Знак зодіака

Увійшовши до лабораторії, де вона працювала, я сказав:
— Добридень, Людо. Як ви гадаєте…
Вона підвела на мене заклопотані очі — і вираз їх одразу змінився. О диво! Люда глянула на
мене напрочуд лагідно, навіть закохано, і, не чекаючи, доки я закінчу фразу, заговорила:
— Вікторе, милий, мені так неприємно, що я досі не скористалася з вашого запрошення. Ви,
мабуть, це мали на увазі? Так от, я охоче піду з вами куди-небудь!
— Людо, я…
— Мовчіть, мовчіть! Я заздалегідь згодна. — І вона подарувала мені такий чарівний погляд,
що я навіть трохи зашарівся. А вона вела далі: — Може, в кіно? Там, кажуть, чудовий фільм…
Я розгублено дивився на неї, забувши про плівку, приклеєну до моїх окулярів. І тільки
вийшовши з лабораторії, згадав про неї. Можливо, прихильне ставлення Люди залежало лише від цієї
плівки? Хтозна… Я сумно зітхнув. Ні, про таке не хотілося й думати!
Одне слово, випадок з Людою не переконав мене. І я згадав: інженер районного
житлоуправління! Ось де все буде ясно. Справа в тому, що в квартирі, де я жив, протікав дах. І
від цього на стелі ввесь час з’являлися руді плями. Скільки не прохали жильці відремонтувати дах
— інженер був невблаганний. Піду до нього, вирішив я.
Дивно, але інженера я застав на самоті. Він сидів за столом, занурившись у папери, обличчя
його не віщувало нічого доброго, і я навіть пошкодував, що зайшов сюди.
— Добридень, — промовив я якнайпривітніше.
Інженер житлоуправління зловісно мовчав.
— Добридень, — повторив я, дивлячись на його скуйовджене волосся. Не підводячи очей,
інженер відказав:
— Ну, що там у вас? Швидше!..
— У мене, бачите, дах протікає… так я…
— У всіх щось протікає. Далі?
Він глянув на мене похмуро, недоброзичливо, і… я не встиг вирішити ще, як саме, бо вираз
невдоволення ніби губкою змило з його лиця. Переді мною була вже зовсім інша людина! Я очманіло
дивився на нього, а він поквапливо говорив:
— О, сідайте, будь ласка! Ви курите? Ні? Заздрю, бо сам я кілька разів хотів кинути, та все
справи, справи… Так кажете, дах у вас протікає? Ай-яй, яка неприємність! Ну, це ми одразу
відремонтуємо, про що тут балакати!.. Ось, — почав він швидко писати, — ось вам записка до
прораба. Я пишу йому, що це — термінове завдання. Отже…
Він простяг мені папірець. Я тільки кліпав очима.
— Завжди радий допомогти приємній людині, — вів далі інженер. — Може, скляночку чаю?.. Вам
нічого більше не треба? Шкода, шкода… та не поспішайте, друже, так хороше поговорити з вами. Як у
вас там працює водогін? Коли що треба, так ми…
Розгублений, я зайшов до гастроному, щоб купити чогось на вечерю. Тут було, як завжди.
Перед прилавком стояла черга покупців, одна продавщиця, не поспішаючи, різала любительську
ковбасу, двоє жваво й весело розмовляли про якісь цікаві для них речі, одвернувшись до полиці з
вином і коньяком. Я спочатку постояв у черзі, а потім рішуче підійшов до прилавка, де оті двоє
розмовляли одна з одною.
— Послухайте, дайте мені двісті грамів любительської…
— Я зайнята, — недбало кинула одна з продавщиць.
— Але…
— Не заважайте. Адже вам ясно сказали, що ми зайняті, — кинула друга, неохоче повертаючи до
мене обличчя з старанно підмальованими очима. Вона перехопила мій погляд — і раптом засяяла
чарівною усмішкою:
— Будь ласка, будь ласка! Вам нарізати чи одним шматком? Кажете, любительську? А може,
трошки шинки? У нас сьогодні прекрасна ліверна ковбаса. І сосиски надзвичайні! Не треба? Шкода,
може, тоді нарізати вам московської ковбаски? Хоч п’ятдесят грамів, — я наріжу найтоншими
шматочками…
Вона сяяла й щебетала, її пальці з наманікюреними нігтями рухалися з шаленою швидкістю.
Широко розкривши очі, я дивився на цю гастрономівську фею. Яке щастя, що я потрапив до неї!..
— А чого ви, громадянине, без черги? — почув я грубий чоловічий вигук.
— Справді, вліз потихеньку! Мабуть, знайомий, — додав обурений жіночий голос.
Я нервово поправив окуляри. І треба ж було, щоб моя рука необережно торкнулася плівки на
склі! Я й охнути не встиг, як плівка відскочила і впала на підлогу. Негайно знайти її!
Але було вже пізно. Гострим каблуком обурена жінка наступила на плівку й розтерла її на
порох. А я не міг зробити другу таку плівку, бо хто ж його зна, що то за суміш утворилася тоді в
тиглі?
…Так я безнадійно втратив мій чудодійний поляризатор, але не втратив надії, що й без нього
мене зрештою зустрічатимуть приємними усмішками ті, до кого я звертатимусь.
Адже це кінець кінцем так легко!
 
 Л. Перов, С. Стельмах 
 ЗАГАДКОВИЙ ЗВУК 
 Це був такий світ, про який знали тільки вони двоє. Море тут утворило
невелику бухту. Високі гірські хребти, різко обриваючись, стрімко йшли під воду. З моря помітити
бухту дуже важко. Лише наблизившись до берега, можна побачити великий прохід між камінням, який
давав змогу попасти в бухту. Нависаючи над водою, кам’яне громаддя утворювало чудовий грот, у
химерних лабіринтах якого сховалося б кілька човнів.
Весь вільний час Толя й Димко проводили тут. Годинами лежали вони на березі, загораючи під
пекучим сонцем, подовгу мовчки милувалися прозорим морем, у глибинах якого виднілося дно. Друзі
вигадували багато цікавих ігор, уявляючи себе то мореплавцями, корабель яких зазнав аварії, то
вченими, що розкривають таємниці морських глибин.
Цього дня вони знову опинилися на березі. Поривчастий вітер зривав з високих хвиль білі
гребінці.
— Ти чуєш, хтось кричить у морі? — раптом Димко штовхнув товариша під бік.
— Знову тобі щось почулося. Ну хто зараз може кричати? В таку погоду не купаються.
— Може, людина тоне. От і кличе на поміч.
Тепер і Толя ясно почув слабкий крик, що долітав крізь шум вітру та хвиль. Хтось кликав на
допомогу. Обидва хлопчики заходилися з усіх сил тягти човна до води. Хвилі, набігаючи на берег,
ніби намагалися викинути і хлопчиків, і човен подалі на сушу.
Намоклі, вони нарешті провели човна за лінію прибою. Димко сів на весла. Толя взявся за
кермо. Тільки-но вийшли з бухти, Димко майже перестав гребти. Вітер ніс човен у відкрите море.
— Ти когось бачиш? — спитав Димко.
— Ні. Але мені здається, звідти кричали.
Вдивляючись у море, хлопці уявляли, що поруч гине людина. Вони повинні допомогти їй. Але де
вона?
Коли знайти потерпілого вони майже не сподівалися, знову почувся знайомий звук. Тепер він
був тихіший і долинав зліва. Хлопці повернулися на звук.
— Ну, тримайся! Зараз почнемо поворот, — Димко натиснув на весла.
— Стривай! Ти чуєш? Крик праворуч.
— Це тобі вчувається. Повертати треба вліво.
— Та ні! Я добре чув, що кричали он там. Повертай праворуч!
І раптом хлопчики завмерли від несподіванки! Звуки долинали звідусюди: спочатку по черзі —
справа, зліва, спереду; потім кілька одразу. Злякано дивилися друзі один на одного.
Що це? Крики почали затихати й затихати, віддаляючись у відкрите море. Тільки тепер хлопці
помітили, що вітер дужчає і берег дедалі швидше перетворюється на тоненьку рисочку.
— Як ти гадаєш, це людина кричала? — спитав Толя.
— Ні, звичайно. Не могла вона одразу кричати звідусіль.
Хлопчики замовкли, намагаючись зрозуміти явище, що так вразило їх. Хто ж кричав?..
* * *
Майже добу носило човна по морю. Стомлені хлопчики лежали на банках. Димкова рука, мов
нежива, звисала за борт. Раптом він відчув дотик чогось слизького і висмикнув руку з води.
— Толю, риба! — заволав він.
Ніби за помахом чарівної палички, навколо них спливло чимало риб. Друзі стали квапливо
хапати їх і кидати в човен. Бентежило тільки одне: риба була нежива. Чому? Що сталося з рибами?