Знак зодіака

— Хайль! — відповів наш загін.
Після цього пролунав звук, який годі з чимось порівняти, окрім хіба що атомного вибуху.
Дядько ревів. Ревів хрипко, гугняво й лиховісно. Горлянка в нього роздувалась, голова тремтіла
від натуги. Він був увесь срібний в яскравому світлі.
І я подумав: а чи не краще, не простіше замінити всю божевільну плутанину нашого нещасного
інтелекту на таку відверту силу, натиск, невразливість? Адже нам передусім потрібне щастя. А
найбільше щастя — це нічого не усвідомлювати, ні над чим не замислюватися! (Вже той факт, що я
розмірковую над поняттям щастя, відбирає в мене крихту спокою, і я не можу бути цілком
щасливий).
Ми завжди гірко розплачуємося за мить забуття. Я кажу це не перший і навіть не мільйонний.
Інакше не буває. А коли я не хочу розплачуватися? Природа створила людину егоїстом, а якщо
природа створила, значить, це найприродніше й найраціональніше. Якого ж дідька я піду проти свого
єства? Я не бажаю забуття — я хочу, щоб мені ні від чого було забуватися! Я хочу бути здоровим,
дужим, зажерливим! Хочу просто підкорятися волі того, хто не відмовився своєчасно від триклятих
спокус розуму!
Боже, як я заздрю дядькові! Що б там не говорила моя Шелл…
(Останній запис у загальному зошиті з грифом Шейкера зроблено професором
Френсісом Стирлінгом).
 8 вересня. Наступного вечора після “виступу” фашистів я забрав ящера в
інститут і заспокоївся. Містер Стівен Шейкер небезпечний. Він живе у вольєрі нашого інституту,
харчується за рахунок державної скарбниці й старанно служить науці. Місіс Шейкер, поборовши
власну сентиментальність, подарувала мені цей зошит. Чудова жінка! Яких вона ляпасів надавала
цьому фашистському шмаркачеві Говарду. Ніхто з нас не знав, що найкурйозніша історія ще
попереду.
Десять днів тому на Одинадцятій авеню розбилась в автомобілі якась міс Шелл Уенслі. В її
сейфі знайшли заповіт, написаний ще на початку минулого року. Все своє багатство — сім з гаком
мільйонів — самотня міс Уенслі заповіла… чиновнику 19-го поштового відділення Стівену X.
Шейкеру!
Всі газетні шакали Нью-Йорка одразу накинулись на цей сенсаційний випадок, а до мене
завітав прилизаний качконосий і качкоокий “представник зацікавленої сторони” й почав багатозначну
розмову. Він закликав мене до порядності в розслідуванні цього питання.
— Я зайнятий відповідальною роботою, — відказав я, — і не можу тягатися по судах. До того ж
випадок цей не має відповідного у світовій нотаріальній практиці. Можете звернутися в конгрес і
вимагати прийняття закону про поправки до заповітів у разі перетворення спадкоємців на тварин. У
документі міс Уенслі ніяких застережень нема: містеру С. X. Шейкеру і все, хай навіть він був би
шизофреник, динозавр чи навіть барило нафти!
Ви пам’ятаєте, скільки мільйонів залишив своїй вівчарці покійний Айзек Бернуалл? Та й не
він один так учинив! Для заспокоєння можу додати, що інститут, який піклується про містера
Шейкера, аж ніяк не збирається витрачати спадщину на гульню! Частину грошей одержить місіс Шейкер
із сином, решта піде на утримання спадкоємця. Якщо “зацікавлена сторона” поводитиметься тихо й
покаже відповідні документи, вона теж не програє. Це все, що я маю сказати вам.
— Але як ви доведете тотожність зниклого містера Шейкера з цією страхітливою рептилією?
Я відкрив стіл і подав йому силу фотокарток. Що уважніше розглядав їх “представник”, то
більше пітнів його качиний ніс. Нарешті він віддав мені фотокартки, підвівся й пішов, пообіцявши
зайти через кілька днів.
Десь біля двох годин ночі ящір утік з інституту. Висадив броньові двері свого залу й
вискочив на волю. Він часом кидався вночі на двері, але я мав певність щодо надійності дюймової
сталі й поперечних кріпильних брусів. Однак містер Шейкер розправився з усім цим. На гуркіт
вискочив лікар Стар, який працював уночі в лабораторії, два його асистенти й охоронник з
пістолетом. Ящір скакав вулицею, ніби гігантська лоба, в світлі неонових ліхтарів. Хтось
верескнув, мов автомобільний тормоз. Засвітилося кілька вікон. Раптом біля наших воріт промчав
джип воєнного зразка. Порівнявшись із ящером, ті, що були в машині, послали довгу кулеметну
чергу. Містер Шейкер рикнув так, що затремтіла земля, і з розгону шмагонув хвостом по задніх
колесах автомобіля.
Джип відлетів убік, немов консервна банка. З нього вискочило двоє й помчало тротуаром до
наших воріт. Ящір, глухо рикаючи, поскакав за ними. Втікачі лементували, ніби їх оперували без
наркозу. Лікар Стар із властивою йому спритністю послав охоронника й асистентів затримати
злочинців, а сам кинувся навперейми ящеру.
— Містере Шейкер! — закричав він. — Верніться в свій зал, і я дам вам тисячу літрів молока
й тонну найкращої яловичини!
Ящір одразу “протверезився” й вернувся. Стар промив його рани (вони були неважкі) й
подзвонив мені. Ми оглянули вибиті двері: виявилось, що замок хитромудро зіпсовано автогенним
пальником. Ящір, можливо, тільки зачепив двері хвостом чи лапою. А потім, опинившись на волі,
вирішив навідатися… Куди? Хтозна. Може, на свою колишню квартиру або в Патерсон?
Затриманих відвели куди слід. Маю підозру, що вони у якійсь спілці з качконосим
“представником”.
Ну, з цим усе. Сьогодні я йду вечеряти до місіс Шейкер. Має повернутися її син Пітер, він
дуже хоче познайомитись зі мною… Що б йому купити?
 Повідомлення агентства “Уорлд ревю” від 6 грудня 2078 року. 
Цікавий випадок стався в Північноамериканському Біологічному Центрі. Відомий генетичний
курйоз шістдесятих років минулого століття — “псевдоящір Стирлінга”, що проживав досі в
спеціальній вольєрі Центру, — став виявляти властивості розумної істоти. Називає своє ім’я з
допомогою азбуки Морзе, запитує про Джоан, Шелл і Говарда, йдеться, певно, про дружину Стівена
Шейкера, його коханку Шелл Уенслі та небожа Говарда — про них згадується у відомому “щоденнику
родини Шейкерів”. Учора ящір робив спробу писати передньою лапою на піску в кутку вольєри. Вчені
гадають, що у псевдорептилії почався зворотний процес перетворення…
 
 В. Михановський 
 УДАЧА 
 Шеф, крутячи в руках мельхіорову запальничку, досвідченим оком пронизував
відвідувача. Дивний суб’єкт! Нагрудний номер, антена — все як треба. Плечі квадратні. Такі атлети
тепер у ціні. Можна було б, звичайно, взяти його. Десь ближче до випромінювання. І подалі від
інспекції, яка останнім часом втручається куди не слід. Слухаючи одноманітний млявий голос
відвідувача, шеф злобливо подумав про своїх споконвічних ворогів з інспекції. їх, бачте, хвилює
безпека цих білкових телепнів! Не вистачає солдатів для армії! А хто ж, вибачайте, полізе під
нейтронні пучки?
Щоправда, примусити білкового телепня не так уже й важко. Кілька катодних розрядів — бажано
в потилицю — і він стає покірний, мов ягня. Хоча це й не зовсім за правилами, проте вигідно.
Але щоб добровільно, як цей?
Шеф знову зиркнув на відвідувача. Страшенно потрібний фокусувальник на нову схему.
Автоматика влетить у копійку. Люди? їх до біса, тих, що пропонують свої послуги майже задарма. Та
й інспекцію обдурити з ними набагато легше. Але ж занадто це не довговічний матеріал — людина. І
навчати новачка — не так уже й просто.
Безумовно, для ділянки “той світ” найліпше взяти білкове дурило. Та куди там! Послухати
тільки цих демагогів з інспекції, так треба зняти з себе останню сорочку “нашим молодшим
братам”.
А що, як дійсно спробувати?
Шеф зморщив лоба. Цей зайда ніби не схожий на провокатора. Трохи блідий, мабуть, серце
зупиняється. Ну, то нічого — зайвий акумулятор для нього знайдеться. В крайньому разі потім
відпрацює.
— До речі, як тебе звуть? — запитав шеф.