Восьме коло пекла

— Найліпше? Не знаю… Адже він психопат.
— Теж незгодна з тобою, — жваво заперечила Кама. — Мод — нормальна людина. Тільки й того,
що мислить середньовічними категоріями. Я досліджую його вже кілька місяців…
— Я б йому не довіряв.
— З цим я можу погодитись, — зауважила Кама з ледь помітною іронією. — Ти можеш йому не
довіряти. У мене ж інші стосунки.
— Коли говорити відверто… — гнівно почав Балич, але не докінчив. — А коли б з вами полетів
Мікша?
— Навіщо?
— Адже ти сама сказала, що Мод Мікші найбільш довіряє.
— Стеф не має часу. А втім, це зовсім непотрібно.
— Правду кажучи, я вже з ним про це розмовляв.
— Ага, ось воно як! Змова! — усміхнулася Кама.
— Змова, — підтвердив Ром. — Ну то як, згодна?
— Це непотрібно. Та коли ви так уже хочете…
— Я йду зараз до Гарди. До зустрічі в Калькутті!
— До зустрічі!
Модест чекав на стартовій доріжці. Кама, попрощавшись з Гардою, готувала машину, від часу
до часу поглядаючи на годинник.
Мюнх не приховував збудження.
— Спочатку полетимо до Варшави? — спитав він Каму.
— Авжеж. А звідти літаком до Калькутти.
— І я побачу Індію?..
— Навіть сьогодні. Ти радий?
— Звичайно. Коли стартуємо?
— Скоро. Чекаємо лише на Мікшу
— І він лишиться з нами там?
— Ні. Він мусить одразу повернутися. Але зате ти познайомишся з багатьма іншими цікавими
людьми.
Мюнх глянув на неї спідлоба.
— Ми завше мусимо з кимось бути?
— Тебе втомлюють люди? — лагідно спитала Кама. — Щоправда, мене інколи теж.
— Хіба не можна бути десь… далеко від усіх… од усього світу?
— Можна. В горах, у повітрі, на морі…
— У повітрі теж багато людей.
— Це як на яких висотах і трасах. Ось побачиш, коли ми летітимемо літаком
міжконтинентального сполучення, навколо нас буде тільки небо й земля.
— Я хотів би вже летіти.
Кама глянула на годинник. Час уже стартувати Куди ж подівся Мікша?..
Вона ще раз глянула на годинник. Якщо вони протягом п’яти хвилин не стартують, доведеться
зателефонувати до Варшави, аби змінили програму польоту.
Кама поклала руку на шию й назвала подумки номер Мікшиного телефону. Але він був
зайнятий.
Ще раз назвала номер.
— Чи довго? — квапив Модест.
Цієї миті Кама відчула легенький укол телефонного браслета. Швидко підвела руку.
— Нуль, нуль, нуль. Слухаю.
— Камо! — почула вона Мікшин голос.
— Так. Що сталося?
— На жаль…
— Ти не летиш?
— Я щойно дістав виклик з головного управління. Завтра маю подати звіт про наслідки
досліджень диполів. Не знаю, що робити?
— Подай звіт!
— Вельми шкодую.
— Не маєш чого. Бажаю успіху.
Кама вимкнула зв’язок.
— Летімо, — сказала вона Модестові й підійшла до машини.
— А Мікша?
— Летимо самі!
В його погляді Кама завважила щиру радість
 
ЧАКЛУНКА
Мюнх затримався на порозі.
Кабіна скидалася радше на невеличку клубну залу в Інституті мозку, ніж на салони відомих
йому повітряних машин. М’який килим на підлозі, низенькі столики, крісла, невеликий автоматичний
бар з довгим буфетом і рядом табуретів, полиці з книгами й журналами, шафа з плівками для
настільного читання, навіть дві картини на стінах. Усе це опорядження збудило в Мюнха неспокій і
пильність.
Модестове вагання не пройшло повз Камину увагу.
— Ти вперше бачиш такий літак, правда? Але ж не кожна повітряна машина має нагадувати
сповідальню чи відьмину мітлу, — пожартувала Кама, однак Мюнхове обличчя лишилося поважним і
зосередженим. — Досі ти літав тільки на короткі відстані, а це літак далекого радіуса. Можеш
почувати себе тут, як вдома. Щоправда, це не найшвидший засіб сполучення, зате надто зручний. Ну,
йди! Не бійся.
— Чому ти гадаєш, що я боюсь? — вороже спитав він і ступив у кабіну.
— Я не хотіла тебе образити, — виправдувалась Кама. — Просто я помітила, що ти вагаєшся, і…
Коли я завдала тобі прикрощів, пробач мені.
— Це ти… пробач.
Мюнх скинув з плеча дорожню торбу и розгледівся довкола.
— Ми тут самі? — трохи згодом запитав він.
— Авжеж. Самісінькі.
Кама підійшла до невеликого розподільного пульта в глибині кабіни й натисла одну з
кнопок.
На екрані з’явилося чоловіче обличчя.
— Ви готові? — почулося коротке питання.
— Так. Можемо стартувати. Коли ми пролітаємо над Гімалаями?
— Десь о дванадцятій двадцять за всесвітнім часом.
— Яка видимість?
— Непогана. Під час польоту над вершинами до заходу сонця лишається п’ятнадцять хвилин.
Може, зменшити висоту польоту?
— Саме про це я й хотіла попрохати.
— Прийнято. Чи маєте ще якісь особисті побажання?
— Ні. Дякую.
Чоловік на екрані зробив майже непомітний рух, і тої ж миті розкрита чаша стелі центральної
зали аеропорту почала вільно обертатися навколо вертикальної осі.
Модест ступив до виходу, але Кама взяла його за руку й повела до найближчого крісла.
— Сядьмо. Під час розгону краще не ходити по кабіні, — пояснила вона.
Чаша закрилася. У кабіні, щойно сповненій гуркоту, залягла тиша.
— Щасливої дороги, — мовив чоловік на екрані й зник.
Крісла ледь затремтіли, й шереги сріблястих машин, що виднілися крізь прозорі стіни,
провалилися кудись униз. Літак набирав швидкість.
Аеропорт зник з поля зору. Натомість показалися розкидані серед зелені промислові споруди й
далекі нагромадження висотних житлових ансамблів. Пропливла голуба стрічка Вісли.
— Ну як? Подобається тобі мандрівка? — порушила мовчанку Кама.
— Чому ти збрехала? — замість відповіді спитав Мюнх.
Кама здивовано глянула на нього.
— Збрехала?! Адже я тобі казала, що ця подорож необхідна для твого здоров’я. Окрім того,
маєш нагоду познайомитися з невідомим для тебе куточком світу. Ти ж хотів побачити Індію… Туди ми
зараз і летимо.
— Ти сказала, що ми самі…
— Так і є!
— А той? — Мюнх показав на екран. Кама поблажливо всміхнулась.
— Але ж ти знаєш, що це тільки зображення. — Вона підвелася з крісла й підійшла до
пульта. — То працівник Варшавського аеропорту. Кораблем керує система автоматичних приладів —
машин, які працюють без втручання людини. Я вже колись казала тобі про це…
— Знаю, — непевно кивнув він головою.
— Ці машини ведуть корабель за розробленим перше планом польоту, а також командами, що
надходять із землі, з аеродромів. Через таких пілотів, як той, котрого ти бачив на екрані.
— Але він… нас бачить?
— Так само, як ти мене, а я тебе, коли ми розмовляємо по візофону.
— Я не про це питаю. Чи зараз він нас бачить?
— Ні. Проте ми легко можемо з Ним з’єднатися. Або ж з кимось іншим, — додала Кама,
помітивши заперечливий рух Модеста. — Наприклад, з Гардою. Він зараз, напевне, ще в інституті.
— Ні! Не треба!
В Мюнхових очах з’явився неспокій.
— Як хочеш. Може, ти втомився? Тоді зміни форму крісла. Треба лише натиснути кнопку
ліворуч. Так, як у тебе в кімнаті.
— Ні. Я не хочу спати, — відповів він роздратовано.
Кама з тривогою дивилася на нього. Останніми днями, після повернення з Рима, Мюнх був дуже
знервований і навіть агресивний
— Скажи, — запитав він, — вони можуть нас бачити, стежити за нами, чути, коли ми цього не
знаємо?
— Хто?
— Ну, ті… хто керує польотом. Або Мікша. По візофону…
— Ні. Щоправда, вони можуть зв’язатися з нами, але ми одразу ж про це дізнаємось. Зрештою,
коли ти дуже хочеш, аби нам ніхто не заважав, можна перейти на умовний зв’язок. Досить натиснути
ось тут, — вона показала на одну з кнопок. — Тоді так, як у звичайному візофоні, зв’язок наступає
лише з нашої згоди.
Чернець підвівся з крісла й трохи непевним кроком підійшов до Ками.