У підводних печерах

Він прислухався і почув:
“Не все зрозумів. Кажи далі”.
“Щоб не віддавати більше, ніж берем, щоб ціна не була занадто висока, треба знати, скільки
треба тобі, що тобі треба, вивчити те, що береш, і те, звідки береш. Раніше ніж
узяти, треба знати. Це ти розумієш?”
“Розумію. Кажи далі”.
“В Океані треба іти тим же шляхом, яким людина йшла по суходолу. Їй не вистачало диких
плодів, і вона почала сама обробляти землю і вирощувати плоди. Вона почала сама собі дарувати. І
в Океані необхідно організувати підводне землеробство і тваринництво. Треба обробляти поля
водоростей і планктону, одомашнювати морських тварин, розводити і випасати табуни риб. Та біда в
тому, що робити все це в Океані нам важче, ніж на Землі. Правда, ми колись вийшли з нього, але
природа зробила за нас свій вибір, і тепер Океан для нас — чуже середовище. Ми не можемо там
вільно жити, нам потрібні дорогі, громіздкі споруди. Але є й інший, легший шлях. Знайти вірних
помічників: посильних пастухів і розвідників. Ти б згодився служити нам, Мудрець?”
“Так!” — почувся вигук восьминога.
“Якщо розумно користуватися морем, з одного гектара можна одержати більше риби, ніж з
такого ж земного пасовиська — м’яса. А крім риби, є ще устриці й креветки, мідії й трепанги, ікра
морських їжаків і морські гребінці, і врешті краби…”
“Краби залишаться нам”, — заперечив восьминіг.
“Гаразд! — великодушно згодився Валерій. — Вистачить на всіх. Морська капуста, наприклад,
не поступається смаком перед капустою городньою, але значно поживніша і багатша на вітаміни. Крім
того, вона запобігає серцево-судинним захворюванням. А калорійність деяких водоростей більша, ніж
шоколаду. Мідії містять дуже важливі для людини мікроелементи. А мінеральні багатства Океану? В
морській воді розчинені всі відомі нам хімічні елементи, в тому числі найрідкісніші, запаси яких
на суходолі вже вичерпуються. В морях розчинено стільки торію та молібдену, що коли видобути їх,
то на кожну людину припало б майже по двісті тонн. Проте справжні успіхи досягнуті лише в галузі
добування нафти та в опрісненні морської води. Там, де нас підганяє жорстока необхідність…”
“Чим вона жорстокіша, тим більше вас підганяє?” — почулося запитання.
Валерій посміхнувся.
“Майже так, близько до правди. Але є й інший бік цього питання: наші можливості. Інколи
доводиться просто тугіше затягувати пасок, вдовольнятися дещицею. Адже, наприклад, щоб вивести
деякі рослини і тварини, нам потрібні були тисячі років. І, звичайно, для того, щоб вивести нові
високоврожайні сорти водоростей чи нові породи риб, теж треба буде немало часу…”
“Наскільки я зрозумів, найдорожче для вас — час? Ви завжди поспішаєте? Чому? Вас занадто
багато чи ви занадто багато їсте? Ті, кого ти називаєш дельфінами, теж ненажерливі. Коли б ви
допомогли їм упоратися з акулами і розмножитись, вони з’їдали б стільки риби, що стали б вашими
ворогами. А без крабів ви зможете обійтися?”
“Зможемо, — заспокоїв Мудреця Валерій. — В Океані ж багато іншої їжі, особливо водоростей.
Неподалік на дні однієї з заток уже оброблено величезні плантації морської капусти. Ми також
розводимо табуни риб на підводних пасовиськах. А в деяких морських водоймах агрономи в аквалангах
створили підводні городи для вирощування водоростей”.
“Це добре, — схвалив Мудрець. — Той, хто харчується водоростями, не ворог нам”.
Восьминіг раптом насторожився, підвів голову, заклацав дзьобом і став дивитися у вікно.
— Що там? — запитав уголос Валерій.
“Сюди пливе людина. Поспішає. Ще більше, ніж ви поспішаєте завжди. Вона думає не про тебе.
Про мене”.
Валерій покрутив ручку яскравості бокового прожектора, але нікого в морі не побачив.
Подумки запитав:
“Вона далеко?”
“Далеко і недалеко. Ти не побачиш. Прилади не допоможуть”.
“Вона пливе на кораблі? Ти знаєш, що таке підводний корабель?”
“Знаю. Я бачив його. Але це не такий корабель, як ти зараз думаєш. Він менший. Подумай
ще…”
Валерій почав згадувати різноманітні типи підводних човнів, батискафів…
“Ще!” — підганяв Мудрець.
Валерій перебрав усі підводні кораблі, які знав, і тільки тоді восьминіг уточнив:
“Ні. Інший корабель. Знайомий тобі. Один із двох, які були тут”.
Валерієві здалося, що він бачить цяточку, яка швидко зростає. Невдовзі вже міг розпізнати
постать людини, що пливла на якомусь снаряді. Та це ж Косинчук на “торпеді”!
“Мудрець міг же зразу підказати мені відповідь. Нащо ж він розпитував мене? Випадково?
Грав? Чи дресирував? А може, хотів одержати інформацію про різні типи кораблів? Чорт забирай, я
вже думаю про нього, ніби про якогось шпигуна!”
Зображення все росло й росло, потім раптом щезло, а за мить Валерій побачив Євга. Той
розвернув апарат, загальмував, підплив до “вікна”. Він, очевидно, і справді поспішав, бо перевів
шлюз-камеру на прискорений режим і, важко дихаючи, тільки відкинув шлем, одразу запитав
Мудреця:
— Ти знаєш, де оселилися твої восьминоги?
“А ти знаєш?” — почули відповідь Косинчук і Валерій.
— Тепер знаю, — сказав Євг.
“Де оселились?” — запитав Мудрець.
— У підводних печерах, — відповів іхтіолог.
“Ти був там?”
— У самі печери я не міг проникнути. Входи завалені камінням.
“Хочеш, щоб я пішов з тобою? Попереду. Я, потім — ти?”
— Так. Ти допоможеш мені розчистити один із виходів. Ми увійдемо туди разом.
“Ні. Спочатку — я. Розповім про тебе. Про вас. Восьминоги тоді швидше зрозуміють тебе”.
— Згода. Так, може, й краще. Іди зараз. Домовся і повертайся за мною.
Восьминіг попростував до шлюз-камери, і люди почули команду: “Вмикай!”
 
 13 
— Уявляю, який переполох зчиниться в Академії після нашої доповіді, — сказав Косинчук,
коли вони з Валерієм залишились самі. — Про існування такої тварини ніхто серйозно не думав.
Правду кажучи, мені весь час хочеться вщипнути себе, щоб знову й знову переконатись, що все це не
сон.
Він був незвичайно збуджений. Куди й поділася його млявість. Валерій здивовано відзначив
для себе зміни, що сталися з товаришем, особливо його дивувало те, як хвилює Євга доповідь для
Академії. Потім він згадав, що іхтіологові ніяк не вдається захистити кандидатської дисертації.
Відгуки рецензентів зводяться до того, що в ній занадто мало нового. А знаменитий академік Є.
Косинчук сказав: “Це схоже на мого племінника. Він з успіхом дослідить і опише всіх риб
Охотського та Японського морів. А ось вічного двигуна, на жаль, не винайде!” Лихі язики
стверджували, що саме ці слова академіка поклали початок родинному розбрату. Євг замріяно
примружився:
— Це тобі не паршивенька монографія в блискучій суперобкладинці (напевно, малась на увазі
монографія Є. Косинчука про безхребетних), а справжнісінький переворот у науці! Глобальний удар
по людській зарозумілості, і допоможе він людям швидше рухатися вперед. Ну, а ти, Валерію,
згоден, що спрути — це чудові помічники?
— Вони можуть ними стати, коли…
— Що “коли”?
— Ні, ні, нічого…
Іхтіолог стурбовано похитав головою.
— Ти щось не доказуєш. Краще б…
— Я розповів Мудрецеві про проблеми освоєння Океану, — перебив його Валерій, явно з
якимось наміром, — і він відповів, що згоден бути помічником у людини.
— Але ти не відповів на моє запитання, — нагадав Євг. — Що це за недомовки з твого боку?
— Ти дещо забув, — сказав Валерій багатозначно. — А загалом ти маєш рацію. Я справді не
все викладаю. Зрозумів? Боюсь, що й так наговорив багато зайвого. Усупереч власній волі.
Розумієш? Проти своєї волі.
Косинчук махнув рукою:
— Дурниці. Військові ж обшукували бухту.
— Але вони не знайшли і восьминогів…
— Тому, що не мали такого завдання.
— Хай буде по-твоєму, — зітхнув Валерій. — І все ж виконай моє прохання. Менше слів і
більше інтонацій. Намагайся при цьому не думати образами. Уникай військових тем. Боюсь, що вдруге
не зможу тобі цього сказати.