саме, помовчав трохи, далі
сказав:
— Треба знайти.
— А ти знаєш, де шукати? — спитав Валерій.
Він думав зараз не тільки про восьминогів, а й про контейнер. Куди він подівся?
— Ні, — відповів спрут. — Треба шукати. Люди допоможуть нам. Ми допоможемо людям.