Восьме коло пекла

— Ви читали Бергманна?
Мюнх запитливо глянув на Герлаха, потім промовив:
— Не розумію.
— Я гадав, що ви читали працю Бергманна “Звіт про дослідження стародавнього кляштора
домініканців в Урбаху”.
— Хто такий Бергманн?
— Історик. Він кілька років вивчав руїни кляштора.
— І що?
— Нічого. Він теж гадав, що десь тут мав бути вхід до підвалів.
— Був. Я пам’ятаю. Тут були сходи! — Мюнх підійшов до пролому. — Все заросло кущами…
— Ходімо далі.
Вони вийшли на просторий квадратовий майданчик, оточений кружганком. Дві стіни лежали в
руїнах, дві інші добре збереглися або ж були відбудовані. Посеред майданчика височів колодязь з
величезним коловоротом.
— Цього тут не було! — промовив Мюнх.
— Але це дуже старий колодязь, — з сумнівом зауважив археолог.
— Його не було! Я добре пам’ятаю! Колодязь був у саду. Неподалік в’їзної брами.
— Праворуч чи ліворуч?
— Ліворуч. Я зараз покажу. — Модест попрямував до великих кованих дверей у тій частині
будівлі, що збереглася. У них були прорубані інші, маленькі дверчата. Вони одразу розчинилися
перед Мюнхом, одкриваючи похмурі сіни.
— Якщо ви бажаєте, щоб вас супроводив голос гіда, промовляйте у кожному приміщенні гасло
“707”, — долинули з сіней тихі, але виразні слова.
Модест, який саме переступав поріг, зупинився, потім різко відступив.
— Хтось щось промовив. І відчинив двері. А нікого немає. — Він стурбовано оглянувся на
Каму.
— Не бійся. Це автомат. Машина, що замінює екскурсовода.
— Машина… — докірливо повторив чернець.
Вони ввійшли в сіни По обидва боки були двері. Одначе Мюнхову увагу привернула неглибока
ніша, де біліла тьмяно освітлена постать богоматері. Він наблизився, якусь мить стояв нерухомо,
потім повернувся до супутників. Показувало, він чимось глибоко вражений.
— Де вихід? — запитав він.
— Вихід?
— Тут була брама. Чому її замурували?
— Ходімо, побачите самі, — відповів Герлах і, взявши Мюнха за руку, легенько підштовхнув до
найближчих бічних дверей.
За дверима був довжелезний коридор із входами до келій. Археолог відчинив одні дверчата.
Простеньке ліжко, клєнчінік, [10] у глибині невеличке
прохилене віконце.
Чернець підійшов до вікна. Звідси було видно розлогу долину, що вже потонула у надвечірніх
сутінках. Лише далеко, на схилі пагорба, ще горіли в промінні призахідного сонця скляні стіни
якихось будівель. Ліс, який ріс на схилах монастирського пагорба, лежав унизу, верхів’я дерев
де-не-де виступало над краєм кількаметрової бетонової плити, що підпирала старий фундамент
кляштора.
— Що це? Навіщо? — звернувся Мюнх до Герлаха. — Адже тут був шлях!
— Його немає. Тут колись був зсув, — пояснив археолог. — Частина схилу обвалилася.
Здається, ще в сімнадцятому, сторіччі. Вісімдесят років тому, щоб запобігти дальшому руйнуванню
схилу, було викладено цю бетонову підпору.
— Коли був зсув?
— Років триста п’ятдесят тому. Тоді браму замурували і, очевидно, викопали новий колодязь у
дворі. Бо той, у садку, було засипано. Одначе, я гадаю, лишилися якісь сліди, котрі вдасться
виявити зондуванням.
Вони вийшли в коридор.
— Де була твоя келія? — спитала Кама.
Мюнх звів на неї очі, але, очевидно, запитання не дійшло до його свідомості, бо за хвилину
він спитав:
— Ти щось сказала?
— Я питаю, де була твоя келія?
Обличчя Мюнха нервово затремтіло.
— Моя келія?.. Не тут. З іншого боку. Ближче до каплиці.
Поряд із похиленою дзвіницею, там, де сходились два вцілілі крила кляштора, були двері в
каплицю. Мюнх зупинився на порозі й став навколішки на величезній, вищербленій від часу плиті.
Щоб не заважати Мюнхові, який поринув у молитву, Дарецька, Герлах і Мікша, розмовляючи
впівголоса, присіли біля колодязя. Ясна річ, говорили лише про одне, як пройшло випробування.
— Або це якийсь великий дослідник у цій царині, що про нього, як не дивно, я нічого не
чув, — схвильовано мовив археолог, — або… не знаю навіть, що й подумати.
— А саме? Все, що він казав, збігається з наслідками ваших досліджень? — спитав Мікша, не
приховуючи задоволення.
— Все Він чудово у всьому орієнтується, неначе справді був тут чотириста років тому. Деякі
його зауваження проливають нове світло на спірні питання Наприклад, цей колодязь у саду Треба
перевірити.
— Отже, вважаєте ви — це справді може бути інквізитор Мюнх?
— Цього я не сказав, але… — археолог замовк, бо чернець скінчив молитися, нахилився,
поцілував кам’яну плиту й підвівся.
Герлах підійшов до нього
— Що це за камінь? — спитав він, показуючи на плиту.
— Тут похований абат цього кляштора Альберт фон Градек. Замолоду був він великий грішник.
Але бог простив його… Абат заповів поховати себе тут, під порогом, аби всі топтали його могилу.
— На плиті був якийсь напис. Тепер літери стерлися…
— Тут були лише ініціали: А. ф. Г. І рік: 1583. Більше нічого.
— Ти знав його?
— Авжеж. Я був тут, як він умирав… Цей напис на камені витесав брат Гільдебрандт. Плита
мала бути більша, куди більша… Але тріснула. Брат Гільдебрандт з уламку зробив другу, маленьку. З
молитвою за упокій душі отця Альберта її вмурували в колону. У каплиці.
— Ти можеш показати те місце? — нервово перебив Мікша.
Мюнх мовчки увійшов до каплиці.
У напівмороці, майже наосліп, знайшов колону.
— Ось тут! — він нахилився й торкнувся плити. — Мені здавалося, що вона була вище, —
здивовано зауважив він. — А зараз біля самісінької підлоги.
— Слушно кажеш, — підтвердив археолог. — Вона була вище. У XVIII сторіччі підлогу підняли
на шістдесят два сантиметри.
Він промовив це пошепки, неначе голоснішою розмовою боявся порушити тишу минулих віків,
заховану в старих мурах святині.
Уже смеркалося, коли вони спускалися з пагорба.
Герлах і Мікша йшли попереду, освітлюючи ліхтариками дорогу. За ними ступав Мюнх, останньою
йшла Дарецька.
Ще перед відвідинами кляштора було вирішено, що вони переночують у павільйоні відпочинку.
Тепер план змінився, бо Герлах хотів наступного дня повернутися з своїми асистентами, щоб зробити
детальні дослідження й перевірити точність Мюнхової інформації.
Бралися мовчки. Розмовляти нікому не хотілося. За весь час Герлах і Мікша перекинулися лише
кількома слоівами.
Мюнх мовчав. Кама весь час намагалася йти поруч з ним і, хоча в темряві не бачила його
обличчя, здогадувалася, що він веде з самим собою якусь запеклу дискусію. Кілька разів до неї
долинали уривки фраз, сказаних пошепки латиною.
— Чому? Чому, господи?.. Пробач мені слабість мою… Дай знак, боже мій… Чи здолаю… Будь
милостивий…
У літаку він, здавалось, заспокоївся. Промовляв вечірні молитви. Очевидно, він щось
вирішив, бо перед самісінькою посадкою в Радові схопив за руку Каму, яка сиділа поруч, і,
благально дивлячись на неї, запитав:
— Чи можемо ми сьогодні поговорити?
— Авжеж. Я зайду до тебе після вечері. Стефові теж прийти?
— Ні, ні. Тільки ти.
Вона відчувала, що процес, який почався інцидентом на пляжі, вступає у вирішальну фазу…