Дзвони зеленої Галактики

 
Юрій Пригорницький
ПОСАГ
(З варіацій на андерсенівські теми)
— Нехай надійде весна! — звелів егідодержавний король.
Його мудрим рішенням — бо ж скасовувало нудну, безсніжну зиму — розпочнемо цю історію, точніше, казання, точніше, невеселу казку про планету Горгунду в сузір’ї Лева, на якій, кажучи по-сучасному, в зіткненні техносфери з біосферою гору взяла перша… Навіть не про те. Про час, коли згадане зіткнення з усіма його глобальними катаклізмами подаленіло і все лихе й оманливо-обнадійливе, печальне й величне, все пішло за водою (та ба, якраз це слово тут навряд чи доречне — оті нерухомі калюжки, що де-де траплялись на бідолашній кульці, коли й містили трохи води, то стократ більше сполук, що ними у Всесвіті опікується органічна хімія)… Наша казка про короля, його дружину та їхнього одинчика принца. Якимсь дивом, незбагненним, як всі дива, лише ці троє вціліли за планетарної катастрофи.
І зостались вони животіти на землі, де й трава не росла, птах не літав, риба не брьохалась, ліс не шумів і звір не нипав у пущах. Тільки ж і лишилось од біосфери тієї, що три людські істоти. А ще штабелі консервів у холодних замкових коморах і червоний, наче вепрова кров, трунок у підземельних бочках. (Від техносфери спадщина була багатша — чого тільки не валялося в королівських майстернях, кузнях та гаражах…)
І вкотре вже його величність заходжувався змінювати пору року: без його волі та влади цього б не було. Тим-то королівська влада сягала нині, на думку монарха, абсолютної… абсолютності.
Зима таки втратила сенс. Вона минула в трудах, убогих розвагах і набридла, як мелодія з табакерки.
До того ж, принц сьогодні вполює останнього за цю зиму зайця.
До того ж, горностаєва шуба короля зовсім обшарпалася, він виглядав у ній посміховиськом. Виходить, продовжувати зиму не було жодного резону.
— Тож нехай весна настане сьогодні. Відразу ж по обіді. О п’ятнадцятій нуль-нуль.
Так звелів монарх у повному безлюдді (коли не брати до уваги сотень облич і постатей на картинах у золотих рамках) і відчув, що в старому його серці ворухнулося щось обгорнуте ніжним попелом…
Заплющив очі й побачив темінь, чорну воду. Її глибінь вирувала-клубочилась, і в ті нутра опускались тьмяні світлячки… Прищулив повіки сильніше — лелітки закружляло, захурделило, але то вже були іграшкові панії в ошатних платтячках; миготіння, марево, а далі полки проламуються крізь каламуть небуття. Німота стиснула душу. Мисливські ріжки й сурми оповісників видмухували цілі гори безгоміння, троянди цвіли шалено, корогви палахкотіли на вітрі, й коні товкли землю та небеса копитами…
Розплющив очі, видіння щезли. Щось невловне й непевне, так і не визріле з-посеред них, не окреслене ясністю думки, таки сколихнуло втомлену душу, поманило її в якийсь нереальний заборонений простір.
“…по обіді. О п’ятнадцятій нуль-нуль…”
Профіль цієї людини давно відрізнявся від того, що був викарбувати на його восьмигранних монетах (скарбниця-смітник, звалище беззмістовного, нікому не потрібного срібла).
На зморшкуватому високочолому обличчі з блідо-бузковою бородою та вусами зухвало чорніли чагарники брів. У короля була звичка раз у раз підкидати їх — мовляв, отак-то… Мовляв, отак, панове, й іншої ради на щось там буть не може…
Його величність не возсідав на троні й не відпочивав у зручному великому кріслі о п’яти подушках, у яке поринаєш, немов у драговину. Він сидів на твердому дерев’яному стільці, на якому завжди приймав тверді рішення.
Стінки були прикрашені живописом, здебільшого батальним. Його величність уже не на всіх картинах зумів би впізнати себе. Легше йому було, звичайно, признаватись до тих зображень, що робились придворними малярами на увічнення якихось знаменних подій. Та коли розібратися, ціле життя монарха (він був того певен), мов безперервний ланцюг, складається суціль з подій — і то обов’язково знаменних. Інших у нього, видно, не буває.
Ось хоча б така — його величність іще дитиною шукав під коморою стародавній скарб. А добувся до… нафти. Країна враз пересилила своїх економічних супротивників; і його, восьмирічного принца, змальовано біля чорного акуратненького фонтанчика в чудовому біло-срібному камзольчику, на якому жодної плямки. Рожевими чистими рученятами хлопець стискає золоту лопату…
Або як він, уже бувши королем, тільки ще дуже молодим, поїхав інкогніто за кордон і там таємно, в скромному перевдязі й за фальшивим паспортом навчався на механіка, спеціаліста по двигунах внутрішнього згорання. Чи ж гадав тоді, що ця забаганка гаразд прислужиться нині?.. “Із пелюшок верстаю путь знаменну!” — склався рядок вірша, проте король одразу викинув його з думок. Свого часу придворні “співці”, оті мизаті гевали, що їх би не ласкавим хлібом одгодовувати, а в рукопашні атаки висилати, — воно, оте розіпсіле кодло, свого часу набило йому добрячу оскому до пишномовства.
А все ж… а все ж не скрізь, не на всіх картинах його величність був сам собі, як мовиться, по знаку. Он… якісь люди межи якихось кущиків обступили когось. Кого? Що? З якого дива?.. Або ще отамо — летять, летять… аж позеленіли… Та ну його! До дідька.
Король повагом вийшов з палацу під сонне небо, що пахло соляркою. Для початку весни все було заздалегідь підготовлене, завинене в дірявий брезент.
Сперш зірочкою, потім дрібною кулькою-горошиною бачилась ця планета на екрані.
Коли корабель уже досить близько підійшов до неї, і вона побільшала до розмірів дині, й корабель мав лягти на навколоатмосферну орбіту, Голомозий (Головний електронний мозок) збожеволів. Хитрувато реготнувши з усіх динаміків, що їх було вмонтовано просто в стіни, він з інтонацією крайньої помисливості запитав:
— А між іншим, що ви робили до три тисячі сто шістдесят першого року? — Й додав уїдливе “га?”, наче напевно заганяв когось на слизьке.
— Це ти до мене? — машинально відповіла скулена над мікроскопом принцеса, споглядаючи процес поділу амеби. — Збиралась народитися за кілька сторіч. А хіба що?
— Погано брешете, — знов тихенько засміялися стіни. — Може, ви будете наполягати, що й родичів за межами нашої галактики не маєте?
— Що ти верзеш! — здивовано підвела голову її високість. — Чи не застудився часом?
Голомозий скреготнув зубами, чи, пак, зімітував той звук, а потім з містичним жахом, од якого принцесі захололо в грудях, прошепотів:
— Двічі по два… та вже чотири!
Далі почулись його пхинькання, схлипи, стогін, якесь харамаркання. І враз — божевільне волання.
Принцеса розгубилася, кинулась туди, сюди, заходилась висмикувати кнопку з написом “БГ”, що означало “блазень гороховий”: може, вона була необережно натиснута? Але крик не припинявся, голоснішав, став зовсім нестерпним… Окрім зику, корабель наповнився образливими побажаннями й наказами, уривками якихось моторошних молитов і — димом…
Протипожежна автоматика (керована тим-таки Голомозим), хоч умри, ну, ніяким світом не хотіла вмикатися.
— Двічі по два-а-а-а!!! — верещали динаміки. — До стінки!.. Руки за голову!.. Двічі по два-а-а-а!!! А-а-а-а!!! І-і-і-і!!!
Корабель увіходив у атмосферу. Або, точніше, падав.
У центральному відсіку з екологічними скарбами, що їх дівчина везла на цю планету, зчинилися страшенні ґвалт і метушня. Зі скаламученого басейну почала викидатись форель, по пультах гасали тигри, а від ревища й тупотіння антилоп, благородних оленів і сарн навіть пригасло освітлення. Але щось уже з хрускотом горіло, зайнялись лелечі гнізда, розповзалися змії, по-обдмухувало кульбабки, а чудовисько горохоїд на назвисько Монстрик, або по-домашньому Моня, беркицьнулось горічерева й агонально захвицало драконячими ніжками… Принцеса затулила вуха й заплющилась, та на неї градом посипалися райські яблука (доброго, до речі, заводу), й вона наосліп, навмання кудись побігла й, незчувшись, катапультувалася…