Восьме коло пекла

— У чому я маю признаватися?
— Ти знову хочеш ввести мене в оману… Гадаєш, це тобі вдасться?! Ні! Ні!
Мюнх ухопив дівчину за плечі й повернув ницьма, притискаючи спину коліньми.
Кама відчайдушно боронилася, намагаючись не дати спутати ноги. Вона усвідомлювала — про
звільнення не може бути й мови, одначе прагнула загаяти час і тим збільшити шанси на порятунок.
На жаль, опиратися довго їй несила. Кама відчувала, як “линва” обплітає щиколотки, стискає
їх до болю… Ще одна спроба звільнитися від пут — і вона зрозуміла: подальша боротьба надаремна.
Ноги були спутані.
Інквізитор підвівся. Кама чула над собою його здушений віддих… її пойняв панічний страх…
 
КАТАСТРОФА
Мюнх пустив “линву”, і тіло дівчини безвладно впало на килим.
У кабіні залягла мертва тиша, проте інквізиторові здавалося: він і досі чує хриплий дівочий
крик, і він намагався заглушити його в своєму кам’яному невблаганному серці.
Дивився на Каму, котра лежала нерухомо, на її викручені руки, розпухле обличчя, на
посинілі, судорожно стиснуті вуста і чув, як огортає його жах.
А що, коли вона померла? Адже траплялося, і не раз, що чаклунки не витримували мук. Тоді
звинувачували ката, його надмірну ревність чи невмілість. Тепер обвинувач, суддя і кат — він
сам…
Однак не тому злякався, що, вбивши Каму, візьме гріх тяжкий на душу. Він зважився на це ще
тоді, коли поставив собі за мету “врятувати” її. Йшлося про неї саму, про її душу! Ось
найповажніша мета, заради якої врадив він боротися із своїми почуттями до цієї жінки. Аби вола
зараз померла, не покаявшись у своїх гріхах, без хрещення святого й щирого жалю, — тоді він
зазнав би поразки. Тоді звитяжець у битві цій — сатана.
Вражений цією думкою, чернець кинувся до дівчини й приклався вухом до її грудей. Зітхнув з
полегкістю, почувши слабкі удари серця. Отже, ще є надія…
Зібравши нашвидкуруч клапті одягу, Мюнх укрив оголене тіло дівчини й підійшов до буфета по
воду. Нашіптуючи молитву й креслячи над склянкою хрест, він скропив Камі обличчя й зволожив уста.
Вона швидко прийшла до тями. Але ворухнутися не могла — так страшно боліли викручені руки
— Стеф… — вирвався з її вуст глухий стогін.
Мюнхові зсудомило в горлі.
— Надаремне ти його кличеш, — мовив він тихо.
Кама розплющила очі, що одразу виповнилися жахом:
— Ні!!!
Вона ворухнула головою й застогнала від болю.
Мюнх знав — він мусить квапитись.
— Ти жалкуєш? — запитав він тривожно. — Заклинаю тебе іменем бога, отця нашого: викинь із
серця гординю й допоможи мені вигнати з твоєї душі сатану!
— Не муч мене… — благально прошепотіла вона.
— Я мушу! Це залежить лише від тебе. Ну, кажи!
Кама заплющила очі.
Мюнх став біля неї навколішки й почав розв’язувати їй руки.
Вона зціпила зуби, аби не стогнати з болю, що його завдавав кожен рух. Але найгірше було
попереду.
Звільнивши від пут Камині руки, Мюнх намагався вправити викручені суглоби. Це теж була
мука. Не стерпіла Кама — кричала страшно…
Коли він, нарешті, скінчив, Кама, здавалося, от-от зомліє знову. Лежала на підлозі, бліда,
зрощена потом, й напівпритомно дивилася на свого мучителя.
Інквізитор приніс води й, підтримуючи голову дівчини, повільно вливав у рот холодну
рідину.
Раптом затремтів: його пальці намацали в Каминому волоссі маленьку тверду річ.
Мюнх схопив її й шарпнув. Разом з пасмом вирваного волосся він тримав у руці сріблясте
кружальце персонкоду.
— Так ось чому ти! — збуджено вигукнув він. — Ось чому мовчиш! Це прокляте око допомагає
тобі опиратися. Цей диявольський знак!.. Може, ти взагалі не чула болю? Може, прикидалась?.. Але
тепер тобі не вдасться! Більше мене не ошукаєш!
Мюнх з люттю пожбурив персонкод на підлогу й пробував розтоптати його підбором. Однак
зусилля його виявилися марними. Тоді він ухопив ніж, але той зламався при першому ж ударі.
Відчайдушно шукаючи якогось інструмента, чернець затримав погляд на високих табуретах біля
буфета. Скочив до них, рвонув з усієї сили й, видерши один з табуретів, почав у нестямі бити
металевою ніжкою по блискучому вічку персонкоду, аж поки той не розлетівся на друзки.
— Тепер тобі вже ніхто не допоможе! Почнемо спочатку!
Він підняв з підлоги “линву” й підійшов до своєї жертви, задихаючись з люті й утоми.
Кама не могла промовити й слова, але відчувала — нових тортур не витримає.
— Чому ти мовчиш? Скажи? Він наказав тобі брехати? Ну, кажи, бо інакше…
Мюнх не докінчив: на розподільному пульті загорілася червона лампочка, а з динаміка
почулося гудіння.
Кама через силу звела голову.
На супутниках дістали сигнал знищення персонкоду. Отже, ще є надія.
Мюнх теж помітив вогник. Для нього це була така несподіванка, що якусь мить він стояв, як
укопаний, тоді з диким криком ухопив табурет і підбіг до пульта.
Першим ударом він розтрощив екран візофону. Другим розбив пульт. Контрольні лампочки
безладно замиготіли, але на них уже посипались удари.
— Зупинись! Що ти робиш?! — перелякано крикнула Кама.
Але він гатив ще запекліше, розтрощуючи в скалки тонку плиту й прилади під нею.
Протяжна сирена сигналу тривоги змішалася з гуркотом ударів і тріском пластику.
— Ти спричиниш катастрофу! Ми впадемо!!!
Він, здавалося, не чув її розпачливих застережень.
— Модесте!!!
Він ще раз підняв табурет, але тої миті літак раптово загальмував, Мюнха шарпнуло й кинуло
аж під вікно в носовій частині корабля.
Машина гальмувала всією потужністю двигунів.
Якась невидима сила притисла інквізитора до стіни, забила дихання. Він хотів був
перехреститися, та рука була важка, як свинець.
Невже пекельні сили заволоділи повітряним кораблем? Мюнх перестрашено глянув на Каму.
Прив’язана за ноги до столика, вона лежала, безвладно простягтись посеред кабіни. Очі були повні
невдаваного страху. То не чаклунку квапиться сатана рятувати? Кого ж тоді? Не міг цього збагнути,
не міг зібрати докупи заплутаних думок…
Зненацька у розбитій рульовій апаратурі з тріском блиснула іскра електричного розряду,
літак шарпнувся і, втративши керування, пірнув углиб повітряного океану. Небо й земля в шаленому
танку закрутилися навколо. Машина то шугала вгору, то знову падала сторчака, щомиті гублячи
висоту.
Мюнх, якого кілька разів кинуло від стіни до стіни, вхопився, нарешті, за стелаж. Сповите
“линвою” Камине тіло раз по раз билося об підлогу та меблі.
Земля невблаганно наближалася. Дедалі частіше мелькали то засніжені гірські вершини, то
темні, повиті мороком долини з білими язиками льодовиків. Машина падала, але гомеостатична
система ще діяла, намагаючись запобігти катастрофі. — Ісусе! Господи! Будь милостивий… Будь
милостивий! — злякано повторював інквізитор, судорожно вчепившися за полицю.
Земля вже була зовсім близько.
“Кінець!” — майнула у Ками думка.
Літак востаннє шугнув угору з допомогою гомеостатичного пілота, завис на мить у повітрі й
знову почав падати. Над самісінькою землею вогняний сніп газу ще раз ударив зісподу, але машина,
зачепившися за виступ скелі, перекинулась і з оглушливим тріском врізалась у кам’янистий ґрунт.
Хмара куряви оповила корабель.
Залягла дзвінка тиша. Потім Кама почала вирізняти з цієї тиші далекий шум вітру. Вона
висіла на “линві” головою вниз і чула, як щось тепле і мокре стікає по обличчю, заливає очі.
Корабель лежав на боці так, що столик, до якого прив’язано дівчину, був над нею. Крізь
потріскані стіни Кама бачила небо й засніжені гірські схили.
У глибині кабіни, там, де колись був розподільний пульт, густа хмара диму оповивала
видавлені силою удару клубки проводів.
“Тече генератор”, — подумала Кама з дивною байдужістю.