Восьме коло пекла
Він підозріло глянув на неї.
— Ти так кажеш… А що думаєш? Адже ти знаєш: усе зло йде від диявола Людина слабка, тіло її немічне. Душу треба рятувати! Ти кажеш так, ніби не знаєш… Адже коли доводилось грішників мордувати, спалювати на вогнищі, то… лише тому, що душа, душа найважніша! Тільки тому… Щоб забрати здобич у сатани й повернути її богові.
— І ти ніколи не співчував своїм жертвам? Тебе не гризло сумління?
— Що ти кажеш?! — злякано видивився він на Каму. — Ти не розумієш?! Ти гадаєш, що я не маю серця? Що я не терпів разом з ними?! Повір, усе, що робилося тоді, робилося заради спасіння душі їхньої, з любові до них, а не з ненависті. Я ненавидів одного сатану. Тільки його!
Кама не могла знайти з цим чоловіком спільної мови. Очевидно, він таки хворий.
— Ну, гаразд, — примирливо промовила вона. — Я тебе розумію.
Кама ласкаво погладила його долоню, але він зненацька висмикнув руку й відскочив од неї.
— Ні! Ні! — вигукнув істерично.
Раптом, ніби спам’ятавшись, опанував себе.
— Пробач, — прошепотів покірно.
Потім підійшов до крісла, важко опустився в нього й затулив руками обличчя.
— Я сказала, що розумію тебе, — знову промовила Кама, намагаючись говорити якомога лагідніше. — Спробуй не думати про це. Ти не все ще здатен зрозуміти, але не вдавайся у відчай. Ти мусиш краще пізнати наш світ.
Мюнх поволі підвів голову. В його очах бриніли сльози.
— Я хотів би поїхати… до Рима.
— Авжеж. Це дуже просто. Можемо полетіти хоча б і завтра.
— Так, так, завтра! — гарячково вхопився він за призначений нею термін. — Я зустріну там справжніх священиків, ченців… Ти казала…
— Аякже, там тобою дуже цікавляться. Кардинал Лорка хотів би з тобою порозмовляти.
— Кардинал! — непевність на Мюнховому обличчі обернулась на захоплення. — Завтра!.. Завтра!..
— Ну, а тепер, мабуть, час уже й спати! — промовила Кама, прямуючи до дверей.
— Ти йдеш? Хвилинку ще, — затримав він її біля порога. — Ти мені пробач…
Подорож до Рима, на яку Модест покладав стільки надій, на жаль, відкладалася. Каму і Стефа наступного ранку викликали до Нью-Йорка, на всесвітній симпозіум істориків, куди надійшло повідомлення про незвичайну поведінку Мюнха в Урбаху. Розгорілася гостра дискусія, і профак Герлах не тільки сам мусив туди летіти, але й викликав на допомогу Дарецьку, щоб кинути на шалі терезів переконливі докази, одержані внаслідок психофізіологічних досліджень.
Модест украй стурбувався тим, що політ до Рима відкладається, і рішуче відмовився супроводжувати Каму. Зрештою, вона не дуже налягала, бо ж психічний стан Мюнха лишав бажати кращого, а неминучі запитання опонентів під час публічної дискусії могли ще дужче його погіршити.
Як і передбачалося, тезу Герлаха про те, що людина, знайдена в Карконіському заповіднику, — інквізитор XVI сторіччя Модестус Мюнх, — відкинули всі. Дарецькій та Мікші довелось затриматись у Нью-Йорку, а суперечкам не було видно кінця-краю.
На третій день дебатів до Урбаху послали спеціальну комісію, яка провела на місці детальне обстеження. Усе, сказане Мюнхом, підтвердилося. Але й цього виявилося замало, щоб переконати опонентів. Було висунуто припущення: можливо, уявний Мюнх читав якісь джерела в XVI сторіччя, невідомі історикам, де йдеться про кляштор. Опоненти вимагали нових доказів і обстежень на іншій ниві, багатій на пам’ятки, з якими стикався свого часу інквізитор Мюнх. Кама того ж таки дня зв’язалася з Радовом і викликала до візофону Мюнха.
Модестів вигляд її надто стурбував. Неспокійні, збуджені очі, синці під ними, бліде обличчя і нервово затиснені вуста показували — стан його значно погіршав.
— Коли до Рима? — одразу спитав він, благально дивлячись на Каму.
— Уже скоро, — намагалась вона його заспокоїти. — На жаль, обставини вимагають моєї і твоєї присутності тут, у Нью-Йорку. Сьогодні я прилечу по тебе.
— Ні, — заперечливо похитав він головою. — Я не хочу. Не полечу.
— Зроби це для мене, — намагалася вона вмовити його. — Я дуже прошу тебе. Ти мені необхідний.
— Скільки днів? — вагаючись запитав Мюнх.
— Небагато. Два, може, три.
— Я… хочу до Рима, — повторив він здавленим голосом. — Я мушу там бути… Зараз Конче!
— Гаразд. Я спробую якнайшвидше закінчити всі справи у Нью-Йорку. Але твоя присутність необхідна. Я приїду по тебе сьогодні ввечері. Згода?
Він нервово стиснув повіки. Якусь мить стояв так, похиливши голову, потім звів очі на Каму.
— Згода, — промовив тихо.
ВИКЛИК
Кімната стояла порожня. На терасі Модеста теж не було. Кама пробувала знайти його за сигналами персонкоду, але “особистий сигналізатор присутності” не відповідав. Факт цей можна було тлумачити двояко: або власник персонкоду перебуває щонайменше за триста кілометрів од Радова, або його сигналізатор пошкоджений. Це можна було перевірити, пославши через аварійну допомогу сигнал на супутникову мережу.
Через п’ятнадцять хвилин надійшла відповідь: за дві години до прильоту Ками із Нью-Йорка аварійна служба одержала сигнал пошкодження й одразу ж вислала на розшуки місцевий патруль. По радіоактивному сліду він знайшов пошкоджений персонкод у зарослях на березі Одри, поблизу кінцевої станції західного радіуса радовської підземної дороги. Ніяких слідів катастрофи чи нещасного випадку не зафіксовано, отже, тривожитись було нічого. Зараз, коли Кама назвала номер персонкоду Мюнха, виявилося, що це той самий апараті
Про випадкове пошкодження не могло бути й мови. Скидалося на те, що Мюнх свідомо знищив сигналізатор, й до того ж надто примітивним способом, розбивши його каменем.
Це був для Ками тяжкий удар. Мабуть, ніхто, крім неї, не міг краще оцінити того, що сталося. Правда, Модест останнім часом дедалі частіше бунтував проти того, що бачиз і чув. Але одна річ психічний опір спробам нав’язати йому чужу концепцію світу, і геть інша — активний виступ проти цього світу.
— Одначе ти все-таки перебільшуєш, — намагався переконати її Мікша, коли Кама розповіла йому про свої побоювання. — Адже буває, що хлопчаки, тікаючи з дому, нищать персонкод, щоб батьки не знали, де їх шукати. Модест теж трохи схожий на дитину. Можливо, він саме це мав на увазі.
— Ні! Ні! Це зовсім інше. Ти знаєш, чим був для нього персонкод? Колись я пробувала йому втлумачити, але він анітрохи Не тямив технічного боку справи. Для нього персонкод — це чудесний прилад, радше навіть не прилад, а, образно кажучи, ще одне втілення янгола-хранителя.
— Справді, ти маєш певну слушність… Та коли б було так, як ти кажеш, він би не знищив персонкоду. Чи можливо, щоб той, хто непохитно вірить в янгола-хранителя з усіма його неземними рисами, зважився його… вбити?
— Отож-бо й є! — підхопила Кама. — Я добре знаю Модеста, принаймні знаю, що діється в його голові. Персонкод, на його думку, може служити або силам небесним, або ж пекельним. Третього не може бути. Досі мені здавалося, що Модест схильний варити в перше призначення персонкоду. Тепер, на жаль, треба прийняти й друге.
— Ну, гаразд. Припустімо, що він, розбиваючи персонкод, знищив якогось там дідька, чи, певніше, його інструмент, бо чортів він, певно, теж вважає безсмертними. Ну й що з того? Чи це хоч трохи міняє його становище? Він невдовзі переконається, що вчинок його — безглуздя.
— Мюнх починає боротьбу з нашим світом.
— Вона вже програна. Протягом двох днів він змушений буде капітулювати. Гадаєш, коли він виголодається — не скористається харчовим автоматом, хоча й віритиме, що то диявольська штука?
— Ти не маєш рації. Голодом його не діймеш. Однак не в цьому річ. Я не схильна думати, щоб він спробував почати боротьбу з усім технічним світом. Не в цьому суть справи. Невже не розумієш? Щоб ударити каменем по персонкоду, замало самої відваги… Ми зазнали поразки! Ми всі! І насамперед я. Це вже не тільки неповага до нас, а тверде переконання: ми репрезентуємо те, що вія засуджує. А точніше, що, на його думку, засуджує бог. Я не подарую собі, що звеліла йому чекати, лишила самого. Він просив, аби я повернулась. Йому потрібна була допомога. Тоді ще не все було втрачене. Мікша спохмурнів.
