Зворотний зв’язок

Розмова мала приблизно такий характер:
“Починаємо передачу. Ви її приймаєте?”
“Приймаємо!”
“Де ви перебуваєте? Тунелі ведуть до вас?”
“Тунелі ведуть”.
“Тунелі кінчаються тупиком. Можливо, це не тупики, а перегородки? Щоб дійти до вас, треба пробитися крізь них?”
“Тупики”.
“Але де ж ви перебуваєте? Яка відстань до вас?”
“Тунелі”.
“Якої ви форми? Який вигляд ваших жител?”
“Тунелі”.
На всі подальші запитання вони відповідали одноманітним — “тунелі”. Я подумав тоді, що ми або вони чогось не зрозуміли в системі позначень, але командор думав інакше.
Він уже здогадався, в чому річ, і відразу вжив заходів. Він врятував усіх нас. Ні, не всіх…
Істоцький згадав про слухачів, кивнув головою Павлові Петровичу, ніби говорячи: отак-то воно.
— Командор запитав, хто приймав двох роботів, що повернулися з тунелів. Виявилося — Семенов. Він поручився, що роботи пройшли повний карантин, а зараз стоять в ізольованій камері вантажного відсіку. І додав, що до них ніхто не доторкався, забувши при цьому, що сам перевіряв двері-камери і торкався їх руками.
Тепер командор зачинився в каюті з Антоном, біологом. Я спостерігав, як на одному з контрольних екранів-пультів спалахнули вогники, як танцювала стрілка камери перепаду. То командор і біолог вмикали мезонні і нейтронні мікроскопи, прилади для енергофорезу, аналізатори фракцій.
Вийшовши з каюти командора, Антон здавався розгубленим. На запитання відповідав коротким: зараз, зараз, почекайте… А сам про щось напружено думав. Щось намагався збагнути.
Потім почалася нова “розмова” з мешканцями планети. Командор передав:
“Якщо ми правильно зрозуміли, ви перебуваєте в тунелях?”
Вони відповіли: “Тунелях”.
Командор: “Чи поза тунелями?”
Він показував їм різні геометричні фігури — трикутник, коло, але вони відповідали тільки одним рисунком — тунелем.
Командор:
“Форма ваших тіл — тунелі?”
“Тунелі”.
“Ваші житла?”
“Тунелі”.
І тоді на контрольному телеекрані в чіткому рисунку вималювалася здогадка командора, передана на стіни тунелів. То було збільшене в тисячі разів зображення мікробів, знайдених в “черепашках” і “головках шпильок”. У відповідь на стінах тунелів замерехтіли мільйони таких самих зображень.
Командор скликав усіх на загальну раду.
— Зрозуміло, — сказав він, — що ці істоти — колонії мікроорганізмів. Антон передбачає, що рівень їх інтелектуального розвитку коливається десь між людиною й мурахою. Це, звичайно, дуже неточне порівняння, але точного в даній ситуації і не знайти. Якщо робити висновки з інформації, то вони здатні швидше наслідувати, ніж проявляти ініціативу, творчість. На своїй схемі світлою плямою вони виділили місце, де розміщені “головки шпильок”. Якщо слідувати гіпотезі Антона і проводити аналогію з мурахами, то можна припустити, що ці штами є найголовнішими, маточними, а ті, що в “черепашках”, виконують обов’язки “робітників” — добувають енергію і речовини, необхідні для життя. Можливо також, що “головки шпильок” — своєрідні “клітини мозку”. Зараз і спробуємо це вияснити.
Він повільно обвів очима кожного з нас і сказав:
— Ще раз попереджаю про суворе виконання параграфа сьомого, пункту “а”: дотримуватися цілковитої обережності. Це істоти з іншим способом переробки інформації, з іншими властивостями. Поки не матимемо повніших відомостей про спосіб їхнього життя, забороняю залишати ракету і торкатися предметів, які роботи доставляють зовні, і до самих роботів теж.
Останні пункти його наказу виявилися зайві. Не минуло й доби, як телепередачі з усіх шести тунелів несподівано припинилися. Ми наказали роботам повернутись. Але вони не виконали наказу.
— Шість роботів одночасно… — пробурчав Семенов і з сумнівом похитав головою. — Це не схоже на звичайні поломки. І не свідчить про дружні наміри. Найвірогідніше, що вони знищили роботів або в якийсь спосіб привласнили їх.
Він мав звичку тикати в слухачів пальцями, ніби це надавало його доказам більшої ваги. І ось коли його довгий вказівний палець уперся в мої груди, я помітив, що ніготь на ньому синій.
— Ти, здається, забив свого пальця об слухачів, — пожартував я.
Він мимоволі глянув на свій вказівний, а потім на решту пальців. Нігті були сині, як лазурові камінці.
І, знаєте, перший надав цьому значення він сам. Саме він, а потім уже лікар і командор. Можливо, Семенов пригадав, що доторкався до дверей камери, де стояли ті два роботи. Тому насамперед він вирішив перевірити, що з ними сталося.
Кадик Істоцького кілька разів сіпнувся, і Павло Петрович подав йому склянку води. Та геолог не взяв її. Дивився кудись у куток порожніми очима, а на обличчі гіганта Петра відбивався страх перед тим, що мав почути.
— Замість роботів ми побачили на екрані дві купи потерті. Зате стіни камери мерехтіли і переливалися, ніби в них були вкраплені алмази й рубіни.
Семенов відразу ж ізолювався від нас. Разом з ним всупереч вказівкам командора лишився лікар: у такій ситуації параграфи статуту давали лікареві широкі повноваження. Решті учасників експедиції командор заборонив підходити до дверей каюти, в якій перебував хворий. їжу Семенову й лікареві доставляв транспортер, причому та частина його, що побувала в каюті, щоразу відсікалася і знищувалась.
За кілька годин лікар повідомив, що всі засоби, які були в його розпорядженні, безсилі проти мікробів. Стан Семенова гіршав, підвищилася температура, з’явилися ознаки задишки…
Павло Петрович непомітно подав знак Петрові: схоже на початкові стадії асфіксії-Т.
Проте, як не дивно, лікар не заразився від Семенова. Та й кібернетику скоро полегшало, спазми в горлі зникли. На згадку про хворобу залишилися тільки сині нігті.
Ми розуміли, що радіти рано: хвороба могла повернутися, а можливо, перебіг її відбувався приступами.
Командор весь час був похмурий і мовчазний. Він викликав мене і наказав прощупати ультразвуком і мезонними променями стінки камери, де лежало дві купи металевої потерті — рештки роботів.
Уявіть собі мій стан, коли зелений промінь на шкалі мезомікроскопа почав вимальовувати плями, показуючи роз’їдені ерозією стінки камери і колонії мікробів на них. Спробували здолати їх іонним душем, різними хімікатами — марно. Замість померлих виростали нові колонії. Вони харчувалися металом і росли на ньому швидше, ніж земні бактерії на агарі.
Командор підганяв Антона, який вивчав структуру мікробів. Дослідження затруднялися тим, що наш біолог знайомився з об’єктом лиш “заочно” — через цілий ланцюг передач з екрана на екран. Він застосував мікроманіпулятори, але це не давало високої точності при анатомуванні мікробів.
Паралельно командор по відеофону радився з Семеновим. Вони намагалися виробити план зв’язку з “мозковим центром” поселенців тунелів.
Туди було послано ще двох роботів. На наших екранах знову з’явилися мерехтливі стіни з вкрапленими в них “черепашками”. Від попередніх роботів не лишилося й сліду, зате “черепашки” в окремих місцях стін розрослися і вже не мерехтіли, а сяяли.
Командор передав зображення ракети, потім тунелю. Він показав, що коли гасне зображення ракети, гасне й зображення тунелю. Це означало: “Перш ніж згине ракета, згинуть тунелі”. Протягом трьох годин він безперервно посилав світлові сигнали, але розмова не клеїлася. Ось приблизно те, що я запам’ятав з неї:
Командор:
“Для розмноження вам необхідний метал?”
Вони:
“Метал”.
Командор:
“Ми можемо залишити вам непотрібні предмети. Чи зробите так, щоб на ракеті вас не залишилося?”
Можливо, він сподівався, що в якийсь спосіб мікроби зв’яжуться між собою і відкличуть непроханих гостей з ракети. Та, напевне, робив це тому, що один з параграфів Статуту вимагав при зустрічі з істотами, які проявляють ознаки розуму, випробувати всі можливості мирних контактів.
Вони відповіли:
“Метал”.
Так відповідали вони й на інші запитання, а через три години розмова урвалася: обидва роботи замовкли назавжди. Істоцький для чогось подивився на свої пальці і розсіяно промовив: