Восьме коло пекла

На нього дивилося двоє людських очей.
— Егей! — непевно вигукнув Мікша, трохи здивований нежданою зустріччю.
Гілля знову зашелестіло, і з кущів висунулася дивна постать з волоссям по самісінькі плечі
й закошланою бородою. Чоловік мав на собі довгу одіж, що волочилася по землі. Чорний виношений
плащ підперезаний грубим мотузом; пошарпана відлога ізсунулась з голови; сандалі на босу ногу —
такий був йото незвичайний, наче добутий з театральних реквізитів, убір.
“Що за проява?” — подумав астроном. Пояснити той дивовижний маскарад можна було лише одним:
десь поблизу знімають історичний фільм. Мікші зразу спало на думку, що серед учасників зйомочної
групи знайдуться очевидці польоту метеорита; вони поможуть йому визначити, де він упав. Тому, не
зволікаючи, одразу промовив:
— Я Мікша, метеоритолог. Шукаю тут метеорита. Напевне, знаєте? Він впав учора ввечері під
час бурі.
Незнайомець мовчав, вдивляючись в астронома сповненими подиву й неспокою очима. Мікша, не
знати чому, сам зніяковів.
— Прилетіли на зйомку? — спитавсь за хвилину, хоча нітрохи не сумнівався в тому, що перед
ним актор або статист.
— Звідкіля ти, пане? Хто ти?.. Скажи мені, прошу… — тремтливим голосом відповів
незнайомець. На превеликий подив Мікші, він сказав це латиною. Щоправда, то не була мова
Овідія, [5] однак у ній бринів відгомін якоїсь сивої давнини.
— Я прилетів із Радова. Шість годин тому приземлився. Недалечко тут, на галяві. Я шукаю
метеорита… Він учора впав десь тут, — одказав Мікша інтермовою, але з обличчя незнайомця легко
можна було догадатися — той не зрозумів ані слава. “Дивно! Доросла людина, мешканець Землі — і не
знає міжнародної мови?”
— Звідкіля ти, пане? — повторив незнайомець латииою.
— Ну, згори, з неба! Шість годин тому… там, у лісі.
Мікша зробив рух рукою, імітуючи посадку. На жаль, знання латини, яку він вивчав за
допомогою гіпнопедії, [6] не були такі ґрунтовні, щоб вільно
говорити нею.
Незнайомець прояснів на виду.
— Хвала господові нашому на небесах! — захоплено вигукнув він. Коліна йому підігнулись і
він упав у траву, до ніг метеоритолога.
Однак не зомлів. Мікша добув із торби плоску пляшечку з живильним напоєм і, підштовхнувши
бороданя, притиснув йому до вуст. Той через силу ковтнув кілька разів, і в його очах відбилося
здивування.
“Сердега… Певно, був десь поблизу місця падіння метеорита. Шок надто сильний, — подумав
Мікша. — А можливо, довго блукав у лісі й охляв з утоми та голоду?..”
Астроном витяг коробочку з ректоном і подав бороданеві таблетку. Той з незрозумілим
захватом проковтнув її. Очевидно, він ще й досі був не при собі.
Напій подіяв швидко. Незнайомець збадьорився, посміливішав і час од часу з якимось радісним
чеканням поглядав на Мікшу.
— Хвала господові! — знову прошепотів він.
— Хвала господові! — повторив Мікша, гадаючи, що незнайомець, напевно, вживає цей вислів
замість привітання.
— Пане, чи візьмеш ти мене з собою? — по хвилі запитав бородань, благально дивлячись на
астронома.
Ясна річ, лишати його самого в лісі не можна. Треба відвезти на якийсь медичний пункт або
принаймні зв’язатися з його товаришами.
— Звідкіля ти… тут? — спитав Мікша латиною. — Заблудився?
Очі в незнайомця погасли.
— Не знаю, пане, чи заблудився… — відповів стиха. — Завше старався якмога краще служити во
славу господа всемогущого…
— Так, так… — пробував заспокоїти його Мікша. — Скажи, де ти був, перш ніж опинився тут?
Незнайомець затремтів. В очах його знову з’явився страх.
— Був… Я був… у пеклі… — ледве прошепотів він. — Пане, будь милостивий до грішника.
— Ти бачив вогонь?! Де це було?
— Не знаю, пане… Дияволи, подобу павуків прибравши, мучили мою нещасну душу… Либонь, гріх
страшний учинив я, повірив у силу свою, а не в могутність Всевишнього. Але бог милосердний…
Ясно було — розпитувати далі немає сенсу. Бородань хворий. Тут насамперед потрібен лікар.
Те, що незнайомець знав середньовічну латину й релігію, не дуже здивувало Мікшу. Яких
тільки гоббі не мають люди! Він сам колись пробував перекладати Овідія — то чому б цьому
чоловікові не вивчати історію християнської релігії? Може, зрештою, він був колись ксьондзом?..
Та й навіщо, взагалі, сушити собі цим голову? Просто під впливом нервового зворушення сердега й
далі грає роль, визначену сценарієм.
— Почекай-но тут. Я зараз повернуся, — кинув Мікша бороданеві й рушив стежкою до галявини,
де стояв геліорот. Він вирішив через інформаційний центр налагодити зв’язок із групою, яка
провадила зйомки в Карконіському заповідникові. Його з’єднали аж із трьома групами, що працювали
в радіусі п’ятдесяти кілометрів, але виявилося — в жодній ніхто не загубився. Більше того, жодна
з груп не знімала історичного фільму. Загадка — звідкіля взялася серед лісу людина в такому
дивовижному вбранні — й далі лишилася нерозгадана. Єдине було певне: незнайомець психічно хворий,
і його треба якнайшвидше передати найближчому медичному пунктові. Тільки коли він прийде до тями,
можна буде розпитати — адже він напевне знає, де впав метеорит.
Мікша хотів уже подати сигнал на один з найближчих пунктів медичної допомоги, але мимоволі
глянув на годинник, і йому раптом спало на думку, що Кама має бути зараз в інституті. Чому б не
попросити її, аби допомогла знайти лікаря? А можливо, вона сама забажає оглянути незнайомця. Це
дуже полегшило б ситуацію. Летіти сто двадцять кілометрів — всього-на-всього півгодини…
Бородань стояв навколішки на тому самому місці, де його залишив Мікша, й молився.
— Ну, ходімо! Полетимо! — астроном узяв незнайомця під руку і повів до стежки.
— Хвала господові!
— Хвала!
Вони вийшли з гущавини на галяву. Лише тепер незнайомець помітив машину і ніби трохи
завагався.
— Не бійся. Вона підніме нас обох! — підбадьорливо усміхнувся Мікша.
Підійшли до машини. Астроном підняв вітрозахисний ковпак, потім висунув запасне сидіння.
— Сядеш тут!
— Я вірю тобі, пане…
Та все ж бородань тремтів, коли Мікша, посадивши його в машину, застібав пасок.
Ротор протяжно завив, і геліорот злетів у повітря. Незнайомець судорожно вчепився в рукав
метеоритолога, а вуста його нашіптували молитву.
Піднявшись на триста метрів, Мікша збільшив швидкість.
Темна пляма лісу на схилах Шреніци сховалась за горами. Летіли над барвною мозаїкою
будинків відпочинку, розкиданих серед садів і лісових парків. Раз по раз крізь зелень
виблискували на сонці плавальні басейни й посадочні майданчики аеробусів.
За Єленьою Гурою вийшли на радіо шосе схід-захід, де Мікша передав керування службі руху.
У повітрі аж кишіло машинами. Над ними снували сигари аеробусів та пузаті веретена
колеоптерів. Однак бороданя не так вони дивували, як інші машини, що летіли паралельно з Мікшиним
геліоротом. Оберталися диски роторів; крізь прозорі вітрозахисні ковпаки, що скидалися на
величезні скляні банки, виднілися силуети людей. На щоках у незнайомця виступили червоні плями,
вуста розтулилися, очі спалахували то подивом, то німим захопленням.
Так вони пролетіли понад сто кілометрів. На обрії показалися вершини стрілчастих будівель
Радова. А під ними лежали шахівницею водоймища промислового вирощування водоростей, підносились
високі, схожі на олівці абсорбаційні вежі заводів синтезу харчових продуктів.
На штурманському пульті ритмічно замиготіла сигнальна лампочка служби руху.
— 11 23… 11 23… Інститут мозку! — наказав Мікша автоматові, який подавав потрібну
інформацію.
Ще кілька хвиль — і промислове кільце, яке постачало велетенському містові їжу, воду і
кисень, лишилося позаду. Завиднілися житлові будівлі. Сонце вигравало на них веселковими бліками.
З’єднані багатоярусними естакадами, будинки здіймалися вище й вище, аж поки не заступили
краєвид.