Дзвони зеленої Галактики
Археоентомологи Валько та Ніна звикли до диких місць: не раз заходили в безлюдні нетрища, розшукуючи реліктових комах. Як реставратори працюють над безцінною фрескою, відвойовуючи її у часу, так і вчені прагнули відновити колишній ланцюг причин та наслідків у природі, щоб врятувати людство від загрози несподіваних катаклізмів та хаосу. Вони, двоє недавніх випускників інституту, молоде подружжя, займались маленькою ланкою отого ланцюга — шукали один з підвидів метелика морфо, який щез до того, як люди зрозуміли його значення. Втім, можливо, й не зовсім щез: місцеві рибалки, що мешкали по той бік затоки, разів зо два бачили бузкового, чарівної краси метелика, що летів високо, як птах.
Стало зовсім темно, й молодята вирішили влаштуватися на нічліг. Валько поводив навколо ліхтариком, — здавалося, світло лилося на каменюччя, немов сухий пісок. Ніна легенько скрикнула.
— Чого тобі?
— Дряпнулася.
Влаштовуючись у мішку, пояснила:
— Так, ніби мене немає… ніби я розчинилась у цьому мороці… Що за дивина, Вальку?
— Ти просто натомилася, — сказав він і, вивільнивши руку, погладив її волосся.
Стояла задуха, й зорі висіли так низько, що їх хотілося позбирати.
Обоє прокинулись під ранок — крізь сивий туман долинав шум моря.
— Валю, — сказала Ніна. — Мені приснився такий дивний сон.
— Ну, — озвався Валько з-під капюшона. — Розповідай, що тобі снилося.
— Я… не знаю навіть, як тобі розповісти, але мені здається, то був навіть і не сон. Авжеж, не сон — усе просто ввійшло в мене, як увійшов учорашній день. Розумієш, напливами — якісь картини, чиїсь думки, почуття. Зненацька все те урвалося, немов стрічка кінокартини, потім спалахнуло знову — суцільні уривки, але такі чіткі. Я от знаю, що воно справді було, воно для мене реальніше, аніж учорашній день.
— Що тобі снилося? — повторив Валько.
— Я чула музику… Гру на якомусь струнному інструменті… Не знаю вже, що то був за інструмент. Грала людина, яка не володіла своїми ногами, її приніс на руках інший чоловік, рослий і сильний. Приніс у печеру. А та печера он за тим трикутним каменем — бачиш його? В того другого чоловіка був розкішний одяг і такий владний погляд… Мені здається, що то був один із завойовників, які прагнуть поставити світ сторчма, і це, здається, йому вдавалося. Я чула його думки, такі страшні, такі химерні… Валю, ти не смієшся з мене?
— Ні. Ти кажи далі.
— Він справді завоював багато й зазнав великої слави… Переможця і володаря славлять завжди, а та людина, в якої віднялися ноги, співала йому пісню. Мови я не розуміла, але чулося — не про війну і славу. Про те, що є сьогодні, було колись і буде завжди — про вічне. І той володар, який завжди безжальний, німотно слухав, а потім заплакав — він тужив за тим, чого не мав і не міг мати. За вічним… Для кожної людини настає час, коли вона відчуває подих вічного, але з тим, хто ставить себе над усіма, такого не трапляється. Валько, що я кажу? Ти розумієш? Звідки це в мене, Валько?
Помовчавши, Валько сказав:
— Я розумію. Я теж усе те знаю. Я знаю, що справді так було. Розповідай.
— Та, власне, нема чого, уже ж ніби і все. Втім, ні — ще той, кого я називаю володарем, відстебнув куту сріблом шаблю й кинув її на той он камінь. Валю, а що, коли вона й досі там лежить? Звичайно, її присипало, та коли попорпатись… Валю… Я хутко!
Ніна квапливо вибралася з мішка, та Валько спинив її:
— Не руш! Найкраще нам не залишати тут свої вібрації, крім тих, які вже ненароком залишили. І взагалі — підемо звідси, бо можемо все зіпсувати. Нехай сюди прийдуть спеціалісти.
Ніна слухняно забрала речі, й так само навпростець через каміння вони вийшли на берег.
Їхня моторка дрібно тремтіла під ранковим бризом.
За сніданком — вогнища не розпалювали, щоб не сполохати бузкову морфо, — оговтались від вражень ночі. Валик узявся помити посуд.
— Розумієш, — міркував він, повільно тручи алюмінієву миску. — Вібрації — дуже давній термін. Це те, що випромінюють наші думки, емоції — всі прояви духовного життя. Матеріальні поля, які створюють вібрації, розпорошуються, накладаються одне на одного й врешті взаємознищуються, їх важко розрізнити, як сліди однієї людини на асфальті великого міста. Втім, я знаю, що вже створено прилади, які фіксують оті вібраційні поля. Можливо, з часом навчаться їх фотографувати, точніше знімати відбитки, розшифровувати, й тоді історики та археологи пояснять оту дивовижну сцену, яку ми з тобою побачили. Якимсь дивом — через особливі атмосферні умови, через безлюддя — її не затоптали віки. Тому я й не дозволив тобі шукати шаблю. Ну, а тепер приймай роботу!
Ніна розклала чисте начиння на випаленому сонцем камінні. Сполоснувши руки в теплій воді, мовила:
— Знаєш, я оце думаю — калічний співак був щасливіший від свого могутнього друга. Він жив у злагоді з самим собою, він ніс у собі гармонію — що може бути ближчим до вічності?
…Морфо з’явилася разом із сонцем. її крильця вигравали бузково-рожевими барвами, й політ її був такий легкий, що не зачепив бриніння минулого, яке висіло над островом.
Євген Филимонов
АГ
На узліссі Стьопін вийняв з рюкзака невеличкий продовгуватий предмет, схожий на хромовану коробку. Щось клацнуло, й з металевого торса висунулись вісім суглобистих ніжок — вони були обладнані лезами, лопатками, гачками… Телезіниці на гнучких стебельцях синхронно обертались, ніжки копошились, побрязкуючи мікроін-струментами: видно було, що хромованому павучку нетерпеливилось взятися за справу. Ми з Галиною шанобливо завмерли — нам першим Стьопін демонстрував свій черговий винахід, “автономного грибівника”, АГ, як він назвав його.
— Зараз, зараз, — бубонів він заспокійливо, — зараз Агуньчик піде по гриби, почне їх збирати… — панькався він з механічною комахою, як з пещеною дитиною. Хвацько вставив касету з програмою, великим пальцем перемкнув клавіші автопошуку. Одна з ніжок павучка, що безцільно метляла в повітрі зазубреними ножицями, раптом блискавично вигнулася, схопила його за пальця і, потримавши деякий час, розчаровано відпустила.
— Не бешкетуй! — гримнув трохи зблідлий Стьопін. — Палець — це тобі не гриб. Ну ось, усе готове, пішов!
Він опустив робота на землю, і той помчав по траві, наче роздратований тарантул. Як оком змигнути, виколупав у мене з-під каблука крихітного маслючка, кинув його в дротяну сітку, яку Стьопін приладнав до його торса, й, здійнявши вгору хмару сухого листя, зник з очей.
— Ху!.. — Стьопін всівся на пеньку й кинув нам:
— Падайте, товариство!
Глибоко вражені, ми топтались на місці.
— А гриби? — почала було Галина. — Спочатку поблукаємо, пошукаємо годинки до дванадцятої, а потім вже…
— Дурниці, — засміявся задоволений Стьопін. — Агуша назбирає за всіх.
Ми зрозуміли — Стьопін домігся перевороту у відсталому, рутинному процесі збирання лісових грибів, процесі, який ні на йоту не змінився з часів льодовикового періоду і який протягом століть обходила допитлива думка винахідників, ніби він і не містив у собі ніяких передумов для раціоналізації. Проте Стьопін — наш Стьопін, винахідник, який свідомо вибрав найтривіальніші галузі побуту й праці для впровадження своїх новацій, і тут домігся радикального успіху.
Ми шанобливо всілися біля тріумфуючого Стьопіна. З лісу долинав частий хрускіт, кілька разів у сонячних просвітах промайнув діловитий АГ, металевий кошик на його спині швидко наповнювався грибами.
— Та-а-к, — розповідав Стьопін, — згаяв я на нього, на свого Агушку, цілих півтора року, та результат — наочний.
З-за ялини вихопився АГ, висипав гриби з переповненого кошика в рюкзак Стьопіна й знову помчав.
— Сім хвилин — чотири кілограми! Ось ти, математик, — Стьопін підморгнув мені, — порахуй, скільки це за годину буде? А грибні ж ділянки тут не дуже…
